– У разі, якби замок здався, ви будете відповідати за здоров’я воєводи, вам це завдання доручаю.

– Як накажете! Волосина йому з голови не впаде! – козирнув низькорослий лицар.

– Пане Міхале, – звернувся до нього пан Заглоба після того, як воєвода поїхав, – мені цікаво, хто ж то наполягав перед нашим Сапєгою, щоб, захопивши Радзивіллa, життя його не позбавив?

– Звідки мені знати! – розвів руками парубок.

– Кажете, що чого вам чужий рот у вухо не скаже, те вам власний глузд не підкаже. Це правда! Але мусять то бути якісь впливові особи, якщо можуть панові воєводі наказувати.

– Може, й сам король?

– Король? Короля навіть якби собака вкусив, зараз би йому пробачив і ще нагодувати звелів би. Таке вже в нього серце!

– Не буду з вами сперечатися, але якось казали, що на пана Радзейовськогo він великого зуба має.

– Таке з кожним трапитися може, exemplum, моя на Радзивіллa злість. Але чи з’явився б у когось зуб, якби його синів узяли під опіку і краще навіть за батька про них турбувалися! Золоте це серце і вважаю, що швидше королева Радзивіллoві прагне нашкодити. Гідна з неї пані, нема мови, але жіноча в неї фантазія, і знайте, що якщо жінка проти вас щось затіє, можете навіть у шпарину в підлозі сховатися, вона вас голкою звідти видлубає.

Зітхнув на це пан Володийовський і зауважив:

– За що б мала котрась на мене сердитися, якщо я жодної ніколи в житті не чіпав!

– Але рад би, рад би! Тому, хоч і в кавалерії служите, але на мури тикоцинські готові дряпатись, бо сподіваєтесь, що там не лише Радзивілл, а й Білевичівнa сидить. Знаю я вас, гульвіс! Як там? Ще її собі з голови не вибили?

– Був такий час, що її собі цілком забув, і навіть пан Кміциц, якби був тут присутній, мусив би визнати, що порядно з нею вчинив, не бажаючи йти всупереч її сентиментам, а свій конфуз у забуття відправити згоден. Але не приховую, що якщо вона зараз у Тикоцині, якщо мені Господь Бог дозволить знову її з тарапатів урятувати, то в цьому бачитиму виразну волю Провидіння. На пана Анджея зважати не маю потреби, бо нічого йому не винен, і животіє в мені надія, що коли добровільно її залишив, то його мала б уже за стільки часу забути і не станеться мені те, що колись сталося.

Так балакаючи, дійшли до квартири, в якій застали двох панів Скшетуських, пана Рохa Ковальського та пана орендаря з Вонсоші.

Не було таємницею для війська, навіщо пан воєвода вітебський поїхав у Тишовець, тому лицарі раділи навзаєм, що з’являється союз, настільки потрібний для захисту вітчизни та віри.

– Інший уже вітер в усій Речі Посполитій віє, – зауважив пан Станіслав, – хвалити Бога, шведам у вічі.

– Від Ченстохови він віє, – сказав на це пан Ян. – Вчора були вісті, що монастир ще тримається і щораз запекліші штурми відбиває. Не дай, Матінко Божа, щоб ворог зміг зганьбити Твою оселю!

Тут пан Рендзян зітхнув:

– Бо, крім Божої зневаги, скільки б то чесних скарбів потрапило у ворожі руки! Коли людина про таке подумає, то йому і шматок у горлянку не лізе.

– Військо до штурму рветься, важко людей стримати, – зронив пан Міхал. – Вчора хоругва Станкевичa без наказу та без драбин вирушила, бо казали таке: коли з цим зрадником покінчимо, то Ченстоховi на допомогу підемо. І що як тільки хтось про Ченстохову згадає, то зараз же всі починають зубами скреготіти і за шаблі хапатися.

– Бо тут стільки хоругв стоїть, що і половини було б для Тикоцина досить, – погодився пан Заглоба. – Впертість пана Сапєги, нічого більше. Не хоче мене слухати, щоб показати, що і без моєї поради щось може, але даруйте, що коли стільки людей один замок облягають, то лише один одному заважають, бо доступу для всіх все одно немає.

– Військовий досвід у вас промовляє, нічого іншого! – сказав пан Станіслав.

– Ага! Що? То я маю голову на плечах?

– Дядько має голову на плечах! – озвався раптом пан Рох і, настовбурчивши вуса, узявся глипати на присутніх, немовби шукаючи того, хто б йому заперечив.

– Але і пан воєвода має голову, – зауважив Ян Скшетуський, – і якщо стільки хоругв тут стоїть, то тому, що є побоювання, щоб князь Богуслав із допомогою братові не прибув.

– То треба послати кілька легких хоругв для плюндрування Пруссії електора, – пан Заглоба мав свою версію. – Гукнути люд добровольцями з провінцій. Я сам би першим пішов прусського пива скуштувати.

– Взимку пиво не допоможе, хіба підігріте, – вставив своє слово пан Міхал.

– То подайте вина, або горілки, або меду, – не розгубився пан Заглоба.

Інші також виявили бажання хильнути, тому пан орендар із Вонсоші зайнявся цією справою і незабаром кілька сулій уже стояли на столі. Звеселилися від цього видовища серця, і лицарі взялись чаркуватися, щоразу за інші наміри підіймаючи келихи.

– За погибель плюгавців, аби нам тут буханців більше не уминали! – промовив пан Заглоба. – Нехай шишки у своїй Швеції жеруть!

– За здоров’я короля та королеви! – підняв тост пан Скшетуський.

– І тих, хто вірно за монархію стояв! – додав пан Володийовський.

– А тепер – за наше здоров’я!

– За здоров’я дядька! – і собі гукнув пан Рох.

– Бог заплатить! У руки твої, а ти пий до дна. Ще Заглоба не зовсім постарів! Шановне панство! Щоб ми швидше цього борсука з ями викурили і під Ченстохову вирушити могли!

– Під Ченстохову! – заверещав пан Рох. – Нашій Найсвятішій Богородиці на допомогу!

– Під Ченстохову! – залементували всі інші.

– Ясноґурські скарби від язичників захищати! – додав пан Рендзян.

– Котрі прикидаються, що в Ісуса Христа вірять, бажаючи безчинства свої приховати, а насправді, як я вже казав, на місяць, як собаки виють, і в цьому вся їхня віра полягає.

– І такі руки на ясноґурські святині підіймають!

– В яблучко ви влучили, кажучи про їхню віру, – похвалив пан Володийовський пана Заглобy, – бо я сам чув, як на місяць вили. Казали пізніше, що це їхні лютеранські псалми, але дуже вже ті псалми собаче завивання нагадують.

– Як таке сталося, – зацікавився пан Рох, – що між ними самі сучі сини?

– Немає інших! – відповів із глибоким переконанням пан Заглоба.

– І король їхній не кращий?

– Їхній король найгірший із усіх. Він цю війну затіяв навмисно, щоб міг справжню віру досхочу по костелах ганьбити.

Після цих слів піднявся пан Рох, добряче вже захмелілий, і сказав:

– Якщо так, то як мене тут, панове, ви бачите, Ковальського, так я в першій же битві прямо і шведського короля списом поцілю! Хоч би навіть стояв у найбільшій гущавині, мені байдуже! Моя смерть або його!.. Я таки до нього дістануся. Можете мене вважати, панове, пустодзвоном, якщо цього не зроблю!

Сказавши це, він стиснув п’ястук і хотів уже було об стіл гримнути. Тоді б побив кухлі, глечики і стіл розколов, але пан Заглоба поквапився його за руку вхопити і попросити:

– Сідай, Роху, і дай спокій! Знай і те, що не лише тоді тебе пустодзвоном вважати будемо, якщо цього не зробиш, а й будемо таким доти вважати, доки цього не зробиш. Правда, не розумію, як ти зможеш зі списом на шведського короля кидатись, якщо в гусарах не служиш?

– То я списа здобуду, в хоругву князя Полубинськогo запишуся. І батько мені також допоможе.

– Батько Рох?

– Аякже!

– Нехай тобі спершу допоможе, а тепер скло не бий, бо я перший би тобі за це голову розбив. Про що ми балакали, любі мої?.. Ага!.. Про Ченстохову… Luctus100 мене зжере, якщо святому місцю на порятунок вчасно не прийдемо. Luctus мене зжере, кажу вам! А все через того зрадника Радзивіллa і через обережність Сапєги.

– На воєводу не наговорюйте! Чесний він пан! – обурився невисокий лицар.

– То чому обома полами Радзивіллa прикриває, коли й однієї було б досить? Близько десяти тисяч людей під цією будою стоїть, найкращої кавалерії та піхоти. Незабаром в цілій околиці і сажу з коминів вилижуть, бо все, що було в пічках, вже з’їли.