Сорока встав і вийшов.

Пан Анджей вдавав далі, що дрімає. Різноманітні спогади почали йому лізти в голову. Ці люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавнє минуле, яке, як сон, звіялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньої білевичівської, то панові Анджею аж серце защеміло в грудях від однієї назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечір, так само в грубці догоряв вогонь, коли він, як сніг на голову, звалився несподівано у Водокти й уперше побачив у челядній Олюньку між ткалями.

Бачив тепер крізь заплющені повіки, як наяву, цю світлу панну, спокійну, згадував усе, що сталося, як вона хотіла йому бути янголом-хоронителем, у добрі його зміцнити, від лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби її слухав, якби її тільки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бік стати. Знала, де гідність, чесність, обов’язок – і просто взяла б його за руку і провела, якби захотів її слухати.

Тут кохання, збуджене роздумами, здійнялося в серці парубка так, що він був би готовий усю кров пролити, тільки б до ніг цій панночці впасти, і в цю мить був готовий схопити за плечі навіть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанійців вигубив, лише тому, що він був із тих сторін, що Білевичі згадав, що Олюньку бачив.

Зі задуми вивело його лише його власне прізвище, повторене кілька разів Юзвою Бутримом. Орендар із Вонсоші розпитував про знайомих, а Юзва розповідав йому, що відбулося в Кейданaх із часу пам’ятної угоди гетьмана зі шведами. Розповів про опозицію війська, про ув’язнення полковників, про заслання їх до Бірж і щасливий порятунок. Прізвище пана Кміцицa повторювалося в цих оповідках, вкрите суцільним жахом зради та жорстокості. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуські та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомість розповідав те, що сталося в Білевичaх:

– Схопив наш полковник цього зрадника в Білевичaх, як лисицю в ямі, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вів його сам із великою радістю, що його Божа рука досягла, і щоразу йому ліхтарем в очі світив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж ні! Йшов сміливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закореніла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то мені сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, під грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий ішов із нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперів при собі не має. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвітіть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Маріє! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня і помчав, а ми його відвели сподіваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Відпустили зрадника на волю. Не мій розум дізнаватися, що вони там вичитали, але я б його не відпустив.

– А що ж у цьому листі було? – зацікавився орендар із Вонсоші.

– Не знаю, що там було. Але видається мені, що мусили бути ще різні офіцери в руках князя воєводи, котрих відразу наказав би розстріляти, якби йому пана Кміцицa стратили. До того ж, може, наш полковник і сліз панни Білевичівни пожалів, бо вона знепритомніла, що заледве змогли її до тями привести. У будь-якому разі, не смію я казати, але погано сталося, бо цей чоловік чимало лихого накоїв, чого б навіть сам Люципер не посоромився. Вся Литва від нього плаче, а скільки вдів, скільки сиріт, скільки бідноти на нього нарікає, лише Богові відомо! Хто його вб’є, матиме заслугу на небі і перед людьми, ніби скаженого собаку вбив!

Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панів Скшетуських і на хоругви, що стоять на Підляшші.

– З провіантом важко, – розповідав пан Бутрим, – бо маєтки князя гетьмана вщент уже розібрали, ні людині, ні коневі навіть на зуб у них нічого не знайти, а що є шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтії, сидить. Тож вирішили полковники, щоб по сто коней розділитися, і за милю або дві один від одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.

Пан Анджей, котрий слухав досі терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер і вже рота було відкрив, щоб зі свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких поділених поодинці рукою повибирає, як раків зі сака».

Але в цю мить двері відчинилися і в них постав Сорока, котрого пан Кміциц послав, аби коней у дорогу приготували. Світло з грубки падало на відверто суворе обличчя вахмістра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, після цього звернувся до пана Рендзянa:

– Чи це вашої вельможності чоловік?.. Я його звідкілясь знаю!

– Ні, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кіньми на ярмарок їде.

– А куди ви їдете? – спитав Юзва.

– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.

– А де це?

– Біля П’ятниці.

Юзва також, як раніше пан Кміциц, визнав невчасним жартом цю відповідь і насупив брови:

– Відповідайте, коли питають!

– Яким правом питаєте?

– Можу вам його довести: бо мене на роз’їзд послали, щоб роздивився, чи немає підозрілих людей в околиці. І бачиться мені, що є, якщо не хочуть сказати, куди їдуть!

Пан Анджей, остерігаючись, щоб якась сварка з цієї балачки не виникла, промовив, не висуваючись із темного закутка:

– Не сердіться, пане жовніре, бо П’ятниця і Субота такі ж міста, як і інші, в яких на осінніх ярмарках коней продають. Якщо не вірите, то пана старосту спитайте, він мусить про це знати.

– Справді! – підтвердив пан Рендзян.

На це пан Бутрим зауважив:

– Якщо так, то це зовсім інша річ. Але навіщо вам у ці міста їхати? Ви можете і в Щучинi коней збути, бо нам їх дуже бракує, а ті, що ми в Пільвішкaх захопили, ні до чого не придатні, бо всі заїжджені.

– Кожен їде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаємо, – відповів пан Кміциц.

– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити і з язиком до них їздити.

– Дивно мені все це, – зауважив орендар із Вонсоші. – Ці люди на шведів намовляють, а тим часом дуже вже їм кортить до них потрапити.

Тут він звернувся до пана Анджея:

– І ви також не дуже-то схожі на конюха, бо і коштовний перстень на руці я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.

– Якщо він вам так приглянувся, можете його в мене відкупити, бо я два орти7 за нього в Ленґу заплатив, – запропонував пан Кміциц.

– Два oрти?.. Тоді він навряд чи щирий, але вдала імітація. Покажіть, будь ласка!

– Візьміть, ваша вельможносте!

– А самі не можете підійти?.. То я маю підходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось мені здається, що ви обличчя своє хочете затаїти!

Почувши це, Юзва не сказав ні слова, лише підійшов до грубки, витягнув палаючу головешку і, тримаючи її високо над головою, пішов прямо до пана Кміцицa й освітив його обличчя.

Пан Анджей звівся в одну мить на весь зріст і якийсь час вони дивилися один одному у вічі. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячі іскринок по дорозі.

– Ісусе, Маріє! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кміциц!..

– Так, це я! – підтвердив пан Анджей, збагнувши, що більше не вдасться критися.

Але Юзва гукнув жовнірів, котрі залишилися перед сіньми:

– Сюди! Хапай! Тримай!

Після чого обернувся до пана Анджея:

– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втілення диявола! Раз вислизнув із моїх рук, а тепер до шведів переодягнений прямуєш? Ось такий Юда, кат чоловіків і жінок? Я вас маю!

Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелі, і Кoсмa спитав:

– Батьку, битися?

– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз двері розчахнулися і жовніри Юзви ввалилися в приміщення. Але тут же за ними, майже на їхніх потилицях, звалилася челядь Кемличів.