— Ми знайшли в квартирі десять тисяч доларів готівкою, що були заховані в резервуарі чавунної італійської кавоварки. Вони вціліли.

— Авжеж, якби Стефані чи бодай я сховала десять тисяч доларів готівкою в хаті, то, звісно ж, забрала б їх, перш ніж підпалити помешкання, — сказала Анна.

— А що ж ви знайшли в автомобілі? — запитав я.

— На жаль, там не було жодного сліду чужого ДНК, тільки самої Стефані. Ми порівняли проби зі зразками, що їх надали батьки. Зате знайшли записку, ще й досить загадкову, вона лежала під сидінням водія й написана була її рукою.

Полісмен дістав із конверта ще один пластиковий контейнер, в якому лежав аркуш, видертий із учнівського зошита, і на ньому напис:

— Темна ніч! — вигукнула Анна. — Як на тому аркуші, що лишили в архіві замість справи про вбивство чотирьох людей 1994 року.

— Треба поговорити з Майклом Бірдом, — сказав я. — Може, він знає більше, ніж захотів нам розповісти.

Ми знайшли Майкла в його кабінеті у редакції «Орфея кронікл». На наше прохання він підготував копії всіх статей, які написала Стефані для газети. Там була переважно місцева тематика: шкільний ярмарок, парад у Colombus Day[2], містечкове святкування Thanksgiving[3] для самотніх людей, конкурс гарбузів із нагоди Геловіна, дорожні пригоди та інші випадки в рубриці дрібної хроніки. Переглядаючи ті статті, я запитав Майкла:

— Яку платню отримувала Стефані в газеті?

— Тисячу п’ятсот доларів, — відказав він. — Чому ви запитуєте?

— Це може бути важливо для слідства. Не приховуватиму, що я ніяк не можу второпати, чому Стефані покинула Нью-Йорк і приїхала сюди, щоб писати про День Колумба чи про святкування запалених гарбузів. Я в цьому не бачу ніякого сенсу. Не ставте мені цього на карб, Майкле, та це ніяк не в’яжеться з тим амбітним образом, який змалювали мені її батьки та друзі.

— Я чудово розумію, що ви маєте на увазі, капітане Розенберґу. Я теж замислювався над цим. Стефані казала мені, що її геть знеохотило те звільнення з «Нью-Йоркського літературного огляду». Закортіло оновитися. Вона, бачте, ідеалістка. Вона хоче змінити світ. І той виклик, що кинуло їй життя, змусивши працювати в провінційній газеті, нітрохи не збентежив її, навпаки.

— Гадаю, тут інша причина, — сказав я і поклав перед Майклом аркуш, який знайшли в її автомобілі.

— Що це? — запитав Майкл.

— Нотатка, написана рукою Стефані. Вона згадує тут про театральний фестиваль в Орфеї й додає, що треба про це поговорити з вами. Що ви замовчуєте, Майкле?

Він зітхнув.

— Я обіцяв їй нікому про це не казати. Слово дав.

— Майкле, — наполягав я, — бачу, ви не усвідомлюєте, наскільки серйозна ця ситуація.

— Це ви нічого не розумієте, — відтяв він. — Може, є вагома причина в тому, що Стефані вирішила на якийсь час зникнути. А ви все псуєте, зчинивши цю бучу і розтривоживши людей.

— Вагома причина? — перепитав я.

— Може, вона відчула, що їй загрожує небезпека, і вирішила заховатися. Знявши цю веремію, ви ризикуєте деконспірувати Стефані: її розслідування набагато серйозніше, ніж ви можете собі уявити, і, може, вона ховається від тих, хто зараз її шукають.

— Ви хочете сказати, вона ховається від якогось полісмена?

— Можливо. Вона була дуже потайна. Я завжди наполягав, щоб розповідала мені більше, та вона ніколи не хотіла казати, в чому там копирсається.

— Це дуже схоже на ту Стефані, з якою я розмовляв якось, — зітхнув я. — Але як це пов’язано з фестивалем?

Хоч у редакції нікого не було і двері були зачинені, Майкл заговорив тихо, наче боявся, що хтось його підслухає.

— Стефані вважала, що на фестивалі щось затівається, казала, їй треба опитати волонтерів, але так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я сказав, що їй ліпше написати серію статей для нашої газети. Це буде чудове прикриття.

— Буцім узяти інтерв’ю? — запитав я.

— Та не буцім, адже ми їх таки опублікували б. Я ото казав вам про фінансові труднощі газети: Стефані запевнила мене, що результати її розслідування сприятимуть припливу грошей до нашої скарбниці. «Коли ми опублікуємо це, — сказала вона якось, — то випуски „Орфея кронікл“ просто-таки з рук видиратимуть».

Повернувшись до комісаріату, ми врешті зателефонували колишньому начальникові Стефані, головному редакторові «Нью-Йоркського літературного огляду». Він звався Стівен Берґдорф і мешкав у Брукліні. Телефонувала йому Анна, та підключила телефон до гучномовця, щоб я міг чути розмову.

— Бідолашна Стефані, — засмутився Стівен Берґдорф, коли Анна поінформувала його про ситуацію. — Сподіваюся, з нею не сталося нічого поганого. Вона була дуже розумна, та й літературна журналістка пречудова, золоте перо. І дуже чемна. Завжди люб’язна з усіма. Ні прикрощів не мала, ні недоброзичливців.

— Якщо не помиляюся, ви звільнили її торік восени?

— Так. Просто-таки від серця відірвав: вона чудова дівчина. Але бюджет «Огляду» влітку дуже скоротився. Передплата була у вільному падінні. То я мусив заощаджувати і звільнився від декого.

— Як вона відреагувала на те звільнення?

— Та ви ж розумієте, це не дуже припало їй до вподоби. Проте ми розлучилися в добрих стосунках. Я написав їй у грудні, щоб дізнатися, як вона там. Стефані відписала, сказала, що працює в «Орфея кронікл» і що там їй дуже подобається. Я зрадів, хоч і трохи був здивований.

— То ви здивувалися?

Берґдорф пояснив:

— Стефані Мейлер — журналістка масштабу «Нью-Йорк таймс». Що їй було робити в другосортному часописі?

— Пане Берґдорфе, чи приходила Стефані Мейлер до вашої редакції після звільнення?

— Ні. Принаймні я не чув про таке. А що?

— А те, що ми з’ясували: останніми місяцями її авто багато разів паркувалося коло будинку редакції.

Поклавши слухавку в порожній натоді редакції «Нью-Йоркського літературного огляду», Стівен Берґдорф довго сидів збентежений.

— Що сталося, Стіві? — спитала його двадцятип’ятирічна Аліса, що, сидячи на дивані, фарбувала нігті червоним лаком.

— З поліції дзвонили. Пропала Стефані Мейлер.

— Стефані? Ото дурепа була.

— Як це — «була»? — занепокоївся Стівен. — Ти щось знаєш про неї?

— Та ні, кажу так, бо не бачила її, відколи вона пішла звідси. Вона таки добряче дурепа була, ти маєш рацію.

Берґдорф підвівся з-за столу і замислено зупинився перед вікном.

— Стіві, котику мій, — солоденько промовила Аліса, — ти ж не кусатимеш собі лікті?

— Якби ти не змусила мене витурити її...

— Не починай, Стіві! Ти зробив те, що треба.

— Ти не розмовляла з нею, відколи вона пішла від нас?

— Може, раз, по телефону. Яка різниця?

— На бога, Алісо, ти ж допіру казала, ще не бачила її відтоді!

— А я її й не бачила. Тільки по телефону розмовляла. Один раз. Два тижні тому.

— Лиш не кажи, що ти телефонувала їй, щоб із неї покепкувати! Вона знає, чому її звільнили?

— Ні.

— Ти певна цього?

— Авжеж. Вона зателефонувала мені, щоб попросити одну пораду. Здається, вона була стурбована. Сказала: «Мені треба добитися прихильності від одного чоловіка». Я пояснила: «Чоловіки — нескладні істоти: ти смокчеш їхній член, підставляєш свій солодкий задок, а за те вони зроблять для тебе, що хочеш».

— А про що там ішлося? Може, треба було заявити в поліцію?

— Ніякої поліції. Сиди тихо і мовчи.

— Але ж...

— Не псуй мені настрою, Стіві! Ти знаєш, що буває, коли я гніваюся! У тебе є чиста сорочка? Бо ця геть зіжмакалася. Вберися, вийдемо поміж люди.