– Ваша вельможносте, – зауважив пан Кміциц, – бачу, що ви не кращого, ніж я, шведам бажаєте?

Незнайомий пан озирнувся немовби з певним острахом навколо, але відразу ж заспокоївся і продовжив:

– Жадаю їм, щоб їх мор вибив, і цього перед вами не приховую, бо бачиться мені, що ви порядний, і навіть якби й не був порядний, то мене не зв’яжете і шведам не відвезете, та й я не дамся, маючи озброєну челядь і шаблю при боці.

– Можете, ваша вельможносте, бути впевнені, що я цього не зроблю. Більше того, до серця мені ваші слова. Вже хоча б те мені подобається, що ви не завагалися маєтки залишити, яким ворог мститися не забуде. Похвали гідна така позиція щодо батьківщини.

Пан Анджей мимоволі став промовляти протекційним тоном, як начальник до підлеглого, не подумавши, що такі слова могли б дивно звучати з вуст шляхтича-конюха, але, либонь, і молодий пан не звернув на це увагу, бо лише хитро заморгав очима:

– Чи я дурний? У мене перше правило, щоб моє не пропало, бо що Господь Бог дав, те треба поважати. Я сидів тихо до жнив та обмолотів. А тепер, коли все цінне в Пруссію продав – і реманент, й усіляке майно, то подумав собі: час у дорогу! Тепер можуть мені мстити, хай собі забирають, що їм до смаку припаде.

– Але ж ваша вельможність залишила землю та будівлі.

– Бa, коли я Вонсошське староство орендую від мазовецького воєводи, а саме зараз мій контракт закінчився. Останній внесок я ще не заплатив і не заплачу, бо, як я чув, пан мазовецький воєвода зі шведом знюхався. То нехай йому за це внесок пропаде, а мені готовий гріш додасться.

Пан Кміциц усміхнувся.

– Дай Вам, Боже, здоров’я! Бо бачу, що ви не лише мужній кавалер, а й розсудливий!

– Як же без цього? – підтримав незнайомець. – Розсудливість – це основа! Але не розсудливо я з вами розмовляв. Чому ж, відчуваючи кривди вітчизни та нашого короля, ви не підете до тих чесних вояків на Підляшшя і в їхні ряди не станете? І Богові слугуватимете, і самому може пощастити, бо то вже не одному сталося, що з бідного прислужника паном із війни вийшов. Видно по вас, що ви сміливий і рішучий, а якщо вам походження не стає на заваді, то можете хутко до якоїсь такої фортуни дійти, якщо Бог здобичі додасть. Тільки б не марнувати те, що тут і там у руки втрапить, то і пухир наллється. Не знаю, чи ви маєте якийсь маєток, а якщо не маєте, то могли б мати: з пухирем і з орендою неважко, а з оренди, за Божої помочі, і до спадку недалеко. А так, почавши від прислужника, можна і товаришем померти, або на якійсь високій посаді, аби до роботи не лінуватися, бо хто вранці встає, тому Бог дає.

Пан Кміциц гриз вуса, бо його безугавний сміх брав. Все його обличчя аж тремтіло, він одночасно і морщився, бо час від часу боліла рана, що встигла вже присохнути.

Незнайомець же не вгавав:

– Прийняти вас там приймуть, бо в людях мають потребу, врешті ви мені приглянулися й я беру вас під свою опіку, а за такої підтримки можете багато досягнути.

Тут молодик підняв гордовито своє товстощоке обличчя й узявся рукою по вусах себе гладити. Нарешті він сказав:

– Хочете бути моєю довіреною особою? Шаблю за мною носитимете і за челяддю наглядати.

Пан Кміциц не витримав і зареготав щирим і веселим сміхом, аж йому всі зуби заблистіли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнів незнайомець і насупив брови.

– Це від бажання отримати таку службу.

Але панок зовсім уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, і зважайте, з ким спілкуєтесь, щоб куті меду не передати.

– Нехай ваша вельможність вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справді не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян із Вонсоші, – промовив із гордістю.

Пан Кміциц уже відкривав рота, щоб назвати своє вигадане прізвище, але Білоус квапливо зайшов до світлиці.

– Пане комен…

Жовнір тут же замовк під грізним поглядом пана Анджея, сторопів, глибоко вдихнув і врешті випалив напружено:

– Прошу пана, там якісь люди їдуть.

– Звідки?

– Зі Щучинa.

Тепер пан Кміциц трохи збентежився, але хутко повернув собі самовладання, і звелів:

– Треба бути уважним. А багато людей іде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготові. Можете йти!

Як тільки жовнір вийшов, він звернувся до пана Рендзянa з Вонсоші та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них ідете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пізно, але доведеться їх зустріти.

– Я б також волів шведів, ніж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто їде з кіньми, мусить мати зброю і бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоїть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’їзд. Перш ніж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зі шведами під боком важко спокійно всидіти.

Почувши це, пан Анджей завертівся по кімнаті і сів у найтемнішому її кутку, де навіс димаря кидав густу тінь на ріг столу. Тим часом зі сіней почувся тупіт і фиркання коней і за хвильку кілька людей зайшли в приміщення.

Той, хто йшов на чолі, був велетенський чоловік, він стукав дерев’яною ногою в незакріплені дошки, якими світлиця була встелена. Пан Кміциц глянув на нього і серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав він, зупинившись посеред кімнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашої милості.

– Для коней корму!

– Немає в мене фуражу, хіба пани поділяться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa і конюхів. – Чиї ви люди? – спитав пан Рендзян.

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсоші.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власні люди старостою, і він сам себе так називав у важливіших оказіях.

Але Юзва Бутрим остовпів, побачивши, з якою високою особою має справу, тому скинув шапку і промовив лагідним голосом:

– Вітаю, ясновельможний пане. У темряві не можна гідність розпізнати.

– Чиї ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданці, з хоругви давнішої білевичівської, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною і з іншими полковниками, котрі з Жемайтії прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утішений пан староста. – І які ж це полковники є з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелічив пан Бутрим, – але його параліч дорогою розбив, є пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуські.

– Які Скшетуські? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один із них не пан Скшетуський із Бурця?

– Не знаю, звідки він, – відрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.

– Ой лишенько! Та це мій пан!

Тут помітив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук із вуст пана старости, тому додав:

– Мій пан кум, я хотів сказати.

Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справді першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.

Тим часом у панові Кміцицу, котрий сидів у темному кутку приміщення, думки одна за другою заметушилися в голові. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грізного чолов’яги і рука мимоволі хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанійців, а його самого особистим був ворогом. Давній пан Кміциц наказав би його в цю мить схопити і кіньми волочити, але теперішній пан Бабинич переміг. Тому неспокій його охопив від думки, що якщо шляхта його впізнає, можуть звідси виплисти розмаїті для подальшої подорожі й усієї місії неприємності. Відтак вирішив не датися впізнати і щораз глибше засувався в тінь. Врешті оперся ліктями об стіл і охопив голову руками, і став вдавати, що дрімає.

Водночас шепнув Сороці, котрий сидів поруч:

– Іди до стайні, нехай коні будуть напоготові. Ми їдемо на ніч!