я повів ту галасливу ватагу, що хихотіла й по-дитячому лепетела якісь нісенітниці, спершу до Гардероба, де змалілі чоловіки й жінки взяли у збитого з пантелику бородатого студента свої пальта, а тоді з улюбленою пісенькою «Прийдіть подивіться на праль роботящих» я спровадив їх бетонними сходами нагору й повз швейцара в кожусі — за двері. І під усіяним зорями — як у казці, ну просто ніби на замовлення, — але по-весняному прохолодним нічним небом п'ятдесятого року я відпустив з Богом тих чоловіків і жінок, які довго ще виробляли в Старому місті всілякі дитячі неподобства й не могли втрапити додому, поки поліцейські допомогли їм пригадати і свій вік, і свою гідність, і номер свого домашнього телефону.

А я, Оскар, нишком посміюючись і погладжуючи свою бляшанку, повернувся до «Цибульного погрібця», де Шму й досі ще стояв у мокрих штанях, розставивши ноги, під отою курячою драбиною, плескав у долоні й почувався в дитячому садку тітки Кауер не згірше, ніж на рейнських лугах тоді, коли, вже бувши дорослим Шму, стріляв у горобців.

Я хотів лише допомогти Шму, господареві «Цибульного погрібця». А він так і не подарував мені отого мого сольного виступу на бляшанці, який обернув його відвідувачів, грошовитих людей, на таких собі безтурботних дітлахів, що веселяться, белькочуть, бурять у штанці й через те ллють сльози — ллють, до речі, й без цибулі.

Оскар намагається збагнути Шму. Чи не мав шинкар усе ж таки побоюватися конкуренції з мого боку, коли відвідувачі почали щораз частіше відкладати вбік традиційні цибулини й кликати Оскара з його барабаном, кликати мене, хто своєю бляшанкою вмів повернути в дитинство будь-кого з них, хоч би який немолодий він був?

І коли доти Шму без попередження звільняв лише жінок, що сиділи при вході до вбиральні, то тепер він звільнив нас, своїх музикантів, і найняв скрипаля, назвати циганом якого можна було, тільки виявивши небияку поблажливість.

Одначе після того, як нас виставили за двері, багато хто з відвідувачів — і то відвідувачів солідних — пригрозив до «Цибульного погрібця» більш не заходити, отож уже за кілька тижнів Шму довелося піти на компроміс: тричі на тиждень у шинку цигикав скрипаль, тричі грали ми, до того ж зажадали — й дістали — вищу платню: двадцять марок за вечір, та й чайові капали нам тепер чимдалі щедріші; Оскар навіть завів собі ощадну книжку й уже наперед тішився відсотками.

Тій книжечці невдовзі судилося стати моєю опорою в нужді, бо дуже скоро прийшла смерть, забрала в нас шинкаря Фердинанда Шму, а разом із ним — і нашу роботу та заробіток.

Вище я вже казав: Шму стріляв горобців. Часом він брав у свій мерседес і нас — щоб ми подивилися, як він це робить. І хоч Оскар іноді й гиркався з ним з приводу свого барабана й через це страждали і Шолє з Клепом, які щоразу ставали на мій бік, взаємини між шинкарем і його музикантами лишалися дружні, поки, як я вже сказав, не прийшла смерть.

Ми сіли до машини. За кермом, як завжди, — дружина Шму. Поруч із нею — Клеп. Шму — між Оскаром і Шолє. Дрібнокаліберку шинкар тримав на колінах, раз у раз погладжуючи її. Ми доїхали майже до самого Кайзерверта. Лаштунки з дерев обабіч Райну. Дружина Шму розгорнула газету й лишилася в машині. Клеп перед виїздом купив родзинок і тепер машинально їх поглинав. Шолє — перше ніж стати гітаристом, він на когось там учився — умів декламувати напам'ять вірші про Райн. Річка теж мала досить поетичний вигляд, і хоча за календарем ще стояло літо, на воді, крім звичайних барж, у бік Дуісбурга вже пливло, погойдуючись, осіннє листя, отож якби дрібнокаліберка в руках Шму не кидала час від часу слівце, день під Кайзервертом можна було б назвати мирним.

Коля Клеп упорався зі своїми родзинками й витер об траву пальці, впорався й Шму. До одинадцятьох уже холодних пухнастих грудочок він поклав на газету дванадцяту, що, як він висловився, ще тріпалась. Наш стрілець уже спаковував свою здобич — бо Шму все, що вбивав, щоразу хтозна й навіщо забирав із собою додому, — коли це зовсім неподалік від нас на прибитий до берега корінь сів горобець, сів так демонстративно, й був він такий сірий, що просто хоч бери його на виставку. І Шму не стримався: він, хто за один день ніколи не вбивав більше, ніж дванадцять горобців, підстрелив тринадцятого. А саме цього шинкар і не мав робити.

Після того, як він поклав тринадцятого до решти дванадцятьох, ми вирушили до чорного мерседеса, а прийшовши, побачили, що дружина Шму спить. Спершу на переднє сидіння сів Шму. Потім на заднє посідали Шолє й Клеп. Я теж мав сідати, але не сів, а сказав, що хочу ще трохи пройтися, а потім скористаюся трамваєм, нехай, мовляв, про мене не турбуються. Так вони й від'їхали до Дюсельдорфа без Оскара, який розважливо до машини не сів.

Я неквапно рушив пішки вслід за ними. Тільки йти мені довелося недалеко. Через дорожні роботи там зробили об'їзд. А об'їзд той вів повз гравійний кар'єр. А на дні того кар'єру, метрів на сім нижче від дороги, лежав догори колесами чорний мерседес.

Шляховики дістали з машини трьох покалічених і тіло мертвого Шму. «Швидка допомога» була вже в дорозі. Я спустився до кар'єру, понабиравши в черевики гравію, трохи подбав про покалічених, і хоч вони крізь біль і розпитували мене про шинкаря, не сказав їм, що той загинув. Застиглим і враженим поглядом дивився він у небо, на три чверті заслане хмарами. Газету з його денною здобиччю з машини викинуло. Я налічив дванадцять горобців, а тринадцятого знайти ніяк не міг і все шукав його, шукав навіть тоді, коли до кар'єру обережно з'їхала машина «швидкої допомоги».

Шинкарева дружина, Клеп і Шолє лише трохи покалічилися: синці, кілька переламаних ребер. Коли згодом я навідав Клепа в лікарні й почав розпитувати його про ту аварію, він розповів мені дивовижну історію.

Коли вони повільно об'їздили розбитою дорогою кар'єр, зненацька із живоплотів, кущів, фруктових дерев знялася ціла сотня, та де сотня — сотні горобців, вони з усіх боків обліпили мерседеса, бились у вітрову шибку, перелякали дружину Шму й самою лише горобиною силою спричинили аварію і смерть шинкаря.

Клепову розповідь можна сприймати всяко. Оскар поставився до неї скептично, тим більше, що, коли ховали Шму, на Південному кладовищі він налічив не більше горобців, аніж їх було кілька років тому, коли ще каменярем і гравером крутився там серед надгробків. Зате, простуючи в позиченому циліндрі у похоронній процесії за домовиною, на дев'ятій ділянці я побачив каменяра Корнефа, який з незнайомим мені помічником ставив діабазову стелу на могилі для двох. Коли домовину з шинкарем Шму проносили повз Корнефа на щойно закладену десяту ділянку, той, як і годиться на кладовищі, скинув кашкета, але мене не впізнав — мабуть, через циліндр — і тільки потер шию, з чого я зробив висновок, що чиряки там у нього саме визріли чи вже й перезріли.

Похорони! Мені довелося водити вас уже на стільки кладовищ, і якось я навіть сказав: усі похорони схожі один на одного. Тож не хочеться мені ще й розписувати тут, як ховали Шму, й про те, що пригадував Оскар на тому похороні. Шму ліг у землю, як і годиться, нічого такого незвичайного тоді не сталося. А втім, не приховуватиму: після похорону — люди там поводилися невимушено, позаяк вдова лежала в лікарні, — до мене підійшов чоловік, що відрекомендувався доктором Дьошем.

Той Дьош керував однією концертною агенцією. Тільки належала вона не йому. Крім того, доктор Дьош назвався колишнім відвідувачем «Цибульного погрібця». Сам я ніколи його там не бачив. Але він був у шинку того вечора, коли я обернув гостей Шму на белькотливих, щасливих малюків. Та й сам Дьош, як він довірчо мені зізнався, під впливом мого барабана повернувся до радісних часів дитинства, а тепер вирішив і мене, й мій, як він висловився, «крутий номер» подати на високому рівні. Він, мовляв, має повноваження запропонувати мені угоду — угоду просто приголомшливу, і я можу підписати її хоч би й зараз. Перед крематорієм, де Пришелепко Лео — у Дюсельдорфі він звався Вілєм Слинько — в білих рукавичках очікував на жалобну процесію, доктор Дьош дістав папір, який за нечуваний гонорар зобов'язував мене в ролі «Оскара-барабанщика» виступати у великих залах із сольними концертами — сам на сцені, перед двома-трьома тисячами слухачів… Я не схотів підписувати угоду відразу, і Дьош був страшенно розчарований. Я послався на смерть Шму, сказав, що за життя цей чоловік був мені дуже близький і тепер я не можу отак ні сіло ні впало, просто на кладовищі вибирати собі нового роботодавця; мовляв, цю пропозицію я маю ще обміркувати, може, спершу кудись проїдуся, а вже тоді розшукаю його, пана доктора Дьоша, і, якщо нічого не зміниться, підпишу те, що він називає трудовою угодою.