Але заледве пан Кміциц із трьома Кемличaми та Сорокою зібралися до вечері, як ззовні почувся гуркіт коліс і тупіт коней.
Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов із корчми поглянути, хто там приїжджає, бо був цікавий, чи це часом не якийсь шведський роз’їзд, але замість шведів побачив бричку, а за нею дві підводи й озброєних людей біля них.
На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона під’їжджає. Бричка була запряжена чотирма кіньми, добрими, прусськими, з грубими кістками і пружними хребтами, форейтор сидів на одному зі запряжних, тримаючи двох чудових собак на повідках. На козлах примостився візник, а біля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидінні сам пан сидів, підпертий під боки, в жупані без рукавів, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися дві фіри, досить місткі, а при кожній було по четверо озброєних шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловік ще дуже молодий, хоч і гоноровий, років заледве двадцяти кількох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але і по всій поставі можна було второпати, що в їжі собі не відмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок підбіг руку подати, а вельможа, помітивши пана Кміцицa, котрий стояв на порозі, кивнув рукавицею та покликав:
– А послухай-но, друже!
Пан Анджей замість того, щоб підійти, відступив у глиб корчми, бо його враз злість взяла. Не звик чоловік ще ні до сірої свитки, ні до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сів за стіл і взявся знову до їжі. Незнайомий пан увійшов услід за ним.
Він примружив очі, бо в кімнаті було похмуро, тільки догоряв невеликий вогонь у грубці.
– А чому ніхто не виходить мене зустрічати? – промовив незнайомий пан.
– Бо корчмар пішов до комори, – відбрив пан Кміциц, – а ми мандрівники, як і ваша вельможність.
– Дякую за чин. А що ви за одні?
– Шляхтич із кіньми їде.
– А компанія також шляхта?
– Дрібна, але шляхта.
– Ну, що ж, вітаю, панове. Куди Бог провадить?
– З ярмарку на ярмарок, лише б тільки табун збути.
– Якщо ви тут ночуєте, то завтра за дня я огляну, може, щось і собі виберу. А тим часом дозвольте, панове, присісти до столу.
Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присісти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цілком певний, і не помилився, бо молодий конюх ввічливо запропонував:
– Просимо вашу вельможність, хоч ми і не повинні про щось просити, бо лише горохом із ковбасою можемо пригостити.
– Я маю в скринях кращі за ці делікатеси, – не без певної пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнірський шлунок, тому горох із ковбасою, тільки б зі смачною підливою, над усе шаную.
Сказавши це, а промовляв він дуже повільно, хоч і погляд його очей був розумний і меткий, сів на лавку, коли ж пан Кміциц посунувся від нього так, аби зробити зручне місце, додав ласкаво:
– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозі на гідність не зважають, і навіть якщо мене також ліктем штурхнете, то мені корона з голови не злетить.
Пан Анджей, котрий саме підсував незнайомцеві миску з горохом, і, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би її на голові бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цій пихатості, що забавляло полковника. Тому не лише внутрішній вибух він угамував, а й усміхнувся та промовив:
– Такі тепер часи, ваша вельможносте, що й із найвищих голів корони падають: exemplum6 наш король Ян-Казимир, котрий згідно з правом дві мав би носити, а не має жодної, хіба що одну тернову…
На це незнайомець кинув на пана Кміцицa швидкий погляд, після цього зітхнув:
– Такі тепер часи, що краще про це не балакати, хіба з дуже близькими людьми.
Але за мить додав:
– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканіша, ніж ваш вигляд.
– Терся між людьми, чув те й інше, aлe не служив.
– Звідки ж ви родом, якщо не секрет?
– З провінції, з Троцького воєводства.
– Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?
– Все по-старому, зрадників достатньо.
– Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?
– Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.
– А як там мається князь віленський воєвода?
– Хворий, кажуть: дихання йому затикає.
– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!
– Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.
– А ви, пане, часом не його партизан?
Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.
– Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.
– Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.
– Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.
– Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?
– Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.
– А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.
– Ваша вельможність також від шведів утікає?
Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:
– Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?
На це пан Анджей стенув плечима.
– Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго місця собі не нагріли.
– І не боїтеся таке казати? – поцікавився незнайомець.
– Не боюся, бо я неполохливий, а крім цього, людина до Щучинa їде, а там усі вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше від балаканини до діла дійшло.
– Бачу, що ви швидкі на язик і дію! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведів не любите, то чому від тих хоругв, які проти гетьмана збунтувалися, їдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платні чи сваволю? Ні! Лише тому, що гетьманові та шведам не хотіли служити. Краще було б тим жовнірам, небожам, під гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтівників перейняти, голод, незручності та присуди, ніж проти короля виступити. Якщо дійде між ними та шведами до війни, тоді безперечно, а може, уже б дійшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дісталися. Будьте певні, дістануться, втраплять сюди, тоді й побачите!
– І я міркую, що тут найшвидше війна розпочнеться! – зауважив пан Кміциц.
– Якщо ви так міркуєте, і маєте щиру до шведів огиду (в очах це можна прочитати, що правду кажете, бо я на цьому знаюся), то чому ж до цих чесних жовнірів не пристанете? Чи ще час не настав, чи їм не потрібні руки та шаблі? Чимало там чесних служить, хто воліє свого пана, а не чужого, і щораз їх більше буде. Ви їдете з тих країв, де шведи ще зовсім не запанували, а ті, хто їх пізнав, гіркими сльозами плачуть. У Великій Польщі, яка хоч i добровільно здалася, вже пальці шляхті в курок від мушкетів вкручують, і грабують, і реквізиції роблять, що тільки можуть, забирають. У тутешньому воєводстві не кращий їхній промисел. Генерал Штейнбок видав маніфест, аби кожен тихо вдома сидів, то до нього поставляться з повагою і до його добра. Але де там! Генерал своє, а тамтешні коменданти своє, тому ніхто певного майбутнього не має, на долю лише розраховує. Кожному хочеться втішатися тим, що мав, щоб у спокої проживав і щоб йому добре було. А тут приїде перша-ліпша приблуда, і «дай»! Не даси, то тобі провину вигадають, щоб маєтку тебе позбавити, або й провини не шукаючи, голову відсічуть. Не один уже кривавими сльозами втирається, давнього пана згадуючи, а всі в надії безперервно на конфедератів дивляться, чи часом від них якийсь порятунок для вітчизни та громадян не прийде.
