Отець Кордецький, котрий спочатку налякався, бо боявся кровопролиття, особливо коли власним життям не важив, поміркував, однак, і визнав таку ідею гідною захисників Святої Марії.
– Дайте мені помолитися! – попросив він.
І опустившись на коліна перед образом Богоматері, якусь хвилину молився з простягнутими руками. Нарешті він піднявся з просвітлілим обличчям.
– Помоліться тепер ви, – наказав він, – а потім рушайте! За чверть години воїни вийшли вчотирьох і подалися на мури. Шанці в далечіні спали. Ніч була дуже темна.
– Скільки людей хочете взяти? – спитав Кордецький пана Кміцицa.
– Я?.. – здивувався пан Анджей. – Я тут не вождь і місцевості не знаю настільки добре, як пан Чарнецький. Я піду з шаблею, а людей хай пан Чарнецький веде, і мене разом із іншими. Я хотів би лише, щоб мій Сорока пішов із нами, бо з нього добрий зарізяка.
Сподобалася ця відповідь і панові Чарнецькому, і отцю пріору, котрий у ній явний доказ покори побачив. Тому взялися зараз же жваво за справу. Вибрали людей, наказали суворої тиші дотримуватися й узялися відкидати балки, каміння і цеглу з проходу.
Робота тривала добру годину. Нарешті отвір у мурі був готовий і люди протискалися у вузький глибокий отвір. Мали зі собою шаблі, пістолі, дехто мушкети, а дехто, особливо селяни, коси, насаджені сторчма, – зброя, до якої найбільше звикли.
Опинившись по той бік муру, перерахували один одного: пан Чарнецький очолив загін, пан Кміциц став в ар’єргарді і вояки подалися вздовж шанців, тихо, подих тамуючи в грудях, як вовки, що підкрадаються до вівчарні.
Проте часом коса об косу дзенькнула, часом каміння під стопою заскреготало, і з цих відголосів можна було збагнути, що весь час рухаються далі. Зійшовши в низину, пан Чарнецький зупинився. Тут він залишив частину людей, неподалік уже від шанців, під проводом угорця Янича, старого та досвідченого жовніра, наказав залягти на землю, а сам узяв трохи праворуч і маючи під ногами вже м’яку землю, на якій кроки не відлунювали, повів свій відділ уже хутко.
Мав він намір обійти шанці, щоб вдарити поснулих ззаду і погнати їх до монастиря на людей Яничa. Таку ідею підкинув йому пан Кміциц, котрий тепер ішов поруч нього зі шаблею в руці.
– Шанці, ймовірно, насипали так, щоб між ними і головним табором залишався простір, – шепотів він. – Чати, якщо й виставили, то перед шанцями, а не з того боку. Ми їх легко обійдемо і нападемо звідтіля, звідки вони найменше сподіваються нападу.
– Гаразд, – погодився пан Пйотр, – ніхто не повинен утекти з цих людей.
– Якби хтось відізвався, як будемо вже входити, – правив далі пан Анджей, – то дозвольте мені відповісти. Я німецькою добре вмію шварґотіти, майже як польською, то вони подумають, що це хтось від генерала з табору йде.
– Тільки б варти не було за шанцями.
– Хоч би і була, то з криками гурбою на них навалимося. Перш ніж опам’ятаються хто і що, ми насядемо їм на потилиці.
– Час діяти, бо вже кінець шанців видніється, – застеріг пан Чарнецький.
Тут він обернувся і тихо спонукав:
– Праворуч, праворуч!
Мовчазна колона стала повертати. Раптом місяць вийшов з-за хмари і трохи просвітліло. Ті, що йшли, побачили порожній простір позаду шанців.
Варти, як і передбачав пан Кміциц, не було тут зовсім, бо чого б шведи ставили чати між власними позиціями та головною армією, яка розмістилася далі. Навіть найпроникливіший командир не міг би припустити, щоб із цього боку могла надійти хоча б якась небезпека.
– Тепер якнайтихше! – попросив пан Чарнецький. – Видно вже намети.
– І в двох є вогник. Люди там ще не сплять. Мабуть, старшина.
– Вхід ззаду має бути зручним.
– Мабуть, – погодився пан Анджей. – Туди гармати закочують і військо входить… Ось уже насип починається. Стежте тепер, щоб зброя не брязнула.
Вони вже дійшли до узвозу, насипаного старанно позаду шанців. Стояв там цілий ряд скринь із порохом та набоями. Але при складі не було нікого, тому, минувши їх, сміливці стали підійматися на шанці без жодних труднощів, як правильно було передбачено, бо узвіз був пологий і добре забезпечений.
Так дійшли до самих наметів і з готовою зброєю зупинилися тут же. У двох справді виблискували вогники. Пан Кміциц, перекинувшись кількома словами з паном Чарнецьким, запропонував:
– Я піду спочатку до тих, що не сплять. Чекайте мого пострілу, а потім і до інших!
Сказавши це, він зник.
Успіх вилазки був уже забезпечений, тому парубок навіть не намагався йти надто тихо. Минув кілька наметів, занурених у темряву, ніхто не прокинувся, ніхто не спитав «Вердо?»
Ясноґурські жовніри чули шурхіт його відважних кроків і биття власних сердець. Молодик уже дістався до освітленого намету, підняв запону й, увійшовши, зупинився біля входу з пістолем у руці та шаблею, спущеною на ланцюжку.
Зупинився тому, що світло на мить його засліпило, на польовому столі стояв шестисвічник, в якому яскраво горіли лоївки. За столом сиділи троє офіцерів, схилившись над мапами. Один із них, що сидів посередині, приглядався до них так пильно, що аж довге його волосся лежало на білих аркушах. Побачивши, що хтось входить, він підняв голову і спитав урівноваженим голосом:
– Хто там?
– Жовнір, – відповів пан Кміциц.
Тоді і двоє інших офіцерів підвели очі до виходу.
– Який жовнір? Звідки? – спитав перший. Це був інженер де Фоссіс, котрий в основному облоговою роботою керував.
– З монастиря, – пояснив пан Анджей, але було в його голосі щось страшне.
Де Фоссіс схопився враз і прикрив очі рукою. Пан Кміциц стояв струнко, нерухомий, як примара, тільки грізне його обличчя, схоже на голову хижого птаха, обіцяло несподівану небезпеку. Раптом думка швидко, як блискавка, промайнула в голові де Фоссісa, що це може бути втікач із монастиря, тому спитав ще раз, але вже гарячково:
– Чого тут хочеш?
– Ось чого я хочу! – крикнув пан Кміциц і вистрелив йому в самі груди з пістоля.
Раптом страшний зойк і водночас залп пострілів пролунав на шанцях. Де Фоссіс звалився, як падає сосна, розтрощена блискавкою, другий офіцер кинувся зі шпагою на прибульця, але той рубонув його шаблею межи очі, аж криця заскреготала об кістку. Третій офіцер кинувся на землю, прагнучи вислизнути під стіною намету, але пан Анджей підскочив до нього, наступив ногою на спину та пришпилив шаблею до землі.
Тим часом тиха ніч перетворилася на судний день. Дикі верески: «Бий! Мордуй!» змішалися з виттям і несамовитим воланням про порятунок шведських жовнірів. Люди божеволіли від переляку, вибігали з наметів, не знаючи, куди подітися, в який бік утікати. Дехто, не второпавши відразу, звідки їх атакують, бігли на ясноґурців і гинули від шабель, кіс і сокир, перш ніж змогли «пардон» вигукнути. Дехто колов у темряві шпагами своїх же товаришів. Інші, беззахисні, напіводягнені, без капелюхів, із руками, піднятими вгору, застигали нерухомо на місці. Дехто врешті падав на землю, поміж наметів, що перекидалися. Жменя вояків прагнула боронитися, але засліплена юрба тіснила їх, перекидала, топтала. Зойки конаючих, пронизливі прохання про жалість посилювали метушню.
Коли нарешті з криків стало втямки, що напад прийшов не з боку монастиря, а ззаду, саме з позицій шведських військ, тоді справжнє безумство охопило шведів. Либонь, вони вирішили, що це союзні польські хоругви вдарили на них зненацька.
Тлуми піхотинців зіскакували зі шанців і бігли до монастиря, немов у його мурах прагнули знайти притулок. Але скоро нові вигуки виявили, що вони натрапили на загін угорця Яничa, котрий дорізав їх уже під самою фортецею.
Водночас ясноґурці сікли, кололи, топтали. Так дійшли до гармат. Люди з підготовленими цвяхами кинулися на батарею негайно, інші ж продовжували жнива смерті. Селяни, котрі не були навчені протистояти жовнірам у відкритому полі, кидалися тепер гуртом на цілі громади.
Відважний полковник Горн, губернатор Кшепиць, намагався зосередити навколо себе розпорошених кнехтів і, криючись за рогом шанця, почав скликати їх до себе в темряві, вимахуючи шпагою. Впізнали його шведи і стали гуртуватися, але за ними бігли нападники, котрих у пітьмі важко було відрізнити від своїх.
