Юзва хапнув за потилицю лівою рукою пана Анджея, а в правій тримав уже голу рапіру, вчиняючи нею навколо себе вихор і блискавиці. Але пан Кміциц, хоч такої нелюдської сили не мав, вхопив його також немовби кліщами за горло. Очі Юзви викотилися з орбіт, він намагався ефесом своєї рапіри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кміциц руків’ям своєї шаблі оглушив. Пальці Юзви, що тримали потилицю супротивника, відразу ж ослабли, сам він захитався і назад завалився від удару. Пан Анджей його ще підштовхнув, щоб мати поле для маневру, і з усього розмаху в обличчя шаблею огрів. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об підлогу.
– Бий! – скомандував пан Кміциц, в якому відразу прокинувся давній забіяка.
Але не було потреби заохочувати, бо в кімнаті вже кипіло, як у горщику. Два молоді Кемличі сікли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людині на землю. Тут же за ними наступав дідуган, присідаючи щомиті аж до землі, примружуючи очі та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синів.
А Сорока, котрий найбільше звик до бійок по корчмах і в тісноті, завдавав найбільших втрат. Він так зблизька напирав на супротивників, що вістрям не могли його досягти, стрільнувши в юрбу з пістолів, тепер товк по головах їхніми ж руків’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очі. Челядь пана Кемлича і два жовніри пана Кміцица поспішили на допомогу своїм панам.
Вир бійки перекинувся від столу в інший кінець світлиці. Ляуданці захищалися запекло, але відколи пан Кміциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину і зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бік.
Слуги пана Рендзянa також приперлися у приміщення зі шаблями та штурмакaми8. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливості супротивників розпізнати, бо ляуданці не носили жодних одностроїв. Тому в метушні діставалося хлопцям старости і від одних, і від других.
Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпізнати пана Кміцицa і вказати його для пострілу, але при слабкому освітленні скіпки пан Анджей постійно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темряві.
Опір із боку ляуданців слабнув кожної миті, так пригнітило їх падіння Юзви і жахливе ім’я пана Кміцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемістився позаду бійців із цебром води у руці та хлюпнув у вогонь. У приміщенні запанувала суцільна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тісну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання і безладний тупіт чобіт. Відтак через вибиті двері вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданці, а ще за ними – пана Кміцица.
Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.
– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вістря своєї шаблі між спиці вoзу і колючи наосліп людей, котрі ховалися під ним.
– Стійте! Здаємося! – заверещало кілька голосів.
І челядь із Вонсоші взялася викидати з-під фіри шаблі та штурмаки, потім і їх самих повитягали за голови молоді Кемличі, аж старий гукнув:
– До підвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возів!
Молоді не стали третього наказу чекати, кинулися відстібати попону, з-під якої випиналися опуклі боки скринь. Вже почали і скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кміцицa:
– Ані руш!
І пан Анджей, підсилюючи рукою наказ, почав їх бити пласким боком закривавленої шаблі. Кoсмa і Дам’ян поспішно відскочили вбік.
– Ваша милосте! Хіба не можна? – спитав покірно старий.
– Геть! – крикнув пан Кміциц. – Шукайте старосту!
Кoсмa і Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, і за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрівши пана Анджея, схилився низько і промовив:
– Даруйте, ваша милосте, кривда мені тут чиниться, бо я з ніким війни не шукав, а що знайомих їду навідати, то це дозволено кожному.
Пан Кміциц, спершись на шаблю, сапав важко і мовчав, тому пан Рендзян продовжив:
– Я ні шведам, ні князеві гетьманові жодної кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo їхав, бо він мій старий знайомий і в Україні ми разом воювали. І навіщо мене ґудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх і мені байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цілу вивезти і щоб те, ще мені Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в поті чола заробив. Я не маю стосунку до всієї цієї справи! Хай мені ваша милість дозволить вільно їхати.
Пан Кміциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.
– Прошу покірно вашу милість! – почав було знову староста. – Ваша милість бачила, що я цих людей не знав і приятелем їм не був. Напали на вашу милість, то отримали своє, але чому я маю терпіти, за що моє має пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути інакше, то я жовнірам вашої милості викуп готовий заплатити, хоч мені, убогій людині, багато не залишилося. По таляру їм дам, щоб їхній неспокій даремно не обійшовся. Я дам і по два, і ваша милість прийме також від мене…
– Закрити ці підводи! – наказав пан Кміциц. – А ви забирайте своїх поранених і їдьте до дідька!
– Дякую покірно за людей, – заторохкотів пан орендар із Вонсоші.
Аж тут підійшов старий Кемлич, відкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубів, і застогнав:
– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливості. Це наше.
Але пан Кміциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землі і не смів вимовити більше ані слова.
Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фіри закладати, але пан Кміциц знову звернувся до пана старости:
– Забирайте всіх цих поранених й убитих, котрі тут опинилися, відвезіть їх панові Володийовському і скажіть йому від мене, що я йому не ворог, а може, навіть і кращий приятель, ніж він думає. Його хотів оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пізніше прийде ще нагода, але зараз ні він би не повірив, ні я не мав би його чим переконати. Можливо, пізніше. Будьте обачні, пане! Скажіть йому, що ці люди на мене напали і я був змушений боронитися.
– По правді так і було, – погодився пан Рендзян.
– Чекайте. Скажіть іще панові Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивілл, як тільки кінноти від Понтусa дочекається, то відразу вирушить на них. Може, вони вже навіть у дорозі. Обоє з князем конюшим та електором змовилися, і близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воєвода вітебський хоче на Підляшшя потрапити. Нехай ідуть йому назустріч, щоб у разі перешкоди надати допомогу.
– Все скажу, наче мені за це заплатили.
– Хоч це й пан Кміциц сказав, хоча й пан Кміциц застерігає, але йому можна вірити, нехай порадяться з іншими полковниками і збагнуть, що разом будуть сильніші. Повторюю, що гетьман вже в дорозі, а я панові Володийовському – не ворог.
– Якби я це мав якийсь знак від вашої милості, то б іще краще було, – зауважив пан Рендзян.
– Навіщо вам якийсь знак?
– Бо і пан Володийовський зараз би краще в щирість слів вашої милості повірив і так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилає.
– То маєте цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знаків після мене є достатньо на головах цих людей, котрих панові Володийовському відвезете.
Сказавши це, зняв перстень із пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем і сказав:
– Дякую вам покірно.
Годиною пізніше пан Рендзян разом зі своїми підводами, челяддю, дещо пошарпаною, їхав спокійно в Щучин, везучи трьох убитих і решту поранених, між котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям і розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, каміння якого дивовижно виблискувало при місяці, і міркував про цього дивного та страшного чоловіка, котрий, стільки поганого вчинивши конфедератам, а стільки доброго шведам і Радзивіллoвi, видно хотів, однак, врятувати конфедератів від згуби останнього.
