Раптом пролунав жахливий свист коси, і голос Горнa вмить урвався. Купка жовнірів розбіглася, немовби гранатою розігнана. Пани Кміциц і Чарнецький зі загоном у кільканадцять людей кинулися на них і вирізали всіх до ноги. Шанці були здобуті.
У головному шведському таборі вже сурми заграли тривогу. Але й озвалися ясноґурці і вогняні ядра полетіли з монастиря, щоб своїм дорогу освітити. Ті ж поверталися засапані, вимазані кров’ю, як вовки, що вчинили різню у вівчарні, а тепер утікають від голосів мисливців, котрі наближаються. Пан Чарнецький очолював авангард, пан Кміциц – замикав похід.
Через півгодини наштовхнулися на загін Яничa, але той не відповідав на заклики. Він один заплатив життям за вилазку, бо коли погнався за котримось офіцером, свої ж солдати застрелили його з мушкета.
Експедиція зайшла в монастир у супроводі гуркоту гармат і спалахів полум’я. Біля переходу чекав на них уже настоятель Кордецький і лічив по одному, в міру того, як люди пролазили всередину крізь отвір. Повернулися всі, крім Яничa.
Незабаром двоє людей подалися за ним і через півгодини принесли тіло героя, бо Кордецький мав намір влаштувати урочистий похорон.
А нічна тиша, яку раз порушили, не повернулася вже аж до білого дня. З мурів били гармати, на шведських позиціях тривала неабияка метушня. Ворог, не втямивши добре ще своєї поразки, не знаючи, звідки ворог підійти може, втік із найближчих до монастиря шанців. Цілі полки блукали в розпачливому безладі аж до ранку, часто приймаючи своїх за ворогів і даючи один в одного залп. Навіть у головному таборі солдати й офіцери покинули намети та залишалися просто неба, чекаючи, коли вже ця жахлива ніч скінчиться. Тривожні звістки ширилися з вуст у вуста. Подейкували, що підмога надійшла, інші переконували, що всі ближні шанці вже здобуті.
Міллер, пан Садовський, князь Гессенський, Вжещович і всі вищі офіцери вдавалися до надлюдських зусиль, аби привести до тями перелякані полки. Водночас на монастирські залпи відповіли вогняними ядрами, щоб розсіяти темряву і дозволити зібратися докупи.
Одне ядро приземлилося на даху каплиці, але ковзнуло про крутому схилу і повернулося з гуркотом до табору, розкидаючи в повітрі потік полум’я.
Нарешті скінчилася ця неспокійна ніч. Монастир і шведський табір стихли. Ранок забілив церковні бані, черепиця повільно набувала червоної барви. Розвиднилося.
Тоді Міллер на чолі свого штабу під’їхав до здобутих шанців. Могли, щоправда, з монастиря побачити його і дати залп, але старий генерал не зважав на це. Хотів власними очима оглянути всю шкоду, полічити полеглих. Штаб їхав за ним. Усі були збентежені, засмучені та серйозні. Доїхавши до шанців, злізли з коней і стали дряпатися нагору. Сліди боротьби виднілися всюди, нижче, під гарматами, темніли перекинуті намети. Деякі стояли ще розчахнуті, порожні, тихі.
Купи тіл лежали густо між наметами. Напівголі трупи, обдерті, з виряченими очима, зі застиглим жахом у мертвих зіницях. Жахливе було видовище. Вочевидь, всіх цих людей застали в глибокому сні. Дехто не був взутий, мало хто стискав рапіру в мертвій руці, жоден майже не мав ні шолома, ні капелюха. Одні лежали в наметах, особливо з боку входу. Вони, мабуть, заледве встигли прокинутися. Інших біля самих запон наметів застала смерть, в мить, коли хотіли рятуватися втечею. Навколо було дуже багато тіл, а в деяких місцях такі купи, що можна було б вирішити, що це якесь стихійне лихо винищило цих солдатів. Але глибокі рани на обличчях і грудях, деякі лиця закіптюжені від пострілів зблизька, так що весь порох не встиг згоріти, свідчили аж надто явно, що це людська рука вчинила цю розруху.
Міллер піднявся вище, до гармат. Вони стояли німі, позатикані цвяхами, не грізніші вже навіть за пеньки. На одному лафеті лежало тіло каноніра, майже навпіл перетяте страшним замахом коси. Кров залила лафет і утворила під ним обширну калюжу. Міллер оглядав усе ретельно, мовчки, насупивши брови. Ніхто з офіцерів не посмів цю мовчанку порушити.
Як же було втішати старого генерала, котрого в результаті його ж безпечності побили, як новачка? Була це не лише поразка, а й ганьба, адже сам генерал цю твердиню курником називав і обіцяв її між пальцями розкришити. Бо він мав дев’ять тисяч війська, а з того боку стояло двісті захисників. Бо генерал той був воїном з крові та кості, а його здолали ченці. Важко почався для Міллера цей день.
Тим часом підійшли піхотинці й узялися тіла виносити. Четверо з них, котрі несли на ряднині тіло, зупинилися перед генералом без наказу. Міллер кинув погляд на полотно й очі заплющив.
– Де Фоссіс, – зронив він глухо.
Заледве ті відійшли, як підійшли інші. Цього разу пан Садовський підійшов до них і покликав здалеку, звертаючись до штабу:
– Горнa несуть!
Але Горн ще був живий, і його ще очікували довгі дні жахливих мук. Селянин, котрий його підрізав, досягнув воїна лише кінцем коси, але удар був такий страхітливий, що розтяв йому грудну клітку. Проте поранений зумів навіть залишитися при свідомості. Помітивши Міллера і штаб, усміхнувся, хотів щось сказати, але замість слів виплюнув із рота рожеву піну, після чого закліпав сильно очима і знепритомнів.
– Занесіть його до мого намету! – наказав Міллер. – Нехай мій медик перев’яже його негайно!
Потім офіцери почули, як командувач сказав сам собі:
– Горн, Горн… Уві сні його сьогодні я бачив. Відразу ж звечора. Страшна, незбагненна річ.
І втупивши погляд у землю, глибоко замислився. Від задуми його відволік переляканий голос пана Садовського:
– Генерале! Пане генерале! Дивіться, ваша гідносте! Там, там… монастир…
Міллер поглянув і сторопів.
День уже був повний і погожий, лише туман висів над землею, але небо було чисте та рум’яне від уранішньої зорі. Білий туман заслоняв верхівку Ясної Ґури і відповідно до звичного порядку речей мав затуляти й костел. Проте через неймовірне природне явище костел разом із вежею наче ширяв не лише над скелею, а й над туманом, високо-високо, ніби повністю відколовся від свого фундаменту і завис у небесній блакиті.
Лемент жовнірів сповістив, що й вони помітили це явище.
– Це туман створює таку ілюзію! – крикнув Міллер.
– Туман лежить під костелом! – не погодився пан Садовський.
– Дивовижна річ, але цей костел вдесятеро вищий, ніж був учора, і завис у повітрі, – прошепотів князь Гессенський.
– Вгору ще більше йде! Вгору і вгору! – репетували солдати. – З очей зникає!..
І справді, туман, що висів на скелі, став підійматися, наче якийсь стовп диму до неба, костел же був, немовби насаджений на вершечок цього стовпа, підіймався щораз вище, а вже ген під самими хмарами заслоняла його все більша біла завіса. Можна було сказати, що розсіювався, розпливався, мутнів, і врешті-решт повністю щез із очей.
Міллер звернувся до офіцерів, а в очах його було здивування разом зі забобонним страхом.
– Визнаю, панове, – оголосив він, – що схожого феномена ніколи в житті не бачив. Цілком це суперечить природі, мабуть, це чари папістів.
– Я чув, – зауважив пан Садовський, – вигуки солдатів: «Як тут стріляти в таку фортецю?» Справді, не знаю як!
– Але що тепер буде, шановне панство? – скривився князь Гессенський. – Чи є той костел там у тумані, чи його вже й немає?
І стояли вони довго, здивовані, мовчазні, аж князь Гессенський резюмував:
– Хоч би й було це природне явище, в будь-якому разі не ворожить воно нам добра. Дивіться, панове, від часу, як ми сюди прибули, не просунулися навіть на крок уперед!
– Ти бa! – зронив пан Садовський. – Якби ж то тільки не просунулися! Правду кажучи, ми зазнаємо поразку за поразкою. А сьогоднішня ніч – найгірша. Відбила бажання солдатам, вони втрачають відвагу і мляво починають діяти. Ви, панове, й поняття не маєте, що там гомонять у полках. Діються при цьому й інші дивні речі: вже довший час ніхто поодинці, і навіть по кілька людей не можуть виткнутися з табору, а хто на таке відважився, то наче у воду канув. Хтось сказав би, що вовки чигають біля Ченстохови. Сам я нещодавно послав хорунжого з трьома людьми до Велюня по теплий одяг і з того часу про них ні слуху ні духу!..
