Той пан Сакович був впливовою особою, пізніше й до сенаторської гідності дійшов, бо став воєводою смоленським і підскарбієм Великого князівства Литовського, тим часом він був одним із найвідоміших кавалерів у Литві, і славився однаково як мужністю, так і вродою. Середнього зросту, волосся на голові та брови мав чорні, як вороняче крило, очі його були блідо-голубі, такі, що дивляться з дивною та невимовною зухвалістю, так що Богуслав казав про нього, що поглядом очей наче обушком ошелешує. Одягався на чужоземний манір, у вбрання, яке разом із Богуславом із подорожей привіз. Розмовляв він майже всіма мовами. У битві кидався в найбільший вир так шалено, що приятелі його головорізом називали.

Але завдяки нелюдській силі і тому, що голови ніколи не втрачав, завжди виходив сухим із води. Розповідали про нього, що карету на ходу, вхопивши за задні колеса, міг затримати. Пити міг без міри. Ковтав кварту слив’янки, після чого був такий тверезий, немов нічого у рот не брав. З людьми нелюб’язний, гордий, зухвалий, але в руках Богуслава м’який, як віск. Манери мав витончені, навіть якби в королівських покоях опинився, то й там умів знайтися, але при цьому була якась дикість у душі, що вибухала час від часу, як полум’я. Був це швидше компаньйон, ніж слуга князя.

А той, котрий насправді нікого ніколи в житті не любив, мав нездоланну слабкість до цього чоловіка. Від природи скупий надміру, для пана Саковичa, однак, був щедрий. Впливовістю своєю домігся для товариша підкоморства й обдарував посадою старости ошмянського. Після кожної битви першим його запитанням було: «Де пан Сакович і чи якоїсь шкоди йому не завдали?» І до порад його прислухався, однаково приятеля використовував як на війні, так і для перемов, в яких сміливість, і навіть нахабство пана старости ошмянськогo часто бувала дієвими.

Тепер послав його до Сапєги. Але місія була важка: першою легко могла впасти на старосту підозра, що він лише на розвідку, щоб оцінити стан війська Сапєги приїхав. А по-друге, делегат мав довгий список вимог, але куций – пóступок.

На щастя, пан Сакович не дуже переймався. Увійшов він як переможець, котрий приїхав диктувати свої умови переможеному, і зараз же втупився своїми блідими очима в пана Сапєгу.

А той, побачивши ту пиху, усміхнувся наполовину зі жалем. Кожна людина сміливістю та зухвалістю багато чого може добитися, але лише до певної міри. Вищий гетьман був понад міру за пана Саковичa.

– Пан мій, князь біржанський і дубинківський, конюший Великого князівства Литовського і головний командувач війська його світлості електора, – промовив пан Сакович, – присилає мене з поклоном і цікавиться здоров’ям вашої гідності.

– Подякуйте, пане, князеві і скажіть, що мене здоровим бачили.

– Маю я листа для вашої гідності.

Сапєгa взяв послання, розгорнув його доволі недбало, прочитав і зронив:

– Шкода часу… Не можу виконати те, що князь хоче… То ви здаєтеся чи ще хочете щастя спробувати?

Пан Сакович удав здивування.

– Чи ми здаємося? Я вважаю, що князь те саме в листі пропонує вашій гідності, щоб ваша гідність здалася. Принаймні мої інструкції…

Сапєгa зупинив відвідувача.

– Про ваші інструкції поговоримо пізніше. Пане Саковичу! Ми женемося за вами вже близько тридцять миль, як гончаки за зайцем… Чи ви колись чули, щоб заєць капітуляцію гончакам пропонував?

– Ми отримали підмогу.

– Фон Киріц і вісімсот вояків. Інші такі хирляві, що й до бою не здатні. Скажу вам словами Хмельницького: «Шкода говорити».

– Електор з усією своєю могутністю стане за нас.

– Це добре. Не буде потреби далеко його шукати, бо саме хочу його спитати, за яким правом посилає військо в межі Речі Посполитої, ленником якої він є, до вірності зобов’язаний?

– Правом сильнішого.

– Може в Пруссії таке право й існує, але не в нас… Врешті, якщо ви такі сильні, то виходьте в поле!

– Давно б князь на вашу гідність наступив, коли б не те, що йому крові рідної шкода.

– Бодай йому раніше її було шкода!

– Дивується також князь неприязні Сапєг до дому Радзивіллів і що ваша гідність задля особистої помсти готові кров братів проливати.

– Тьху! – сплюнув пан Кміциц, що слухав за гетьманським кріслом цю розмову.

Пан Сакович підвівся, підійшов до нього і хотів спопелити поглядом. Але найшла коса на камінь, і в очах пана Анджея знайшов староста таку відповідь, що погляд опустив на землю. Гетьман насупив брови.

– Сідайте, пане Саковичу, а ви там сидіть тихо!

Після чого зауважив:

– Лише сумління правду каже, а рот її викривляє і брехня по світу пливе. Той, хто з чужим військом нападає на країну, кривду завдає тому, хто її захищає. Бог усе чує, а небесний літописець записує.

– Через ненависть Сапєг до Радзивіллів загинув князь віленський воєвода.

– Я зрадників, а не Радзивіллів ненавиджу, і найкращий тому доказ, що князь крайовий Радзивілл зараз у моєму таборі… Маєте ще що сказати?

– Ваша гідносте, скажу все, що маю на серці: ненавидить той, хто прихованих убивць насилає…

Своєю чергою, здивувався пан Сапєгa.

– Це я вбивць на князя Богуслава насилаю?

Пан Сакович витріщився страшними очима на гетьмана і чітко сказав:

– Так і є!

– Та ви збожеволіли!

– Позавчора упіймали за Яновом чоловіка, розбійника, котрий уже раз на княже життя зазіхав. Тортури йому вчинять, то скаже, хто його послав.

Настала хвилина тиші, але в цій тиші почув пан Сапєгa, як пан Кміциц, котрий стояв за ним, повторив двічі крізь зціплені зуби:

– Горе! Горе!

– Бог мені суддя, – відповів із справжньою сенаторською гідністю гетьман. – Перед вашим князем не збираюся виправдовуватися, бо не вам мене судити. Краще замість того, щоб марудити, кажіть прямо, з чим приїхали й що князь хоче?

– Князь пан мій знищив пана Гороткевичa, розбив пана Кшиштофa Сапєгу, відібрав Тикоцин, тому логічно переможцем вважатися може і значних вигід собі вимагати. Однак прагнучи запобігти пролиттю крові християнської, і в мирі до Пруссії відійти, нічого більше не вимагає, як щоб йому по замках свої гарнізони дозволили залишити. Ми взяли також і військовополонених чимало, між котрими є й визначні офіцери, не беручи до уваги панни Борзобагатої-Красенської, котру вже в Тауроги відіслали. Їх можна обміняти.

– Своїми перемогами не хизуйтеся, бо мій авангард, яким командує присутній пан Бабинич, на тридцять миль вас випередив… Від них утікаючи, ви втратили вдвічі більше бранців, ніж перед цим узяли. Ви втратили підводи, гармати, обоз. Військо втомлене, з голоду падає, ви не маєте що їсти, не знаєте, куди й подітися. Ви бачили моє військо. Я зумисне не казав вам очі зав’язувати, щоб ви могли второпати, чи можете з нами мірятися. Що стосується тієї панночки, то вона не під моєю опікою, а пана Замойського та княгині Ґризельди Вишневецької. Це їм завдає прикрощів князь, кривду їй чинячи. Балакайте, що ще маєте казати, але щось мудре, бо інакше накажу зараз же панові Бабиничу до справи братися.

Пан Сакович, замість відповісти, звернувся до пана Анджея:

– То це ви нас так тормосили дорогою? Ви мали б у пана Кміцицa розбійницький вишкіл пройти.

– Робіть висновок по власній шкурі, чи добрий я учень!

Гетьман знову брови насупив.

– Досить уже, – звернувся він до пана Саковичa, – можете їхати.

– Ваша гідносте, дайте мені хоча б листа до князя.

– Це можна. Зачекаєте на послання в пана Оскерка.

Почувши це, пан Оскеркo вивів із покою пана Саковичa. Гетьман на прощання рукою йому махнув, після чого звернувся до пана Анджея:

– Чому це ви торочили: «горе», коли про того спійманого чоловіка зайшла мова? – спитав він, дивлячись суворо та допитливо в очі лицаря. – Вас ненависть так засліпила, що ви справді підіслали вбивцю до князя?

– Беру у свідки Діву Марію, котру я захищав, що ні! – відрубав пан Кміциц. – Не чужими руками хотів би до його горла дістатися!

– Чомусь ж казали: «горe»? Знаєте цього чоловіка?