Пан Кміциц нічого не сказав, витрусив у жменю трохи червінців, не полічивши звернувся до вахмістра:

– Бери!

– До ніг падаю вашій милості! Гей! Якби я мав у дорозі хоча б один такий дукат!

– То що було б? – спитав лицар.

– Дуже вже я від голоду охляв. Мало де тепер людину куснем хліба пригостять, бо кожен боїться, тому я ноги наприкінці ледве від голоду волочив.

– На милість Божу! Але ж це все ти мав при собі!

– Не смів без дозволу, – покірно сказав вахмістр.

– Тримай! – зронив пан Кміциц, подаючи йому другу жменю.

Після чого гукнув до пахолків:

– Нумо, шельми! Їсти йому дати, скоріше, ніж молитва мине, бо голови позношу!

Пахолки наперебій побігли і незабаром постала перед Сорокою величезна миска копченої ковбаси і пляшка з горілкою.

Жовнір жадібно вп’явся поглядом у їжу, губи та вуса його тремтіли, але сісти в присутності полковника не посмів.

– Сідай, їж! – наказав пан Анджей.

Не встиг закінчити, як уже суха ковбаса хрустіла в потужних щелепах Сороки. Два пахолки дивилися на нього, витріщивши очі.

– Геть звідси! – звелів пан Кміциц.

Хлопці щодуху помчали до дверей. Лицар міряв квапливими кроками кімнату та мовчав, не бажаючи заважати вірному слузі. Той, скільки разів наливав собі чарчину горілки, стільки зиркав скоса на полковника, остерігаючись, чи насуплені брови не спостереже, після чого випивав трунок, обертаючись до стіни.

Пан Анджей ходив, ходив, аж нарешті почав сам зі собою балакати.

– Не може бути інакше! – бурчав він. – Дорога туди стелиться. Накажу сказати їй. Даремно! Не повірить!.. Листа читати не захоче, бо мене зрадником і собакою вважає. Хай їй у вічі не лізе, лише нехай спостерігає і мені дасть знати, що там діється.

Натомість покликав голосно:

– Сороко!

Жовнір схопився так хутко, що мало стіл не перекинув, і витягся, як струна.

– Слухаю!

– Ти вірна людина і в нужді проноза. Поїдеш у далеку дорогу, але не голодний.

– Слухаюсь!

– В Тауроги, на прусський кордон. Там панна Білевичівна перебуває… в князя Богуслава. Дізнаєшся, чи вона ще там. І мотай усе на вус. Їй на очі не показуйся, хіба випадково трапиться, що тебе помітить. Тоді розкажеш їй і присягнешся, що я короля через гори провів і що при його особі зараз перебуваю. Вона тобі навряд чи повірить, бо мене там князь очорнив, що я на здоров’я його величності посягаю, а це брехня, собаки гідна!

– Слухаюсь!

– На очі, як я і сказав, не попадайся, бо все одно тобі не повірить. Але якщо вже так станеться, то скажи все, що знаєш. А сам зважай на все і слухай. І стережись, бо якщо князь там і якщо тебе впізнає він або хтось із садиби, то тебе на палю посадять.

– Слухаюсь!

– Я б послав старого Кемличa, але він уже на тому світі, бо в бою загинув, а сини задурні. Вони підуть зі мною. Ти бував у Таурогах?

– Ні, ваше милосте.

– Поїдеш до Щучинa, звідти вздовж прусського кордону, ген аж до Тільзітy. Тауроги будуть за чотири милі звідти, по наш бік. Сиди в Таурогах доти, доки все не вивідаєш, а потім повертайся. Знайдеш мене там, де я буду. Розпитуй про татар і пана Бабиничa. А тепер іди спати до Кемличів!.. Завтра в дорогу!

Після цих слів Сорока вийшов, а пан Кміциц довго ще спати не вкладався, але втома таки його здолала. Тоді впав на ложе і заснув кам’яним сном.

Наступного дня він піднявся бадьорий, набагато міцніший, ніж учора. Вся оселя вже була на ногах і розпочалася звичайна буденна діяльність. Пан Кміциц пішов спочатку до канцелярії взяти повноваження й охоронну грамоту, потім відвідав Субагазі-бея, керівника представництва хана у Львові, і мав із ним тривалу бесіду.

Під час цієї розмови двічі занурював пан Анджей руку в калитку. Зате, коли виходив, Субагазі помінявся з ним шапкою, вручив йому пернач із зеленим пір’ям і кілька ліктів такої ж зеленої шовкової мотузки.

Забезпечений таким чином, повернувся молодик до короля, котрий саме з меси приїхав. Тож упав іще раз молодик до монарших ніг, після чого у супроводі Кемличів і пахолків подався аж за місто, де Акбах-Улан стояв зі загоном татар.

Старий татарин приклав, побачивши його, руку до чола, рота і грудей, але дізнавшись, ким є пан Кміциц і з чим приїхав, одразу ж спохмурнів. Обличчя його потемніло і налилося пихою.

– Оскільки король вас за провідника прислав, – правив до пана Анджея ламаною русинською мовою, – то будете мені дорогу показувати, хоч я і сам міг би потрапити туди, куди треба, а ви молоді і малодосвідчені.

«Наперед визначає, ким я маю бути, – подумав пан Кміциц, – але поки можна, використаю дипломатію». А вголос сказав:

– Акбах-Улане, король мене сюди командиром, а не провідником прислав. Тому вам скажу, що краще зробите, якщо волі його королівської величності не буде перечити.

– Татарами хан, а не король командує! – відрубав Акбах-Улан.

– Акбах-Улане, – повторив із натиском пан Анджей, – хан подарував вас королеві, наче собаку чи сокола презентував, тому зважайте, щоб вас, як собаку, на ланцюг не посадили.

– Алла! – вигукнув здивований татарин.

– Так що не дратуйте мене! – застеріг пан Кміциц.

Але очі Акбах-Улана кров’ю налилися. Якийсь час він навіть слова не міг із себе вичавити. Жили на його потилиці набубнявіли, рука вхопилася за кинджал.

– Kęsim!112 Kęsim! – крикнув він придушеним голосом.

Але й пан Анджей, хоч і обіцяв собі дипломатію, мав уже досить, тому що від природи був дуже запальний. Тож в одну мить кинуло ним щось так, немовби його гадюка вжалила, дужою рукою схопив татарина за рідку борідку та, задерши йому голову догори, так наче йому хотів щось на стелі показати, процідив крізь зуби:

– Слухай, козячий сину! Ти бажав би нікого над собою не мати, щоб палити, грабувати, різати!.. Провідником хочеш мене зробити! Ось тобі за провідника! Отримуй за провідника!

І приперши його до стіни, став товкти його голову об зруб. Відпустив бідолаху нарешті цілком одурілого, і той по ніж більше не сягав. Пан Кміциц, ідучи за потягом своєї гарячої крові, відкрив мимоволі найкращий спосіб переконання східних людей, котрі до невільництва звиклі. Тому в потовченій голові татарина, незважаючи на все обурення, що його душило, блиснула водночас думка, наскільки могутнім і владним має бути той лицар, котрий із ним, Акбах-Уланом, поводиться таким чином, і його скривавлені губи тричі повторили фразу:

– Bagadyr!113 Bagadyr! Bagadyr!

Пан Кміциц тим часом одягнув на голову шапку Субаргазі, витягнув зелений пернач, який досі навмисно тримав встромлений за пояс за спиною, і зауважив:

– Дивися сюди, рабе! Ось це!

– Алла! – верескнув переляканий Улан.

– Й ось це! – додав пан Кміциц, витягуючи мотузок із кишені.

Але Акбах-Улан і так уже лежав у його ногах і бив чолом. Годиною пізніше татари витягнулися довгим вужем у бік дороги, що веде зі Львова до Великих Очей, а пан Кміциц, сидячи на баскому коні, якого йому король подарував, підганяв загін татар, як вівчарський собака підганяє овець. Акбах-Улан глипав на парубка з переляком і здивуванням.

Татари, котрі зналися на воєнних людях, з першого погляду розпізнали, що під командуванням цього вождя їм вистачить крові та здобичі, тому йшли oхочe, зі співом і музикою.

Пану Кміцицу аж у серці защеміло, коли дивився на ті постаті, схожі на лісових звірів, бо одягнені були в кожухи та верблюжі кафтани вовною назовні. Хвиля диких голів хиталася в міру кінських рухів, але він лічив їх і міркував, що буде можна з такою потугою вчинити.

«Особливий це кінний загін, – міркував він собі, – і так мені здається, що ніби стадо вовків веду, але саме з такими можна буде пройти всю Річ Посполиту й усю Пруссію перетнути. Начувайся, княже Богуславе!»

Тут хвалькуваті думки почали приходити йому до голови, бо дуже вже був він хизуватися охочий.