Панові Кміцицу від його вигляду здавалося, що хтось йому залізною рукою стиснув серце. Жаль закипів у гарячій душі молодика. Розкаяння, захоплення та пошана затамували його дихання, відчуття невимірної провини підкосило йому коліна, аж затремтів усім тілом. Аж тут нове, невідоме раніше почуття наповнило його груди. Парубок в одну мить полюбив усю цю болючу величність, відчув, що не було нічого дорожчого на всій землі за цього батька та сюзерена, що готовий за нього пожертвувати кров, життя, витримати тортури й усе на світі. Хотів би до цих ніг кинутися, коліна обійняти та просити відпустити всі провини. Шляхтич, зухвалий баламут, помер у ньому в одну мить, а народився рояліст, відданий усією душею своєму королеві.
– Це наш цісар! Наш нещасний король! – повторював він собі, немовби вустами хотів засвідчити тe, що бачили очі, а відчувало серце.
Тим часом Ян-Казимир після Євангелія знову опустився на коліна, руки розвів, погляд здійняв догори і поринув у молитву. Священик нарешті вийшов, і почався рух у костелі, але король і далі стояв навколішки.
Аж тут той шляхтич, котрого пан Кміциц зачепив, підштовхнув тепер у бік пана Анджея.
– А ви хто? – спитав він.
Пан Кміциц не відразу второпав запитання і не відразу відповів, настільки його серце і розум були королівською особою зайняті.
– А ви хто такий? – повторив своє запитання чоловік.
– Я шляхтич, як і ви! – відказав пан Анджей, немовби прокинувшись зі сну.
– Як вас називають?
– Як називають? Моє прізвище Бабинич, я з Литви, з-під Вітебськa.
– А я Луґовський, королівський придворний!.. То кажете, що аж із Литви, з-під Вітебськa їдете?
– Ні. Я їду з Ченстохови.
Пан Луґовський аж занімів на мить від здивування.
– Якщо так, то ходімо, пане, нам новини повідомите! Дуже вже нашого милостивого короля турбувало, що вже три дні жодної певної звістки не мав. Як усе вийшло? Ви з хоругви пана Зброжекa чи пана Калинськогo, а може, пана Кукліновськогo? З-під Ченстохови?
– Не з-під Ченстохови, але зі самого монастиря, безпосередньо!
– Ви, мабуть, жартуєте? Що ж там? Що чувати? Чи обороняється ще Ясна Ґура?
– І захищається, і боронитиметься. Шведи вже відступають!
– Заради Бога! Та король вас озолотить! Зі самого монастиря, кажете, їдете?.. І як вас шведи пропустили?
– Я їхнього дозволу не питав, але даруйте, пане, що в костелі детальний рапорт подати не можу.
– Слушно, слушно, – погодився пан Луґовський. – Милосердний Боже!.. З неба нам ви впали!.. У костелі не годиться, рація! Зачекайте, пане. Зараз король підійметься, снідати перед зборами поїде. Сьогодні неділя. Ходіть, пане, станете разом зі мною при дверях і на виході я представлю вас королеві. Ходімо, ходімо, бо немає часу!
Сказавши це, він пішов уперед, а пан Кміциц подався за ним. Заледве вони опинилися за дверима, як з’явилися двоє пажів, а за ними вийшов повільно i Ян-Казимир.
– Ваша величносте! – звернувся до короля пан Луґовський. – Є звістки з Ченстохови!
Воскове обличчя Янa-Казимирa враз оживилося.
– Що? Де? Хто? – спитав він.
– Ось цей шляхтич! Каже, що зі самого монастиря їде.
– То монастир уже взяли? – засмутився король.
Тут пан Анджей кинувся до панських ніг.
Ян-Казимир схилився й узявся підіймати його за плечі.
– Не треба, – закликав він, – не треба!.. Встаньте, пане, заради Бога, встаньте! І розповідайте вже. Монастир упав?
Пан Кміциц схопився зі сльозами на очах і вигукнув у запалі:
– Не взяли, ваша величносте, і не візьмуть! Розбили шведів! Найбільшу підірвали їм гармату! Розпач у них, голод, розруха! Про відступ міркують!..
– Хвала! Хвала Тобі, Царице янголів і наша! – втішився король.
Сказавши це, він обернувся до дверей церкви, зняв капелюха і не заходячи всередину, опустився на коліна у сніг бiля дверей. Голову спер на кам’яну раму та поринув у мовчання. За мить ридання стало ним трясти.
Розчулення охопило всіх присутніх. Пан Анджей ревів, як зубр.
Король помолився і виплакався, піднявся заспокоєний, з обличчям набагато погіднішим. Він спитав пана Кміцицa, як його прізвище, а коли той повідомив прибране, звелів:
– Нехай вас пан Луґовський зараз у нашу квартиру проведе. Ми не будемо снідати, поки не почуємо про оборону!
Через чверть години пан Кміциц стояв у королівських покоях перед високим зібранням. Король чекав лише королеву, щоб засісти до вранішньої юшки; з’явилася і Марія-Людовика. Ян-Казимир, як тільки її побачив, зараз же гукнув:
– Ченстохова встояла! Шведи відступають! Ось пан Бабинич, котрий звідти приїхав і цю звістку привіз!
Чорні очі королеви допитливо промацали молоде обличчя парубка й, угледівши його щирість, просвітліли радістю. Гість низько вклонився, але дивився на неї сміливо, як лише правда і чесність дивитися вміють.
– Сила Божа! – промовила королева. – Важкий тягар зняли ви нам, пане, зі серця, і дасть Бог, це буде початок зміни фортуни. То ви з-під самої Ченстохови їдете?
– Не з-під Ченстохови, каже, що з самого монастиря, це один зі захисників! – пояснив король. – Золотий гість!.. Бодай би такі щодня прибували. Але дозвольте йому самому взяти слово. Розповідайте, брате, розповідайте, як захищалися і як Божа рука вам допомагала?
– Певна річ, шановне панство, ніщо інше, лише Божа опіка та дива Святої Марії, які ми щодня на власні очі бачили.
Тут пан Анджей узявся вже було до оповідки, як щоразу нові сановники стали надходити. Прийшов папський нунцій, потім владика примас Лещинський, за ним ксьондз Виджґа, золотоустий проповідник, котрий також був раніше канцлером королеви, а пізніше вармінським єпископом, а потім ще й примасом. Разом із ним увійшов канцлер коронний пан Корицинський і француз де Ноєр, наближений королеви, за ним прийшли по черзі й інші вельможі, котрі свого короля не покинули в біді і воліли з ним гіркий хліб вигнанця розділити, ніж присягу зламати.
Монархові не терпілося, він щомиті відволікався від їжі та повторював:
– Слухайте, панове! Слухайте, гість із Ченстохови! Добра звістка, слухайте!.. Зі самої Ясної Ґури!..
Сановники з цікавістю роздивлялися пана Кміцицa, котрий стояв, наче перед судом, але він, відважний від природи, звиклий до спілкування з вельможами, зовсім виглядом стількох відомих людей не переймався і, коли всі розсілися по місцях, розкуто розпочав розповідь про всю облогу.
Правда відчувалася в його словах, бо промовляв ясно, чітко, як жовнір, котрий сам усе бачив, до всього торкнувся, всюди побував. Згадав про настоятеля Кордецького як святого пророка, вихваляв до небес панів Замойськогo та Чарнецькогo, прославляв і інших отців, нікого, крім себе, не забув. А весь захист однозначно Богородиці, Її милості та дивам приписав.
Слухали його здивовано король і сановники.
Архієпископ заплакані очі до неба зводив, отець Виджґа поспішно все нунцію тлумачив, інші пани за голови хапалися, ще інші молилися або билися в груди.
Врешті, коли пан Анджей дійшов до останніх штурмів, коли взявся розповідати, як Міллер привіз важкі гармати з Кракова, а між ними таку мортиру, якій не лише ченстоховські, але жодні у світі мури протистояти не змогли б, тиша зробилася, як маком всіяна, й усі очі зосередилися на його вустах.
Але пан Кміциц вирішив перевести подих. Яскраві рум’янці виступили на його щоках, насупив брови, підняв підборіддя та гордо сказав:
– Тепер змушений говорити про себе, хоча бажав би промовчати. Якщо я щось і скажу, що на похвалу заслуговує, Бог свідок, не зроблю це задля нагород, бо в них не маю потреби, адже найбільша нагорода для мене за батьківщину кров пролити.
– Кажіть сміливо, ми вам віримо! – заохотив його король. – Що ж із тією мортирою?..
– Цю мортиру, пробравшись уночі з фортеці, я порохом у друзки висадив!
– Боже милий! – зойкнув повелитель.
Після цього вигуку запанувала тиша, таке здивування охопило слухачів. Всі дивилися на молодика, як на веселку, а той стояв з очима, що іскрилися, з рум’янцем на обличчі і з гордо піднятою головою. І стільки в ньому було цієї миті якоїсь загрози та дикої мужності, що кожному мимоволі спало на гадку, що лише цей чоловік і міг на такий вчинок наважитися.
