– Нам старшині не перечити, а лише слухати!

– Вам, може, й так, пане Міхале, але не мені, бо мене половина давнього війська Радзивілла реґіментарем обрала і я б уже за десятим кордоном Карла-Ґуставa переслідував, якби на моя природна modestia101 не наказала булаву панові Сапєзі в руку вкласти. Тому нехай краще своєму зволіканню дасть спокій і хай дивиться, щоб я не відібрав те, що дав.

– Лише на п’яну голову таке можна вигадати, – резюмував пан Володийовський.

– Так вважаєте? Ну, то побачите! Ще сьогодні піду поміж хоругви та закликатиму: «Шановне панство! Хто має бажання зі мною під Ченстохову йти, а не тут собі лікті та коліна об тикоцинське вапно витирати, то прошу за мною! Хто мене реґіментарем обирав, хто мені владу давав, хто був упевнений, що все, що зроблю, на користь вітчизні та вірі буде, нехай біля мене стає. Чудова річ зрадників карати, але стократ краща нашу Пресвяту Богородицю, Заступницю цієї Корони і Матір нашу, з труднощів і єретичного ярма рятувати».

Тут пан Заглоба, котрому вже якийсь час аж пара йшла з чуприни, схопився з місця, застрибнув на лавку і давай репетувати, немов виступав перед зборами:

– Шановне панство! Хто католик, хто поляк, хто до Матері Божої має почуття, за мною!.. На допомогу Ченстоховi!

– Я йду! – відгукнувся Рох Ковальський і піднявся.

Пан Заглоба якийсь час глипав на присутніх, але, побачивши здивування та мовчазні обличчя, зліз із лавки і зауважив:

– Навчу я ще Сапєгу розуму!.. Шельмою буду, якщо до завтра половину війська з-під Тикоцинa не підійму і під Ченстохову не поведу!

– Заради Бога! Схаменіться, батьку! – благав Ян Скшетуський.

– Шельмою буду, кажу тобі! – повторив пан Заґлоба.

Вони ж бо злякалися, щоб справді такого не вчинив, бо міг. У багатьох хоругвах уже буркотіли від тикоцинської маруди, і люди добряче скреготіли зубами, думаючи про Ченстохову. Досить було іскру в цей порох кинути, а якщо це ще зробить хтось, хто має такий великий лицарський авторитет, як пан Заглоба, то вогонь спалахне. Насамперед тому, що більша частина війська Сапєги складалася з новобранців, котрі до воєнної дисципліни ще не звикли і до самостійних учинків охочих. Ті пішли б не задумуючись під Ченстохову за паном Заглобою, як один чоловік.

Тому противилися такій ідеї обоє Скшетуських, а пан Володийовський висловився так:

– З такими труднощами трохи війська воєвода зібрав, заледве є якась сила для захисту Речі Посполитої, а вже чийсь авантюризм хоче хоругви розділити, до непослуху закликати. Багато б Радзивілл заплатив за такі власне поради, бо на його млин ця вода. Як вам не соромно навіть балакати про такі дії!

– Шельмою буду, якщо цього не зроблю! – вперся пан Заглоба.

– Дядько це зробить! – підтакнув Рох Ковальський.

– Тихо будьте, тугодуме! – прикрикнув на нього пан Міхал.

Пан Рох очі витріщив, рота закрив і відразу ж виструнчився. Тоді пан Володийовський звернувся до пана Заглоби.

– А я шельмою буду, – сказав він, – якщо хоча б один чоловік із мого полку з вами піде. Ви хочете військо зворохобити, то я вам скажу, що перший же на ваших добровольців ударю!

– Та ви поганин, турок безчесний! – обурився пан Заглоба. – Як таке може бути? На лицарів самої Богородиці вдарити хочете? Готові до цього? Гаразд! Тоді знайте ж! Ви думаєте, панове, що йому про військо чи дисципліну йдеться? А от і ні! Він Білевичівну за мурами тикоцинськими занюхав. Задля себе і сваволі своєї ви не завагаєтесь проти найслушнішої рації виступити! Радий би на дівчину фиркати, з ноги на ногу переступати і полотніти! Але де там! Я впевнений, що вас кращі випередять, хоча б і той самий пан Кміциц, бо він ніяк не гірший за вас.

Пан Володийовський обвів поглядом присутніх, закликаючи їх у свідки, яку йому кривду чинять. Потім насупився, думали вже, що гнівом вибухне, але що він також був напідпитку, то раптом розчулився.

– Ось така мені нагорода! – заголосив він. – Від підлітка батьківщині служу, шаблю з руки не випускаю! Ні мені хати, ні мені дружини, ні дітей, сам чоловік, як палець самотній стирчить. Найчесніші про себе думають, а я, крім ран на шкурі, не мав іншої нагороди, за те мені ще й особистий інтерес закидають, мало не зрадником називають.

Зронивши це, сльози на пшеничні вуса полив, але пан Заглоба відразу ж розпогодився і, розкривши обійми, вигукнув:

– Пане Міхале! Не хотів я вас скривдити. Катові мене віддати треба за те, що такого випробуваного приятеля зачепив!

Вони обнялися і стали цілувати один одного і до грудей притискати. Після чого продовжили пиячити, а коли печаль уже остаточно з їхніх сердець випарувалася, сказав тоді пан Володийовський:

– Не будете військо спокушати, сваволю ширити, поганий приклад показувати?

– Не буду, пане Міхале! Для вас це зроблю!

– Дасть Бог, Тикоцин здобудемо, тоді кому буде до того справа, що я за мурами шукаю. Кому буде до цього справа, еге ж?

Заскочений цим запитанням, пан Заглоба укусив себе за вус, відтак сказав:

– Ні, пане Міхале, я люблю вас, як зіницю ока, але ви цю Білевичівну з голови викиньте.

– А то чому? – здивувався пан Володийовський.

– Вона красуня, assentior102, – пояснив Заглоба, – але це особа показна, і ви зовсім непропорційні між собою. Хіба би їй на плечі сиділи і, як канарка, цукор із рота витягали. Могла б вас також, як соколика, на рукавичці носити і на всілякого ворога напускати, бо ви хоч і невисокий, але, як шершень, уїдливі.

– Знову починаєте? – скривився пан Володийовський.

– Коли я вже почав, то дозвольте й закінчити: одна є, наче для вас, подвіка103 створена, і це саме та ягідка. Як же її звали? Та, з котрою небіжчик пан Підбийп’ята мав одружитися?

– Ганнуся Борзобагата-Красенськa! – згадав Ян Скшетуський. – Це давня пасія пана Міхала!..

– Чисте гречане зернятко, але файна була бестія, як лялечка, – промовив, плямкаючи губами, пан Заглоба.

Тут пан Міхал узявся зітхати раз по раз і повторювати те, що завжди повторював, коли хтось про Ганнусю згадував:

– Що там із тією небогою діється?.. Бa, бa! Якби ж то вона тут опинилася!

– Ви б уже її з рук не випустили. І добре зробили б, бо при вашій схильності до закоханості, пане Міхале, може статися, що вас якась краща коза впіймає і на цапа перетворить. Далебі, в житті не бачив, аби хтось був такий ласий на почуття. Ви мали б півнем народитися, сміття під призьбами розгрібати і «кo-кo-кo» чубаток закликати.

– Ганнуся! Ганнуся! – повторював замріяний пан Володийовський. – Бог би мені її послав!.. Але, може, вже її і на світі немає, або вже заміж вийшла і дітей народила.

– Чому б це мала піти? Зелена тоді ще була, як ріпа, коли я її бачив, а потім хоч і дійшла, могла досі в стані невинності вберегтися. Після такого пана Лонґіна не виходити ж їй за якогось незграбу. Та й у часи війни мало хто про одруження думає.

Пан Міхал зауважив:

– Ви її добре не знали. Дивовижно, яка чесна. Але таку вже мала схильність, що нікого не пропустила, щоб йому зараз же в серце не запасти. Таку вже її Господь Бог створив. Навіть нижчого стану людей не оминала: exemplum той медик княгині Ґризельди, італієць, котрий у неї закохався без тями. Може, навіть і за нього вже вийшла і він за море її вивіз.

– Не меліть дурниць, пане Міхале! – обурився пан Заглоба. – Медик, медик. Вона, шляхетська донька, голубої крові, мала б вийти за людину такого низького походження?.. Я вам уже казав, що такого не може бути!

– Мені самому було б за неї прикро за таке, бо собі думав, що вже жодної міри не має, коли навіть лікарів баламутить.

– А я пророкую, що ви ще її побачите, – наполягав пан Заглоба.

Дальшу розмову перервав прихід пана Токажевичa, котрий раніше в реґіменті Радзивілла служив, а після зради гетьмана разом з іншими його покинув і тепер у полку пана Oскерка прапор носив.