— Я сьогодні не можу, я...

— А я сказала тобі, що хочу вийти поміж люди!

Берґдорф похнюпився й вийшов із кабінету. Зателефонував дружині й сказав, що здає номер у друк, тож не потрапить сьогодні на вечерю. Поклавши слухавку, він затулив обличчя долонями. Як це сталося, що в п’ятдесят років він злигався з цією молоденькою жіночкою?

Ми з Анною були певні, що гроші, які знайшли в Стефані, причетні до цієї справи. Звідки взялися ці десять тисяч доларів готівкою, які знайшли у неї в хаті? Стефані заробляла тисячу п’ятсот доларів на місяць: заплативши за помешкання, пальне для автівки, страхування й покупки, вона небагато могла заощадити. Та й особисті заощадження зберігала б у банку.

Про походження тієї суми цілий день ми опитували батьків Стефані та її друзів, але безуспішно. Батьки казали, що в грошових питаннях вона завжди викручувалася сама. Задля навчання здобула стипендію, а потім жила на свою платню. Друзі повідомили, що наприкінці місяця їй частенько доводилося несолодко. Їм здавалося, що навряд чи могла вона щось відкласти.

Покидаючи Орфею, я проїхав головною вулицею й, замість того, щоб податися до шляху номер сімнадцять, що виходить на автостраду, майже не думаючи, звернув до кварталу Пенфілд і подався до Пенфілд-Крісчент. Проїхав попід сквером і зупинився біля колишнього будинку міського голови Ґордона, з якого все почалося двадцять років тому.

Трохи постояв там, а потім, уже прямуючи додому, зупинився біля домівки Дерека і Дарлі. Хтозна, чи то Дерека закортіло мені побачити, чи тому що не хотілося бути самому, а крім нього, я нікого тут не знав.

Була двадцята година, коли я зупинився коло їхнього будинку. Став перед дверима, не наважуючись подзвонити. Чутно було, як вони весело сміються й розмовляють у кухні за вечерею. Кожної неділі Дерек із родиною їли піцу.

Я тихенько підійшов до вікна і почав спостерігати за вечерею. Троє Дерекових дітей іще навчалися в ліцеї. Найстарший син цього року збирався вступати до університету. Раптом хтось із них помітив мене. Усі обернулися й витріщилися на мене.

Дерек вийшов із хати, дожовуючи шмат піци, з паперовою серветкою в руці.

— Джессе, — здивовано сказав він, — що ти тут робиш? Іди повечеряй з нами!

— Ні, дякую. Я не голодний. Послухай, в Орфеї кояться дивні речі.

— Джессе, — зітхнув Дерек, — тільки не кажи, що ти згаяв там усі вихідні!

Я коротко виклав йому, що там сталося.

— Немає сумніву, — підвів я риску, — що Стефані знайшла нові докази у справі про вбивство чотирьох людей 1994 року.

— Джессе, це тільки припущення.

— Та й зрештою, — вигукнув я, — є ота записка про «Темну ніч», яку знайшли в її автомобілі, й така сама записка в коробці, яку лишили замість украденої справи про вбивство чотирьох людей! Крім того, вона пов’язала це з найпершим фестивалем 1994 року, як ти пам’ятаєш! Хіба це не вагомий доказ?

— Ти бачиш зв’язок там, де тобі хочеться його бачити, Джессе! Ти розумієш, що це означає, — наново відкрити провадження в справі 1994 року? Це ж означає, що ми тоді помилилися!

— А може, й помилилися! Стефані казала, що ми проґавили найголовнішу подробицю, хоч вона була простісінько перед носом у нас.

— Але що ми могли проґавити, скажи? — вигукнув Дерек. — Де ми зробили помилку, Джессе? Хіба ти не пам’ятаєш, як ретельно ми працювали? Наша справа залізна! Гадаю, ці недобрі думки спливають тобі в голові, бо ти покидаєш поліцію! Не треба повертатися назад, ніколи не треба повертатися до того, що ти зробив. Нащо ти робиш нам таке? Навіщо хочеш знову відкрити цю справу?

— Тому що це потрібно!

— Ні, не потрібно, Джессе! Завтра твій останній день на службі в поліції. Ти що, хочеш опинитися в лайні, яке тебе не стосується?

— Я хочу відкласти мою відставку. Не хочу отак покинути службу. Не можу я жити з цим!

— А ось я можу!

Він хотів було піти до хати, показуючи, що не хоче продовжувати цієї небажаної розмови.

— Допоможи мені, Дереку! — вигукнув я. — Якщо я не надам завтра майорові вагомого доказу поміж зникненням Стефані Мейлер і справою 1994 року, то він змусить мене відмовитися від цього розслідування.

Дерек обернувся.

— Нащо ти робиш це, Джессе? — запитав він. — Нащо ворушиш усе це лайно?

— Попрацюймо удвох, Дереку.

— Я вже двадцять років не переймався слідчими справами, Джессе. Чому ти хочеш залучити мене?

— Тому що ти найліпший з-поміж усіх, кого я знаю. Ти завжди був ліпший, ніж я. Капітаном у нашому підрозділі мав бути ти, а не я.

— Не суди мене і не читай мені моралі про те, як я маю будувати кар’єру, Джессе! Ти знаєш, що я останні двадцять років тільки сидів за столом і порпався в паперах.

— Дереку, мені здається, тепер ми можемо все виправити.

— Нема там чого виправляти, Джессе. Ти можеш зайти до мене і з’їсти піци. Але про слідство ми більше не розмовляємо.

Він відчинив двері.

— Заздрю я тобі, Дереку, — сказав я йому навздогін.

Він обернувся.

— Заздриш? А чому це ти маєш мені заздрити?

— Ти любиш, і тебе люблять.

Він засмучено понурився.

— Джессе, вже ось двадцять років, як Наташа пішла. І ти вже давно міг улаштувати своє життя. Часом у мене таке враження, наче ти чекаєш, що вона повернеться.

— Щодня, Дереку. Щодня чекаю, що вона знову з’явиться. Кожного разу, як відчиняю двері мого дому, сподіваюся її там побачити.

Він зітхнув.

— Хтозна, що тобі сказати. Мені гірко. Тобі треба знайти когось. Ти повинен рухатися вперед у житті, Джессе.

Він пішов до хати, а я подався до автомобіля. Уже хотів було рушати, аж із дому вибігла схвильована Дарля. Здається, вона була розгнівана, і я розумів чому. Я опустив шибку, і вона закричала:

— Не роби цього, Джессе! Не буди примар із минулого!

— Послухай, Дарлю...

— Ні, Джессе, це ти послухай мене! Дерек не заслуговує, щоб із ним так поводилися! Не треба так із ним! Тебе ніхто не захоче бачити тут, якщо ти ворушитимеш минуле. Хочеш, щоб я нагадала тобі, що сталося двадцять років тому?

— Ні, Дарлю, не варто! Нікому не треба нагадувати мені про це. Я щодня про це згадую. Кожного клятого дня, чуєш, Дарлю? Кожного клятого ранку, коли розплющую очі, і кожного вечора, коли засинаю.

Вона засмучено глянула на мене, і я зрозумів: Дарля шкодує, що почала цю розмову.

— Я шкодую, Джессе. Зайти до нас повечеряти, є піца, і я зроблю тирамісу.

— Ні, дякую. Я поїду.

Повернувшись додому, я налляв собі чарку і дістав альбом, у який давненько вже не заглядав. У ньому були статті, що стосувалися 1994 року. Я довго переглядав їх. Одна привернула мою увагу.

Від роздумів мене відірвало дзеленчання вхідного дзвінка. Я зиркнув на годинник: хто це міг прийти о такій пізній порі? Узяв пістолет, що лежав коло мене на столі, й сторожко підкрався до дверей. Глянув у вічко й побачив Дерека.

Я відчинив двері й якусь мить мовчки дивився на нього. Він помітив пістолет.

— Гадаєш, це так серйозно? — запитав він.

Я кивнув. Він сказав:

— Покажи, що в тебе є, Джессе.

Я дістав усі матеріали, що були в мене, і порозкладав їх на столі. Дерек вивчив світлини з камери зовнішнього спостереження, записку, яку знайшли в автомобілі, поглянув на гроші й передивився виписку з кредитної картки.

— Цілком очевидно, що Стефані витрачала більше, ніж заробляла, — пояснив я йому. — Тільки квиток до Лос-Анджелеса коштував десь із дев’ятсот доларів. Певне, в неї було інше джерело прибутків. І треба з’ясувати яке.