І тоді Оскар підійшов ближче. Тоді його просто потягло ближче. Тоді йому скортіло ступити на килимову доріжку, бо стояти на кам'яних плитах він уже не хотів. Східці, що вели до вівтаря, передавали Оскара один одному. Так я піднявся нагору до нього, хоч мені краще було б, якби він спустився вниз до мене.

— Ісусе, — згріб я докупи рештки свого голосу, — ми так не домовлялися. Негайно віддай мого барабана! Маєш он свого хреста — і годі з тебе!

Не кидаючи різко барабанити, він дограв до кінця, ретельно, аж надто ретельно склав палички навхрест на бляшанці й, не промовивши жодного слова проти, повернув мені те, що я так легковажно йому позичив.

Я вже хотів був, не дякуючи йому, стрімголов, так наче за мною гнався десяток чортів, кинутися східцями вниз, а тоді й зовсім із цього католицизму, коли це мого плеча торкнувся приємний, хоч і досить владний голос:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Не обертаючись, я кинув через плече:

— Хіба я знаю!

На що він тим самим голосом, анітрохи не підносячи його:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Я різко відказав:

— Мені шкода, але анітрішечки!

Тоді він чіпляється до мене втретє:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Нарешті я повертаюся до Ісуса обличчям:

— Та я тебе ненавиджу, пуцьвірінку, тебе й усі твої витребеньки!

Ця моя відповідь, хоч як дивно, допомагає йому переможно підвести голос. Він підносить указівного пальця, як ото вчителька в народній школі, й дає мені доручення:

— Ти, Оскаре, камінь, і на цьому камені я зведу свою церкву! Ступай за мною!

Уявляєте, як це мене обурило! Від люті мені аж мурашки по шкірі поповзли. Я відламав у нього на нозі гіпсового пальця, проте він уже не рухався.

— Тільки скажи це ще раз, — просичав Оскар, — і я зішкребу з тебе всю фарбу!

Але у відповідь він — ані пари з уст, тільки почулось, як завжди буває в таких випадках, човгання отого старця, що споконвіків никає в усіх церквах. Не помічаючи мене, він уклонився лівому вівтарю, почовгав далі й підійшов уже до Адальберта Празького. Отоді і я подався східцями вниз, із килимової доріжки ступив на кам'яні плити, потім, не озираючись, рушив шаховим візерунком до Марії, яка саме цієї хвилі справно, як я її й навчив, хрестилася по-католицькому.

Я взяв її за руку й підвів до кропильниці, посеред церкви, вже майже біля самого порталу, змусив обернутись обличчям до вівтаря й ще раз перехреститися, одначе сам цього не зробив, ба більше: коли вона надалася була стати навколішки, потяг її з церкви на сонце.

Ще тільки вечоріло. Східних робітниць на залізничному насипу вже не було. Зате перед самим приміським вокзалом маневрував товарняк. У повітрі гронами висіли комарі. Десь угорі забемкали дзвони. Але їхній дзвін потонув у гуркоті маневрового потяга. Комарині грона не розпадалися. Обличчя в Марії було заплакане. Оскар уже ладен був закричати. Що мені діяти з Ісусом? Я вже ладен був дати роботу своєму голосові. Та нащо мені його хрест? Одначе я добре розумів, що мій голос із вікнами в його церкві не впорається. То нехай і далі будує свій храм на людях, які носять ім'я Петро, чи Петрі, чи й геть на східно-прусський манір — Петрікайт.

— Гляди мені, Оскаре, щоб вікна в церкві були цілі! — прошепотів у мені диявол. — Бо він ще занапастить твій голос!

Отож я лише один-однісінький раз крадькома зиркнув угору, зміряв поглядом одне з тих новоготичних вікон і відвів очі, але не заспівав, не послав свій голос услід за поглядом, а поплентав поруч із Марією до підземного переходу попід Бангофштрасе, далі тунелем, де капало на голову, тоді нагору, до Кляйнгамерпарк, праворуч на Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, ліворуч на Ельзенштрасе, через Штрісбах у бік Нового базару, де саме копали водоймище для потреб протиповітряної оборони. Лабесвеґ була вулиця довга, та зрештою ми все ж таки прийшли. Оскар облишив Марію й, подолавши дев'яносто східців, дістався на горище. Тут висіли простирадла, а за ними здіймалися купи піску для тої ж таки протиповітряної оборони, а за піском та відрами, за стосами позв’язуваних старих газет та горами черепиці лежала моя книжка й запасні барабани часів фронтового театру. А в коробці від черевиків — кілька електричних лампочок; вони вже давно згоріли, однак грушоподібної форми не втратили. Оскар узяв одну з них, розітнув її голосом, узяв другу й обернув на скляний порох, третій чистенько відтяв пузату половинку, на четвертій гарненько так виписав слово «ІСУС», після чого й скло, й напис перетворив на порох, хотів був зробити те саме ще раз, але лампочки скінчилися. Виснажений, я сів на купу протиповітряного піску. Виходить, Оскар ще мав свій голос. А Ісус, виходить, мав можливого наступника. Що ж до трясунів, то вони мали стати моїми першими учнями.

Хоч на наступника Христа Оскар не придатний вже через те, що згуртувати навколо себе учнів мені страшенно важко, проте тодішній Ісусів заклик усілякими кружними шляхами досяг моїх вух і таки зробив мене наступником, хай навіть у свого попередника я й не вірив. Та згідно з правилом: хто сумнівається, той вірує, а хто не вірує, той вірує найдовше, я так і не зміг закопати під сумнівами маленьке чудо, явлене особисто мені в церкві Серця Ісусового; ба більше: я навіть спробував підбити Ісуса, щоб він дав свій концерт на барабані ще раз.

Оскар ще багато разів приходив до згаданої цегляної церкви, хоч уже й без Марії. Я знов і знов утікав від матінки Тручинської, яка була прикута до крісла й податися вслід за мною не могла. Чого ж я чекав від Ісуса? Чому я до півночі виснув у лівому нефі, даючи прислужникові замкнути мене? Чому перед лівим вівтарем у Оскара скляніли вуха і дерев'яніли руки й ноги? Адже я, попри вбивче смирення й таке саме вбивче блюзнірство, не чув ні свого барабана, ні Ісусового голосу.

Змилуйся, о Господи! Ніколи в житті не випадало мені чути, щоб я цокотів зубами так, як цокотів ними серед ночі на кам'яних плитах у церкві Серця Ісусового. Який дурень знайшов би торохкало краще, ніж ним був тоді Оскар? Я то імітував фронтову ділянку, суціль заповнену марнотратною кулеметною тріскотнею, то тримав між верхньою й нижньою щелепами ціле правління страхової кампанії вкупі з дівчатами-секретарками й друкарськими машинками. Те цокотіння розліталося навсібіч, і відповіддю на нього було відлуння й оплески. І колони двигтіли від холоду, і на склепіннях виступали сироти, а мій кашель скакав на одній нозі шаховим візерунком кам'яних плит, хресним шляхом — але в зворотний бік, потім із центрального нефа — на хори, шістдесят разів відкашлювався, ціле бахівське товариство, яке не співало, а скорше зійшлося на репетицію кашлю, і коли в мені вже зажевріла надія, що Оскарів кашель перебрався до органних труб і дасть про себе знати аж тоді, як пролунає недільний хорал, кашель раптом почувся в ризниці, а відразу по цьому — з катедри й нарешті стих, покашлюючи, за головним вівтарем, себто позаду отого гімнаста на хресті, хутко викашлявши власну душу. «Звершилося!»- кашляв мій кашель. Але насправді нічого ж не звершилося. Малий Ісус церемонно й зухвало тримав мої палички, тримав на своєму рожевому гіпсі мою бляшанку, тримав — і не барабанив, не підтверджував мені, що я — його наступник. А Оскарові хотілося мати таке підтвердження навіть у письмовому вигляді — письмовий наказ бути наступником Хреста.

Відтоді в мене виробилася звичка — не знаю вже, добра чи погана: коли я оглядаю церкву — будь-яку, нехай і дуже знаменитий собор, то відразу, щойно ступлю на кам'яні плити, навіть коли почуваюсь як-найкраще, в мене починається тривалий кашель, що, залежно від того, в якому стилі зведено церкву, яка вона заввишки й завширшки, лунає по-готичному, по-романському чи й по-бароковому й навіть через багато років допомагає мені відтворити на Оскаровому барабані Оскарів кашель, що нападав на мене в ульмському чи в шпайєрському катедральних соборах. Але тоді, в середині серпня, коли я підпав під могильно-холодний вплив католицизму, мріяти про туризм та відвідання храмів у далеких країнах можна було лише тоді, коли ти, вдягнувши військову форму, брав участь у запланованих відступах і, можливо, навіть записував у своєму похідному щоденничку: «Сьогодні залишили Орв'єто. Дивовижний церковний фасад. Після війни приїхати з Монікою й оглянути ближче».