Тому так само, як і вчорашнього дня, почулася пісня з вежі у супроводі сурм. Людям, котрі залишалися на стіні і працювали при гарматах, більше за інших могли бачити, що там уже все горить і руїнами валиться за їхніми спинами, ця пісня була, немов бальзам, що вгамовував, сповіщав безперервно та правдиво, що монастир стоїть, стоїть костел, що полум’я досі не перемогло людської волі. Відтепер також увійшло у звичай схожою гармонією зміцнювати дух обложенців і жахливі крики лютого ворога заглушувати для вух жінок.

Але і в шведському таборі чинила та пісня і капела неабияке враження. Солдати в шанцях слухали її спочатку з подивом, а потім зі забобонним жахом.

– Як таке можливе? – перемовлялися вони між собою. – Ми скинули на той курник стільки заліза та вогню, що не одна потужна фортеця з попелом і димом вже б відлетіла, а вони співають собі радісно. Що ж це таке?..

– Чари! – відповідали інші.

– Ядра ці стіни не беруть. З дахів гранати скочуються, наче буханцями кидаєш. Чари! Чари! – повторювали забобонно. – Нічого нас тут доброго не чекає!

Навіть старшина була готова приписати цим звукам якесь таємниче значення.

Але дехто тлумачив це зовсім інакше, і пан Садовський висловився навмисно голосно, щоб його Міллер зміг почути:

– Мало б їм добре вестися, що так веселяться, і ми лише надаремно стільки пороху напсували.

– Якого й так не маємо забагато, – підтримав князь Гессенський.

– Зате маємо вождя Поліоркета, – зронив пан Садовський таким тоном, що не можна було збагнути, чи він насміхається, чи хоче Міллерoвi лестити.

Але той визнав це, вочевидь, образою, бо аж вуса прикусив.

– Побачимо, чи через годину ще співатимуть! – звернувся він до свого штабу.

І наказав посилити вогонь. Але накази його здійснювали занадто ревно. У поспіху зависоко задирали гармати, внаслідок чого ядра стали перелітати. Деякі навіть діставали, пролітаючи понад костелом і монастирем, аж до протилежних шведських позицій. Там розбивали реманент, розкидали коші, вбивали людей.

Година спливла, за нею друга. З церковної бані безперервно лунала врочиста музика.

Міллер стояв із підзорною трубою в Ченстоховці. Дивився довго.

Ті, хто був біля нього, враз зауважили, що рука, якою командувач тримав підзорну трубу біля ока, тремтіла щораз помітніше. Врешті-решт він звернувся до присутніх і повідомив:

– Канонада не завдає жодної шкоди костелу!

І гнів невгамовний і шалений охопив старого воїна. Він кинув підзорну трубу на землю, аж розбилися скельця.

– Сказитися можна від цієї музики! – крикнув командувач.

Аж тут прискакав до нього інженер де Фоссіс.

– Пане генерале, – доповів він, – підкоп зробити ніяк не можна. Під шаром ґрунту скеля лежить. Тут потрібні гірники.

Міллер вилаявся. Але не встиг ще докінчити своє прокляття, як офіцер із ченстоховських шанців прибіг підтюпцем, відсалютував по-військовому, і рапортував:

– Найбільша наша гармата розбита! Чи притягти другу з Льґоти?

Справді, вогонь дещо послабився – музика лунала все голосніше.

Міллер залишив свою ставку, не зронивши ані пари з вуст. Але й не віддав наказу припинити бойові дії. Він вирішив виснажити обложенців. Адже там, у фортеці, заледве двісті людей було залоги, а він мав щоразу свіжих бійців на ротацію.

Надійшла ніч, гармати гуркотіли без перерви. Але монастирські відповідали енергійно, навіть завзятіше, ніж удень, бо шведські вогні виказували їм готові цілі. Не раз ставалося, що як тільки солдати всідалися вечеряти, до них прилітало з темряви монастирської велетенське ядро, наче сам дух смерті. Вогні розсипалися з осколками й іскрами, солдати розбігалися з нелюдським лементом і або шукали в інших товаришів сховку, або блукали поночі, змерзлі, голодні та перелякані.

Близько опівночі вогонь із боку монастиря став настільки щільним, що вже не було можливості в радіусі пострілу запалити хмиз. Здавалося, що обложені промовляють мовою гармат такі слова: «Хочете нас утомити. Пробуйте, ми самі відкликаємося!»

Пробила перша година і друга. Почалася мжичка, перетворюючись на холодний та докучливий туман, який збивався місцями наче в стовпи, колони та мости, червоніючи від вогню.

Через ті фантастичні стовпи й аркади виднілися часом грізні обриси монастиря, який змінювався на очах. То здавався вищим, ніж зазвичай, то знову наче западався в безодню. Від шанців аж до його мурів простягалися якісь зловісні склепіння та коридори, утворені з туману і темряви, а цими коридорами прилітали ядра смертоносні. Часом усе повітря над монастирем ставало світлим, немовби його освічувала блискавка. Тоді мури, високі стіни та вежі то вирисовувалися яскраво, то знову гаснули.

Солдати дивилися туди з понурою і забобонною тривогою. Раз по раз штовхав один одного і шепотів:

– Бачив? Цей монастир то з’являється, то зникає позмінно. Це нелюдська сила!

– Я бачив краще, – казав інший. – Ми цілились у саму церкву, аж тут гармата тріснула й уся фортеця застрибала та затремтіла, наче її хтось линвою вгору підіймав і опускав. Поціль тепер у таку фортецю, спробуй трафити!

Сказавши це, солдат кинув спересердя щітку для чистки гармати і за мить додав:

– Нічого ми тут не вистоїмо!.. Навіть не понюхаємо їхніх грошей. Б-р-р! Зимно! Маєте там мазницю зі смолою, то запаліть, хоча б руки погріємо!

Один із жовнірів узявся розпалювати смолу за допомогою сірчаної нитки. Розпалив спочатку квач і став його повільно в смолу занурювати.

– Загасіть світло! – пролунав наказ офіцера.

Але майже одночасно почувся гул ядра, потім короткий зойк, який урвався і світло згасло.

Ніч важкі принесла втрати шведам. Полягло безліч людей біля багать. У деяких місцях розгаратало їх так, що деякі полки, кинувшись урозтіч, не могли до самого ранку повернутися на позиції. Обложенці, немов бажаючи показати, що в сні не мають потреби, стріляли щораз густіше.

Ранок освітив на мурах потомлені обличчя, бліді, невиспані, але гарячково пожвавлені. Отець Кордецький уночі лежав хрестом у костелі. І як тільки засвітало, з’явився на мурах, блаженний його голос почувся біля гармат, на стіні та біля воріт:

– Бог день робить, діти. Хай буде світло його благословен-не! Не завдано шкоди ні церкві, ні забудовам. Вогонь загасили, життя ніхто не втратив. Пане Мосінський! Вогняне ядро впало під колиску вашого дитятка та згасло, шкоди йому жодної не вчинивши. Подякуйте Матінці Божій і помоліться Їй!

– Хай славиться Її ім’я! – схилився пан Мосінський. – Я служу, як можу!

Пріор пішов далі. Розвиднилося вже повністю, коли він зупинився біля панів Чарнецького та Кміцица. Останнього ксьондз не помітив, бо той переліз на інший бік оглянути настили, які шведське ядро трохи пошкодило. Клірик спитав:

– А де пан Бабинич? Він не спить?

– Як міг би я спати в таку ніч! – відповів пан Анджей, видряпуючись на мур. – Хіба би совісті не мав! Краще чувати на службі у Пресвятої Богородиці.

– Краще, краще, вірний слуго! – погодився отець Кордецький.

Але пан Анджей раптом побачив здаля тьмяне миготіння шведського вогника і в ту ж мить гукнув:

– Стіляють звідти, вогонь! Цілься вище! У них, песиголовців!

Усміхнувся пріор, як архангел, побачивши таку завзятість, і повернувся до монастиря, щоб прислати потомленим оборонцям пивної юшки, присмаченої шматочками сиру.

Через півгодини з’явилися жінки, священики та церковні старці, котрі несли горщики, що димілися, та дзбанки. Похапали їх квапливо жовніри і незабаром уздовж цілих мурів чулося апетитне сьорбання. Хвалили собі той напій кажучи:

– Не робиться нам кривда на службі в нашої Найсвятішої Панни! Добрі харчі!

– Гірше шведам! – жартували інші. – Погано їм було варити страви цієї ночі, а гірше буде наступної.

– Мають досить, псявіри! Сподіваюся, вдень дадуть собі і нам спокій. Вже їм тепер мали б навіть жерла від безперервного чхання похрипнути.

Але жовніри помилялися, бо день не приніс відпочинку.