Питаю в Корнефа:

— Отой, що в білих рукавичках, часом не такий собі Пришелепко Лео?

Корнеф, мацаючи на шиї чиряки:

— То Вілєм Слинько, а не Пришелепко Лео. Він тутечки живе.

Та хіба ж мене задовольнить така відповідь! Зрештою, сам я теж був колись у Данцигу, а тепер ось — у Дюсельдорфі, але ж звати мене так само — Оскар.

— У нас був один такий на кладовищах, і точнісінько схожий на цього, а прозивали його Пришелепко Лео. Але наприпочатку, коли його звали ще просто Лео, він учився в духовній семінарії.

Корнеф — ліва рука на чиряках, права крутить кермо триколісника перед крематорієм:

— А чого ж, усе може бути. Я сам знаю багацько людей, на вигляд усі такі самі, і спершу всі були в семінарії, а теперички живуть на кладовищі й звуться по-іншому. А це ось — Вілєм Слинько!

Ми проїхали повз Вілєма Слинька. Той помахав нам білою рукавичкою, і я почув себе на Південному кладовищі, як удома.

Жовтень, кладовищенські алейки, у природи випадає волосся й зуби, тобто, я хочу сказати, згори падає, кружляючи, жовте листя. Тиша, горобці, перехожі, гуде двигун вантажівки, ми ідемо на восьму ділянку, до якої ще дуже далеко. Дорогою — старі жінки з поливальницями й онуками, сонце на чорному шведському граніті, обеліски, алегорично розчахнуті колони, а то й справжні сліди війни, легенький зеленуватий наліт на янголі, що ховається чи то за тисом, чи то за якимсь іншим кущем, схожим на тис. Жінка, що, засліплена блиском власного мармуру, затулилася мармуровою рукою. Ісус Христос у кам'яних сандалях благословляє в'язи, а той Христос, що на четвертій ділянці, той благословляє березу. Приємні думки на алеї між четвертою і п'ятою ділянками — скажімо, про море. А море виносить на берег, з-поміж усього іншого, трупа. З причалу в Сопоті — звуки скрипки й несміливі спроби влаштувати фейерверк для тих, що посліпли на війні. Я, як Оскар і як трирічний малюк, схиляюся над тим, що море викинуло на берег, сподіваючись, що це Марія, а може, сестра Гертруд, яку я мав би нарешті куди-небудь запросити. Але це — вродлива Люція, бліда Люція, про що мені каже й що підтверджує фейерверк, який саме наближається до своєї кульмінації. І на ній, як завжди, коли вона замислить щось недобре, — ота її в'язана берхтесґаденська жакетка. Я стягую з неї ту вовнянку, а вона мокра. Така сама мокра й блузка, яку Люція носить під жакеткою. І ще раз розквітає переді мною ота берхтесґаденська жакетка. І вже зовсім на завершення, коли й фейерверк охляв, і лишилися самі скрипки, я знаходжу під вовнянкою, на вовнянці, у вовнянці її серце, загорнене в спортивну майку Спілки німецьких дівчат, — серце Люції: холодний крихітний надгробочок, а на ньому напис: «Тут спочиває вічним сном Оскар… Тут спочиває вічним сном Оскар… Тут спочиває вічним сном Оскар…»

— Не спи, хлопче! — уриває Корнеф мої такі чудові, принесені морем, осяяні фейерверком мрії.

Ми вже завернули ліворуч, і восьма ділянка, зовсім іще необжита, без дерев, з поодинокими надгробками, розкинулася перед нами, пласка й голодна. Серед цієї одноманітности виразно виділялися п'ять останніх поховань, ще зовсім свіжих, а тому недоглянутих: гори відданих тліні, вже бурих вінків із розмоклими, розмитими дощем стрічками.

Сімдесят дев'яте місце ми знайшли досить швидко — воно було на початку четвертого ряду, відразу біля сьомої ділянки, порослої поодинокими, молодими гінкими деревами і досить щільно заставленої метровими надгробками, переважно сілезького мармуру. До сімдесят дев'ятої могили ми під'їхали ззаду, вивантажили інструмент, щебінь, цемент, пісок, постамент і травертинову стелу, яка трохи блищала, наче була намащена салом. Коли ми приставили до кузова колоди й спустили стелу вниз, на ящика, триколісна вантажівка трохи аж підстрибнула. Корнеф витяг із землі в головах могили тимчасового дерев'яного хреста, на поперечці якого стояло: «Г. Вебкнехт і Е. Вебкнехт», звелів подати йому лопату й заходився копати ями для двох бетонних стовпів завглибшки, як того й вимагали кладовищенські приписи, один метр шістдесят сантиметрів, а я тим часом приніс на сьому ділянку води, замісив бетон і вже впорався зі своєю роботою, коли Корнеф, дійшовши до одного метра й п'ятдесятьох сантиметрів, сказав: «Готово». Після цього я почав трамбувати бетон в обох ямах, а він сидів на травентиновій стелі, сопів і, задерши руку, обмацував на шиї чиряки.

— Скоро визріють. Я нюхом чую, коли вони ось-ось мають визріти й сказати: все, гамба.

Я знай трамбував, а тих його балачок і в голову не брав. Із сьомої ділянки через восьму на дев'яту поповзла протестантська поховальна процесія. Вона йшла за три ряди від нас і, коли пастор порівнявся з нами, Корнеф сповз зі стели, й ми, поки не пройшли найближчі родичі, стояли, як того й вимагали кладовищенські приписи, простоволосі. За домовиною ступала самотою невеличка, чорна, скособочена жінка. Ті, що сунули вслід за нею, були всі вищі й дебеліші.

— Сам ти дверцят не причинеш! — простогнав поруч Корнеф. — Нюхом чую: вони всі прорвуть ще доти, як ми поставимо цю стелу.

Тим часом поховальна процесія дійшла до дев’ятої ділянки, збилася до гурту, і з неї вихопився пасторів голос, який то злітав, то опадав. Бетон уже схопивсь, і можна було ставити постамент на підмурівок. Але Корнеф ліг долілиць на травертинову стелу, картуза натяг на очі, а коміра куртки й сорочки відкотив назад, оголивши потилицю. А з дев'ятої ділянки до нас на восьму вже долинали подробиці з життя небіжчика. Мені довелося не лише вибратися на травертинову стелу, а й сісти верхи на Корнефа, й аж тоді я все збагнув: їх було два, один побіля одного. Якийсь чоловік, спізнившись, поспішав із надто великим вінком на дев'яту ділянку, щоб застати проповідь, бо вона вже йшла до кінця. Рвучко відірвавши пластир, я стер буковим листком рештки іхтіолової мазі й побачив обоє затвердінь: майже однакові завбільшки, колір бурий, аж чорний, і переходить у жовтизну.

— Помолімося! — почулося з дев'ятої ділянки.

Я сприйняв це як знамення, схилив голову набік і, підклавши під великі пальці букові листки, щосили натне.

— Отче наш…

Корнеф заскреготав зубами:

— Ти не натискай, а витискай!

Я спробував витискати.

— Ім'я Твоє…

Корнефові навіть пощастило приєднатися до молитви:

— Хай прийде царство Твоє…

Цієї миті я все ж таки добряче натиснув, бо з витисканням нічого не виходило.

— Хай збудеться воля Твоя, як на…

Просто дивно, але нічого не луснуло. І ще раз:

— Дай нам нині…

І знов подав голос Корнеф:

— Гріхи наші, і не введи нас у спокусу…

Вилізло навіть більше, ніж я сподівався.

— Царство, сила і краса…

Я витиснув строкаті рештки.

— На віки вічні, амінь.

Я натиснув іще раз (Корнеф: «Амінь!»), потім іще («Амінь!»), і коли на дев'ятій ділянці вже почали висловлювати співчуття, Корнеф, лежачи крижем на стелі, знай бурмотів: «Амінь!» і з полегкістю стогнав: «Амінь!», а тоді спитав:

— А бетон на постамент у тебе лишився?

Бетон у мене лишився, а він:

— Амінь.

Я висипав кілька останніх повних лопат, зробивши перемичку між обома стовпами. Тоді Корнеф сповз із полірованої стели й попросив Оскара показати оті поосінньому строкаті букові листки з таким самим строкатим гноєм з обох чиряків. Ми поправили картузи, підклали руки під стелу й поставили надгробка Германові Вебкнехту й Ельзі Вебкнехт, уродженій Фрайтаґ. Тим часом поховальна процесія на дев'ятій ділянці помалу розходилась.

На пам'ятник на могилі тоді могли розраховувати тільки люди, які на земній поверхні лишили по собі щось вартісне. Це мав бути не конче діамант чи перлове намисто з лікоть завдовжки. За два з половиною центнери картоплі вже можна було одержати метровий камінь із ґренцгаймського черепашнику. А за брилу бельгійського ґраніту для надгробка на потрійному постаменті для подвійної могили нам дістався відріз на два костюмитрійки. Кравцева вдова, в якої знайшовся той відріз, за бордюр із доломіту ще й запропонувала нам пошити костюми, бо вона все ще тримала підмайстра.