Через хвилину мовчання нарешті озвався примас:

– Бачу, що він таки міг!

– Як же це вам вдалося? – поцікавився король.

Пан Кміциц розповів, як усе було.

– Вухам не можу повірити! – зронив пан канцлер Корицинський.

– Шановне панство! – проголосив урочисто повелитель. – Ми не знали, хто стоїть перед нами. Жива ще надія, що не загинула наша Річ Посполита, поки таких кавалерів і громадян родить.

– Він може про себе сказати: Sі fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae!69 – промовив отець Виджґа, котрий любив античних авторів за кожної нагоди цитувати.

– Майже неймовірні це речі, – зауважив канцлер. – Скажіть, пане кавалере, яким чином вам вдалося вижити після такого вчинку та як через шведів зуміли пробратися?

– Вибух контузив мене, – пояснив оповідач, – і лише наступного дня надибали мене шведи біля шанців, як лежав непритомний. Віддали відразу ж там під суд і Міллер засудив мене на смерть.

– Але ви втекли?

– Такий собі пан Кукліновський випросив мене в Міллера, щоб особисто мене вбити, бо зачаїв проти мене важку образу.

– Відомий це баламут і розбійник, ми чули тут про нього, – повідомив каштелян Кшивінський. – Його полк із Міллером під Ченстоховою стоїть. Це правда!

– Той пан Кукліновський був посланцем Міллера до монастиря й якось мене приватно до зради намовляв, коли я його до воріт проводжав. Ну, я йому й зацідив у пику і ще копнув у зад. За це він образу на мене зачаїв.

– Бачу, що ви з вогню та сірки зроблені! – засміявся король. – Такому дорогу не переходь!.. То Міллер віддав вас панові Кукліновському?

– Саме так, ваша величносте!.. І він зачинився зі мною в порожній стодолі з кількома своїми людьми. Там мене до балки мотузкою прив’язав і мучити став, вогнем бік припік.

– Рани Божі!

– Але його терміново викликали до Міллера, а тим часом прибули троє шляхтичів, таких собі Кемличів, його жовнірів, котрі до того в мене служили. Вони перебили вартових і відв’язали мене від балки.

– І ви втекли. Тепер розумію! – вимовив повелитель.

– Ні, ваша величносте. Ми зачекали на повернення пана Кукліновськогo. Тоді я наказав його до тієї самої балки прив’язати і навзаєм вогнем припік.

Сказавши це, пан Кміциц, збуджений спогадами, знову розпашів і очі його блиснули, як у вовка. Але король, котрий легко від суму до веселощів, від серйозності до жарту переходив, став бити долонею об стіл і зареготав:

– Так йому і треба! Добре йому так! Не заслужив такий зрадник на краще ставлення!

– Я залишив його живого, – зауважив пан Кміциц, – але до ранку він міг і замерзнути.

– Такий свого не подарує! Більше б нам таких! – сказав король, котрий уже не на жарт звеселився. – Самі чи з тими жовнірами ви сюди прибули? Як їхнє прізвище?

– Кемличі. Батько і два сини.

– Mater mea de domo Кемличівна est70, – промовив поважно канцлер королеви, отець Виджґа.

– Є великі і малі Кемличі, – весело підтримав пан Кміциц, – а ті не лише малі, але й трохи гультяї, однак хороші жовніри і мені вірні.

Тим часом канцлер Корицинський шепотів щось уже якийсь час у вухо владиці ґнєзненському архієпископу, і нарешті повідомив уголос:

– Багато тут таких приїжджає, котрі задля вихваляння або очікуваної нагороди байки викладають. Вони фальшиві та баламутні звістки привозять, часто навіть ворогами намовлені.

Це зауваження скувало всіх присутніх. Обличчя пана Анджея стало червоне, як буряк.

– Не знаю я вашої гідності, пане, – чітко промовив він, – яка, природно, мусить бути висока. Тож не хочу її образити, але так собі міркую, що все ж цієї гідності не досить, аби безпідставно шляхтича в брехні звинувачувати.

– Чоловіче! Ви з великим канцлером коронним розмовляєте! – вигукнув пан Луґовський.

Але пан Кміциц вибухнув гнівом:

– Хто мене в брехні звинувачує, хоч би й був канцлером, йому скажу: легше брехню закидати, ніж своє горло підставляти, легше прикладати печатку воском, ніж кров’ю!

Проте пан Корицинський зовсім не розсердився, лише зауважив:

– Не закидаю вам брехні, пане кавалере. Але якщо правда те, що тут розповідаєте, то повинні мати обпечений бік.

– Відійдімо, ваша вельможносте, кудись убік, то вам його покажу! – дратувався пан Анджей.

– У цьому немає потреби, – втрутився король, – віримо вам на слово!

– Ні, я наполягаю, ваша величносте! – розпалився гість. – Я сам цього хочу, прошу про це, як про ласку, щоб мене тут ніхто, хоч би якої гідності, брехуном не вважав! Погано винагородилася б моя мука, шановне панство! Не хочу ніякої нагороди, хочу лишень, аби мені повірили, тому нехай невірні Томи торкнуться ран моїх!

– Маєте мою віру! – зупинив його повелитель.

– Лише правда була в його словах, – додала Марія-Людовика, – я в людях не помиляюся.

Але пан Кміциц руки склав.

– Шановне панство, все ж дозвольте! Нехай хтось таки відійде зі мною набік, бо важко мені буде жити в підозрах.

– Я піду, – викликався Тізенгаус, молодий королівський придворний.

Сказавши це, він відвів пана Кміцицa в іншу кімнату, а дорогою зауважив:

– Не тому я йду, що не вірю, я вірю, але хочу з вами побалакати. Ми десь у Литві зустрічалися. Прізвища вашого не можу пригадати, бо, мабуть, ще підлітком вас бачив, та й сам тоді підлітком був.

Пан Анджей відвів погляд, аби приховати своє раптове зніяковіння.

– Може, на якомусь сеймику. Часто мене небіжчик батько брав зі собою, щоб я до публічного життя звикав.

– Можливо. Обличчя ваше точно мені не чуже, хоча тоді цього рубця ви не мали. Дивіться, однак, пане, memoria fragilis est71, але мені здається, що інше ви мали ім’я?

– Роки пам’ять каламутять, – розвів руками молодик.

Після цього вони зайшли в інший покій. За мить пан Тізенгаус повернувся перед королівські очі.

– Припечений, ваша величності, як на рожні! – оголосив він. – Весь аж почорнів!

Тож коли вже повернувся пан Кміциц, король схопився, обійняв його за голову та промовив:

– Ніколи ми не сумнівалися, що правду кажете, і заслуга ваша, і біль даремно не минуться.

– Ми ваші боржники, – додала королева, подаючи свою руку.

Пан Анджей став на одне коліно і поцілував шанобливо долоню королеви, яка у відповідь його погладила, як мати, по голові.

– А на пана канцлера не сердіться, – зронив король. – Правду кажучи, чимало тут було зрадників або таких, котрі наплели по сім мішків гречаної вовни, а до обов’язків канцлера належить, щоб правду de publicis дізнаватися.

– Що там мій малозначущий гнів для такої великої людини, – відповів пан Анджей. – Я не посмів би навіть буркнути на чесного сенатора, котрий приклад вірності та любові до батьківщини всім подає.

Канцлер усміхнувся приязно і простягнув руку.

– Нехай же буде згода між нами! Ви дорікнули мені про печатки з воском, але знайте ж і те, що і Корицинські часто кров’ю, а не лише воском печатку прикладали.

Король уже цілком розвеселився.

– Вчасно ж нагодився той пан Бабинич, – зауважив він сенаторам. – Так нам до серця припав, як мало хто. Вже від нас його не відпустимо і дасть Бог, незабаром у милу вітчизну разом повернемося.

– О, ваша величносте! – промовив зворушений пан Кміциц. – Хоча й був я у фортеці зачинений, але знаю від шляхти, від військових, від тих навіть, хто панам Зброжеку та Калинському служать і Ченстохову облягали, що всі дня і години вашого повернення чекають. Як тільки ви об’явитесь, ваша величносте, того ж самого дня ціла Литва, Корона й Україна як один чоловік за вас повстануть! Піде шляхта, піде навіть нікчемне селянство панові своєму служити. Військо під гетьманами аж пищить, так хоче шведів бити. Я знаю і те, що під Ченстохову приїжджали від гетьманських військ делегати, щоб панів Зброжекa, Калинськогo та Кукліновськогo проти шведів підбурювати. Якщо сьогодні станете, ваша величносте, на кордоні, то вже через місяць жодного шведа не залишиться, лише прибудьте, лише з’явіться, бо ми там, як вівці без пастиря!..