Коли вранці офіцери, котрі прибули з рапортами, донесли Міллерoвi, що наслідків нічної стрілянини немає жодних, більше того, їм самим завдали значної шкоди в живій силі, генерал затявся та наказав вогонь не припиняти.
– Та мусять же вони колись стомитися! – сказав він князю Гессенському.
– У пороху потреба є велика, – зауважив натомість офіцер.
– Але й вони порох витрачають?
– У них мусять бути незчисленні запаси селітри та сірки, а вугля ми самі їм туди доставимо, якщо вдасться хоча б одну халупу підпалити. Уночі я під’їжджав під мури і крізь гуркіт чув виразно млин, не інакше як пороховий.
– Наказую до заходу сонця стріляти так інтенсивно, як і вчора. На ніч відпочинемо. Побачимо, чи не викинуть вони білий стяг.
– Ваша гідність знає, що вони послали листа Віттемберґу?
– Знаю, пошлю й я за важкими мортирами. Якщо їх не можна буде налякати або пожежу розпалити зсередини, доведеться пролом зробити.
– Ваша гідність сподівається, що фельдмаршал схвалить облогу?
– Фельдмаршал знав про мій намір і нічого не сказав, – відрубав різко Міллер. – Якщо мене тут невдача й далі переслідувати буде, то пан фельдмаршал осудить, а не похвалить, і на мене всю провину покласти не забуде. Король визнає його слушність, це я знаю. Немало вже я настраждався від уїдливого гумору пана фельдмаршала, ніби це моя провина була, що його, як італійці кажуть, mal francese50 їсть.
– Про те, що на вашу гідність звалять провину, я не сумніваюся, особливо коли виявиться, що пан Садовський мав слушність.
– Що за слушність? Пан Садовський цих ченців вигороджує, немовби був у них на платні! Що він каже?
– Каже, що ці постріли прозвучать по всій країні, від Балтики аж до Карпат.
– Нехай його величність накаже в такому разі шкуру з пана Вжещовичa здерти і як вотум до цього монастиря її пошле, бо це він інспірував цю облогу.
Тут Міллер схопився за голову.
– Але потрібно з цим закінчувати якнайшвидше! Так мені здається, так мені щось підказує, що уночі вони вишлють когось на перемови. Тим часом дати їм вогню і ще вогню!
Минув день, на вчорашній схожий, сповнений гуркоту, диму та полум’я. Багато ще таких мало пройти понад Ясною Ґурою. Але захисники гасили пожежі та відстрілювалися з не меншою мужністю. Половина жовнірів пішла на відпочинок, інша половина була на мурах біля гармат.
Люди вже позвикали до безперервного гуркоту, особливо після того, як упевнилися, що великої шкоди від обстрілу немає. Менш досвідчених бадьорила віра, але були між ними і старі жовніри, обізнані з бойовими діями, для котрих війна була ремеслом. Ті додавали духу селянам.
Сорока отримав великий поміж них авторитет, бо багато часу провів на війні і був такий байдужий до її відгомону, як старий шинкар до галасування пияків. Увечері, коли стрілянина вщухла, вахмістр розповідав товаришам про облогу Збаража. Сам він у цій кампанії участі не брав, але знав про все достеменно від жовнірів, котрі її пережили, і таке торочив:
– Там навалилося козаків, татар і турків із тією лише різницею, що одних кухарчуків там більше було, ніж тут усіх шведів. А їм наші не піддалися. Крім цього, тут нечиста сила не має жодної влади, а там лише в п’ятницю, суботу та неділю демони не допомагали гультяям, а решту днів цілими ночами лякали. Насилали смерть на шанці, щоб показувалася жовнірам і відвагу їм до битви віднімала. Я знаю від одного такого, хто її сам бачив.
– Сам бачив? – дивувалися селяни, скупчившись біля вахмістра.
– На власні очі! Він ішов після копання криниці, бо їм там води бракувало, а та, що була в ставках, смерділа. Йде, йде, аж гульк, а навпроти нього підходить якась фігура в чорній плахті.
– В чорній, не в білій?
– У чорній. На війну вона в чорну одягається. Сутеніло. Наближається жовнір і питає: «Вердо?51». А вона – анічичирк. Лише потягнув за полотнище, глянь, а там скелет. «А ти тут навіщо»? «Я смерть, – каже примара, – й я прийду по тебе за тиждень». Жовнір поміркував, що справи кепські. «Чому ж, – питає він, – лише за тиждень? То тобі швидше не дозволено?» А вона на те: «Ще один тиждень нічого тобі вдіяти не можу, бо такий наказ». Жовнір думає собі: «Важко! Але якщо вона мені тепер нічого вдіяти не може, то я їй хоч за своє відплачу». Й як загорне її в полотнище, як почне об каміння мастити! Вона в крик і давай благати: «Прийду за два тижні». «Так не піде!» «Прийду за три, за чотири, за десять після облоги, через рік, через два, за п’ятнадцять!» «Так не піде!» «Прийду через п’ятдесят років!» Зважив жовнір, що йому вже п’ятдесят, та й гадає: «Сотні буде досить»! І відпустив її. А сам досі живий і здоровий. На битву ходить, як до танцю, бо що йому там!
– А якби налякався, то вже було б по ньому?
– Найгірше смерті боятися! – серйозно зронив Сорока. – Він жовнір, та й іншим добре допоміг, бо так тоді її побив, так відчехвостив, що її три дні нудило і в той час ніхто в таборі не поліг, хоча й вилазки робили.
– А ми не зробимо якось уночі вилазки на шведів?
– Не нашого розуму справа, – заперечив вахмістр.
Вчув останнє запитання й останню відповідь пан Кміциц, котрий стояв неподалік, і в чоло себе ляснув. Потім глянув на шведські позиції. Ніч уже була. В шанцях вже з годину панувала безперервна тиша. Стомлені жовніри, либонь, поснули біля гармат.
Далеко, на два гарматні постріли, мерехтіло кільканадцять вогників, але біля самих шанців суцільна панувала темрява.
– Їм навіть на гадку не спаде, навіть не підозрюють, навіть припустити не можуть! – прошепотів собі пан Анджей.
І він подався прямо до пана Чарнецькогo, котрий сидів біля лафета, промовляв молитви на вервиці та стукав однією ногою об другу, бо йому змерзли.
– Холодно, – промовив він, побачивши пана Кміцицa, – і важка голова від того гуркоту впродовж двох днів та однієї ночі. У вухах мені безперервно дзвенить.
– Кому б від такого галасу не задзвеніло? Але сьогодні будемо мати перепочинок. Поснули там геть усі. Можна було б їх, як ведмедя з барлоги, викурити. Не знаю, чи їх навіть мушкети збудили б.
– О! – пожвавішав пан Чарнецький, підіймаючи голову. – Що ви надумали?
– Та згадав, як у Збаражі обложенці вилазками не одну добру поразку гультіпакам завдали.
– А вам, як вовкові вночі, лише кров на гадці?
– Заради живого Бога і його ран, зробімо вилазку! Людей поженемо, гармати позатикаємо цвяхами. Вони там нічого такого не очікують.
Пан Чарнецький схопився на рівні ноги.
– Та вони завтра з глузду з’їдуть! Міркують, що нас добре налякали і що ми здаватися думаємо, то матимуть відповідь. Мій милий Боже, та це чудова думка, достойна справжнього лицаря! І чому мені таке на гадку не спало? Потрібно лише отцю Кордецькoму сказати. Він тут командує!
І шляхтичі пішли до пріора. Отець Кордецький радився в дефініторії з паном мечником серадзьким. Зачувши кроки, підняв голову, відсунув убік свічку і спитав:
– Хто там? Що нового?
– Це я, Чарнецький, – відгукнувся пан Пйотр, – а зі мною пан Бабинич. Обоє спати не можемо, бо дуже вже нам шведи смердять. Той Бабинич, отче, неспокійна голова, і не може на місці всидіти. Вертиться біля мене, крутиться, бо йому дуже хочеться до шведів за вали висунутися, поцікавитися в них, чи завтра також стрілятимуть, а може, нам іще трохи перепочити дадуть?
– Тобто? – не приховував свого здивування панотець. – Пан Бабинич хоче вийти з фортеці?..
– Не сам, із компанією! – квапливо додав пан Пйотр. – Наприклад, зі мною і ще з кількадесятьма людьми. Вони там, мабуть, сплять у шанцях, як убиті. Вогнів не видно, варти не видно. Занадто в нашу слабкість вірять.
– Ми їм гармати попсуємо! – додав гаряче пан Кміциц.
– А давайте сюди того Бабиничa! – вигукнув пан мечник. – Нехай його обійму! Свербить вам жало шершня, радий би і вночі жалити. Гарну справу надумали, від неї найкращих наслідків можна сподіватися. Одного нам Господь Бог дав литовця, але скажену бестію та зубасту. Я намір цей схвалюю. Ніхто його тут не осудить, я сам готовий іти!
