– Відчуваю, що як тільки мене вітер у полі обвіє, зараз же слабкість моя минеться і сила моя повернеться. А щодо татар, то вже я собі з ними раду дам і на м’який віск їх розімну.

– Але що вам так закортіло? Куди хочете йти?

– На шведа, милостивий пане!.. Нічого я тут уже більше не висиджу, бо що хотів, то вже отримав: милість вашу і давніших гріхів відпуск. Я піду до пана Чарнецькогo разом із паном Володийовським, але буду окремо до ворога підступати, як у давні часи до Хованськогo, а віра в Бога допоможе, що мені пощастить.

– Не може бути інакше, однак вас щось інше тягне в поле!

– Як батькові зізнаюся й усю душу виллю. Князь Богуслав, крім того, що наклепи на мене звів, ще і наречену мою з Кейдан вивіз і в Таурогах тримає в ув’язненні, або й гірше: бо на її чесність, на її чесноти, на її честь дівочу зазіхає. Ваша величносте! Розум мені в голові мішається, коли подумаю, в яких руках опинилася бідолаха. Муки Господа Нашого! Менше мені ці рани болять. А ця дівчина й досі думає, що я цьому проклятому, цьому антихристу пропонував на вашу величність руку підняти і за останнього виродка мене має! Я цього не витримаю, милостивий пане, не можу, поки його не одержу, поки її не видеру з його лап. Дайте мені, пане, цих татар і присягаюся, що не для своєї лише вигоди воюватиму і стільки шведів переб’ю, що весь цей двір головами можна буде вимостити.

– Облиште! – звелів король.

– Якби, пане, я мав службу заради особистого покинути і захист монархії та Речі Посполитої занехаяти, соромно було б мені просити, але тут одне з іншим збігається. Настав час шведів бити? Я ж нічого іншого й не робитиму. Прийшла пора зрадника переслідувати, я його переслідуватиму і в Інфлянті, й у Курляндії, хоч би навіть у септентронів або навіть за морем у Швеції сховався, я піду за ним!

– Маємо інформацію, що ось-ось Богуслав із Карлом із Ельблонґа піде.

– То я піду їм назустріч!

– З таким чамбулом? Шапками вас закидають.

– Хованський мене вісімдесятьма тисячами закидав і не зміг.

– Усе вірне військо зараз під паном Чарнецьким. Тому вони на пана Чарнецькогo ante omnia111 вдарять!

– Піду тоді до пана Чарнецькогo. Тим більше потрібно йому, милостивий пані, негайну допомогу надати.

– Якщо до пана Чарнецького підете, то до Таурогів з таким нечисленним загоном не дістанетесь. Усі замки в Жемайтії князь воєвода ворогові віддав і всюди шведські гарнізони стоять, а Тауроги, наскільки я знаю, аж під самим прусським кордоном, від Тільзітy неподалік.

– На самому кордоні з електором, милостивий пане, але по наш бік, а від Тільзітy буде чотири милі. Чи я не дійду? Дійду і не лише людей не втрачу, а ще й до мене дорогою чимало шибайголів збіжиться. Зважте також, милостивий пане, що де я тільки з’явлюся, там уся околиця на коня проти шведів сяде. Першим буду Жемайтію підіймати, якщо хтось інший цього не зробить. Куди тепер не можна доїхати, коли по всій країні кипить, як у горщику. Вже я звичний в окропі купатися.

– Але ви не зважаєте на те, що татари, можливо, і не захочуть настільки далеко йти за вами?

– Ну-ну! Хай лише запручаються, хай тільки спробують! – пан Кміциц аж зуби зціпив. – Якщо їх там чотириста чи скільки ще, то накажу всіх чотирьохсот повісити!.. Дерев не забракне!.. Хай мені лише спробують бунтувати.

– Єндрею! – зронив король, впадаючи в гарний гумор і надимаючи губи. – Як мені Бог милий, кращого пастиря для цих овечок мені не знайти! Забирайте їх і ведіть, куди вважаєте за потрібне!

– Дякую, ваша величносте! Добрий батьку мій! – промовив лицар, обіймаючи королівські коліна.

– Коли хочете вирушати? – поцікавився Ян-Казимир.

– З Божою поміччю, завтра ж!

– Може, Акбах-Улан ще не захоче, бо коні їхні потомлені?

– То накажу його собі до кульбаки на аркані приторочити і пішки піде, якщо коня жаліє.

– Бачу вже, що ви з ним упораєтесь. Але, будь ласка, наскільки це можливо, використовуйте м’які методи. А тепер, Єндрею, сьогодні вже пізно, але завтра хочу ще раз вас побачити. Тим часом візьміть цей перстень, скажете своїй роялістці, що його від короля отримали і що король наказує, щоб до його вірного слуги та захисника відповідно ставилася.

– Дай, Бoжe, – просльозився юнак, – дай же, Господи, щоб я не інакше загинув, як вас захищаючи, ваша величносте!

Тут король відступив, бо було вже пізно, а пан Кміциц пішов на свою квартиру в дорогу збиратися та міркувати, з чого почати, куди найкраще їхати треба.

Спали йому на гадку слова Харлампія, що якби з’ясувалося, що князя Богуслава в Таурогах немає, то найкраще буде там дівчину залишити, бо з Таурогів, що стоять на самому кордоні, у разі потреби в Тільзіт під електорську опіку можна сховатися. І хоча шведи покинули в останній потребі князя віленського воєводу, але можна було сподіватися, що до його вдови повагу збережуть, отже, якщо Олюнька залишиться під її опікою, то нічого лихого спіткати її не може. А якщо до Курляндії поїдуть, то це навіть на краще.

– А я до Курляндії їхати з моїми татарами не можу, – метикував пан Кміциц, – бо це вже інша держава.

Ходив по покою і працював головою. Година минала за годиною, але він і не думав ще про відпочинок і так збурила його думка про нову експедицію, що хоч ще вранці був слабкий, тепер уже відчував, що йому сили повертаються, і готовий був зараз же на коня сідати.

Пахолки нарешті закінчили вовтузитися зі зав’язками клунків та збиралися йти на відпочинок, коли раптом хтось почав шкребтись у двері кімнати.

– Хто там? – крикнув пан Анджей і звернувся до пахолкa: – Піди поглянь!

Пахолок вийшов і, погомонівши за дверима, незабаром повернувся.

– Якийсь жовнір пильно хоче побачитися з вашою милістю. Каже, що його звуть Сорока.

– То впусти його, як Бог милий! – вигукнув пан Кміциц. І не чекаючи, поки пахолок виконає наказ, сам підбіг до дверей.

– Вітаю, милий Сороко! Радий тебе бачити!

Жовнір зайшов до світлиці і першим його бажанням було впасти до ніг свого полковника, бо був це скоріше приятель та слуга, однаково вірний, як і прив’язаний, але жовнірська субординація перемогла, тому виструнчився і проказав:

– До послуг вашої милості!

– Вітаю, милий друже, привіт! – зрадів пан Анджей. – Я вже думав, що тебе там зарубали в Ченстоховi!

Й обійняв його за голову, а потім став трясти його руками, бо міг це зробити, не надто соромлячись, адже Сорока походив зі закутків, із дрібної шляхти.

Тоді і старий вахмістр узявся обіймати панські коліна.

– Звідки ж ти йдеш? – спитав пан Кміциц.

– З Ченстохови, ваша милосте.

– І мене шукав?

– Авжеж.

– А від кого дізнався, що я живий?

– Від людей пана Кукліновськогo. Владика Кордецький велику месу на радощах відправив у подяку Господу. Потім, як почулисьмо, що пан Бабинич провів короля через гори, то я вже знав, що то ваша милість, ніхто інший.

– А отець Кордецький здоровий?

– Здоровий, ваша милосте, лише невідомо, чи його часом янголи живцем на небо з дня на день не заберуть, бо то святий чоловік.

– Я б не здивувався. А звідки ти дізнався, що я з королем до Львова прибув?

– Я мізкував так: оскільки ваша милість короля проводжала, то мусить при ньому бути, однак боявся, що ваша милість вже могла в поле податися і що я спізнюся.

– Завтра з татарами вирушаю!

– Гарно складається, бо я вашій милості везу два повні череси: той, що був на мені, і його блаженства, а крім цього, ті чудові камінці, які ми з ковпаків бояр познімали, і ті, які ваша милість забрала тоді, коли ми скарбницю Хованськогo захопили.

– Добрі були часи, коли ми той скарб захопили, але там уже мало що залишилося, бо значну частину я отцю Кордецькому залишив.

– Не знаю я, скільки там є, проте отець сам казав, що можна б за них два великі села купити.

Сказавши це, Сорока підійшов до столу й узявся знімати зі себе череси.

– А камінці он у цій бляшанці, – додав він і поклав до гаманів жовнірську флягу для горілки.