Пан Міхал схилився до монарших колін і сказав:

– Та й у Варшаві пізніше, ваша величносте, я був також у замку з теперішнім паном каштеляном київським.

– То ви й далі служите? Не захотілося вам домашнього відпочинку?

– Я Речі Посполитій був потрібен, а в цих завірюхах і маєток пропав. Не маю де голову прихилити, милостивий пане, але це мене не засмучує, бо гадаю, що захист монархії та вітчизни – перший жовнірський обов’язок.

– Бодай би таких було більше! Бодай іще більше. Не наглів би тоді ворог. Дасть Бог, прийде час і на нагороди, а тепер розказуйте, що ви з віленським воєводою зробили?

– Віленський воєвода вже на Божому суді. Саме тоді з нього дух вийшов, коли ми на останній приступ пішли.

– Як це сталося?

– Ось реляція воєводи вітебського, – простягнув сувій пан Міхал.

Король узявся читати листа, але заледве почав, як тут же відвів погляд:

– Помиляється пан Сапєгa, – зауважив він, – коли пише, що велика литовська булава вакантна. Не вакантна, бо йому її віддаю.

– Немає за нього гіднішого, – погодився пан Міхал, – і все військо буде до смерті вашій королівській величності за цей учинок дякувати.

Усміхнувся король на такі щирі жовнірські слова і став читати далі. За хвилину він зітхнув.

– Міг би Радзивілл бути найпрекраснішою перлиною в цій славетній короні, якби пиха та помилки, яких прагнув, не висушили б його душі. Але сталося! Недовідомі путі Господні!.. Радзивілл та Опалинський. Майже водночас. Суди їх, Боже, не відповідно до гріхів їхніх, а відповідно до Твого милосердя.

Усі мовчали, тому король продовжив читання.

– Вдячні ми панові воєводі, – сказав він, коли закінчив, – що мені цілу хоругву разом із найбільшим, як пише, кавалером до моїх послуг присилає. Але тут мені безпечно, а кавалери, особливо такі, в полі зараз найпотрібніші. Відпочиньте трохи, а потім вас панові Чарнецькому я на допомогу відішлю, бо на нього, ймовірно, найважчий удар припаде.

– Досить ми вже відпочивали під Тикоцином, милостивий пане, – відказав зі запалом субтильний лицар. – Хіба б коней нагодувати, і могли б уже сьогодні вирушати, бо з паном Чарнецьким самі насолоди чекають!.. Щастя велике – дивитися в обличчя нашого володаря, але й зі шведами також хочеться поквитатися.

Король зарум’янився. Батьківська доброта з’явилася на його обличчі і він зронив, задоволено споглядаючи на міцну статуру низькорослого лицаря.

– То це ви, жовніре, першим полковницький пернач під ноги небіжчикові князеві воєводі кинули?

– Не першим кинув, ваша королівська величносте, a вперше, і дай Боже, востаннє, військову дисципліну порушив.

Пан Міхал перевів подих і за мить додав:

– Не можна було інакше!

– Ще б пак, – погодився король. – Важкі то були часи для тих, хто військову дисципліну тримає, але і послух мусить мати свої межі, за якими провина починається. І багато там старшини при Радзивіллі залишилося?

– В Тикоцинi ми надибали з офіцерів лише Харлампія, котрий князя в заможності не покинув, то й не хотів його у скруті залишати. Лише обов’язок його при князеві тримав, бо природний потяг до нас мав. Ледве ми його відгодували, бо такий там голод був, а він собі ще від рота віднімав, аби князя нагодувати. Тепер сюди, до Львова, приїхав милосердя вашої королівської величності благати, й я до ніг ваших за ним, милостивий пане, припадаю, бо це чоловік заслужений і добрий жовнір.

– Нехай прийде сюди, – дозволив король.

– Має він також важливу річ вашій королівській величності, сюзерену моєму милостивому, оголосити, яку з вуст князя Богуслава в Кейданaх чув, і яка здоров’я та безпеку святої для нас особи вашої королівської величності attinet106.

– Часом не про пана Кміцица?

– Саме так, милостивий пане!..

– А ви знайомі з паном Кміцицем?

– Знайомий і бився з ним, але де він тепер, цього не знаю.

– Що ви про нього думаєте?

– Милостивий пане, він за такі речі брався, що немає такої муки, якої б не був гідний, бо поріддя це з пекла родом.

– А от і неправда, – спростував король. – Це все вигадки князя Богуслава. Але якщо відкласти набік цю справу, скажіть, що про цього чоловіка знаєте з його давніших часів?

– Жовнір він був завжди великий й у воєнній справі незрівнянний. Так, як він проти Хованськогo воював, маючи кількасот людей, всю ворожу потенцію зганьбивши, такого б ніхто інший не зумів. Дивно, що з нього шкуру не здерли і на барабан не натягнули! Якби навіть хтось тоді Хованському самого князя воєводу в руки видав, то б його так не задовольнив, як із пана Кміцицa подарунок зробивши. Та де там! До того дійшло, що пан Кміциц зі столового начиння Хованськогo їв, на його ложі спав, його саньми та його кіньми їздив. Але потім і до своїх був важкий, сваволив жорстоко, вироками пана Лаща міг би собі плаща підшити, а вже в Кейданaх цілком занапастився.

Тут пан Володийовський розповів детально все, що відбулося в Кейданaх.

Ян-Казимир слухав жадібно, а коли нарешті дійшов пан Міхал до того, як пан Заглоба звільнив спочатку себе, а потім і всіх компанійців із Радзивіллiвської неволі, став король за боки від сміху хапатися.

– Vir incomparabilis! Vir incomparabilis!107 – повторював він. – А він тут із вами?

– До послуг вашої королівської величності! – відповів пан Володийовський.

– Улісса цей шляхтич перевершив! Приведіть мені його до столу для гарного настрою, і панів Скшетуських із ним укупі, а тепер скажіть, що ще ви знаєте про пана Кміцица?

– З листів, при панові Роху Ковальському знайдених, ми дізналися лише, що на смерть нас до Бірж послали. Ганявся за нами князь і військом ще намагався оточити, але не спромігся. Ми щасливо вислизнули… Мало того, неподалік від Кейдан пана Кміцицa впіймали, котрого я зараз же розстріляти наказав.

– Ой! – зойкнув король. – То, бачу, у вас у Литві швидко речі діються!

– Але перед тим пан Заглоба наказав його обшукати, чи часом якихось листів при собі не має. І виявили гетьманського листа, з якого ми дізналися, що коли б не пан Кміциц, то б нас до Бірж не везли, а не зволікаючи, в Кейданaх розстріляли б.

– Бачите! – закинув король.

– Після цього вже не годилося нам більше на його життя зазіхати. Тому ми його відпустили. Що далі робив, не знаю, але від Радзивіллa не пішов. Бог один знає, що це за людина. Легше з будь-ким іншим мати справи, ніж із таким вихором. При Радзивіллі він залишився, але потім кудись поїхав. І знову застеріг нас, що князь із Кейдан виступає. Важко навіть сказати, як значну нам послугу надав, бо коли б не те його застереження, був би віленський воєвода на розрізнені війська нападав і поодинці хоругви знищував. Сам не знаю, милостивий пане, що маю думати. Якщо це наклеп, що князь Богуслав повідомив…

– Зараз це й з’ясуємо, – запропонував король.

І ляснув у долоні.

– Поклич сюди пана Бабиничa, – звелів пажеві, котрий з’явився на порозі.

Паж зник, а за хвилину двері королівського покою відчинилися і став у них пан Анджей. Пан Володийовський не впізнав його відразу, бо колись молодий лицар дуже змінився і змарнів, оскільки від останньої сутички у видолинку ще не встиг оговтатися. Дивився на нього пан Міхал і не впізнавав.

– Дивно! – озвався він нарешті. – Якби не худе обличчя і не те, що ваша королівська величність інше назвала прізвище, я сказав би, що це пан Кміциц!

Король усміхнувся:

– Розкажіть мені, наш лицарю, про одного запеклого гультяя, котрого так звали, але я йому, як на долоні, виклав, що він у своїх свідченнях заплутався, й я впевнений, що пан Бабинич це підтвердить.

– Милостивий пане, – відказав мерщій пан Бабинич, – одне слово вашої королівської величності краще цього гультіпаку очистить, ніж усі мої присяги!

– І голос той сам, – здивування субтильного полковника наростало, – лише цього шраму на обличчі не було.