— А від вашого бункера краєвид відкривається й справді чарівний. І весь берег видно, й море.

Спинивши погляд на недоїдках від нашої рибини, вона примовкла.

— Можна?

Ми одночасно кивнули головою.

— Від морського повітря завше хочеться їсти, — прийшов я їй на підмогу.

Тепер кивнула головою вона і почервонілими, потрісканими руками, що нагадували про важку роботу в монастирі, схопила нашу рибу й піднесла її до рота. Дівчина їла поважно, напружено, поринувши в роздуми, так ніби разом із рибою пережовувала щось таке, чим утішалася до риби.

Я зазирнув їй під очіпок. Зеленого репортерського дашка вона забула в бункері. Дрібненькі, всі однакові завбільшки росинки поту висіялися на її гладенькому чолі, яке в крохмальному білому облямуванні нагадувало чоло Мадонни. Ланкес знов попросив у мене сигарету, хоч іще не викурив попередньої. Я кинув йому всю коробку. Поки він ховав три сигарети до кишені сорочки, тримаючи в губах четверту, сестра Аґнета жбурнула парасоля, побігла — аж тепер я завважив, що вона боса, — дюною вгору й зникла там, де шумів прибій.

— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.

Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.

— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.

— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.

Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.

— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!

Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.

Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:

— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».

— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?

Ланкес заплющив очі.

— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».

— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?

Художник розплющив очі й проказав свій присуд:

— Тоді і її, й картину назвемо «Грішна черниця».

Ланкес визнавав лише або — або: голова або хвіст, утопилася або согрішила. У мене він забрав сигарети, обер-лейтенанта кинув у дюни, зжер частину моєї риби, а дівчинці, яка, власне, належала небу, показав нутро нашого бункера, і поки вона ще пливла у відкрите море, грубою, гулястою ногою вже накидав у повітрі картини, вже давав їм назви: «Припливні черниці», «Черниці в час припливу», «Черниці-потопельниці», «Грішні черниці», «Двадцять п'ять тисяч черниць». Поздовжній формат: «Черниці на висоті Трафальґара». Вертикальний формат: «Черниці перемагають лорда Нельсона», «Черниці й вітер в обличчя», «Черниці й погожий вітер», «Черниці пливуть проти вітру». Чорнота, багато чорноти, а поверх криги — зіпсована білизна й блакить: «Висадка союзних військ», або: «Містика, варварство й нудьга» — колишня його назва для бетону, ще від довоєнних часів. І всі ці картини, всі ці вертикальні й поздовжні формати художник Ланкес намалював, коли ми повернулися до Райнланда, він створив цілі черничі серії, знайшов одного торговця, який тими картинам з черницями зацікавився, сорок три з них виставив, сімнадцять спродав колекціонерам, промисловцям, художнім музеям, навіть одному американцеві; торговець дав критикам привід порівняти його, Ланкеса, з Пікассо й своїм успіхом переконав мене, Оскара, відшукати візитку отого доктора Дьоша, імпресаріо, бо не лише мистецтво художника Ланкеса, а й моє мистецтво волало: «Хліба!» Враження трирічного барабанщика Оскара, призбирані в довоєнні й воєнні часи, ще належало за допомогою моєї бляшанки обернути на чисте, дзвінке золото часів повоєнних.

— Ну, — мовив Цайдлєр, — то ви, бачу, вже геть не хочете працювати.

Його дратувало те, що Клеп з Оскаром сиділи то в Клеповій кімнаті, то в Оскаровій і били байдики. Що-правда, рештою грошей, які доктор Дьош передав мені як аванс на Південному кладовищі, коли ховали Шму, я сплатив за обидві наші кімнати за жовтень, одначе листопад погрожував стати місяцем похмурим і щодо фінансів.

І це тоді, коли пропозицій ми мали задосить. Ми могли б грати джаз у тій чи тій танцювальній кав'ярні або в котромусь із нічних ресторанів. Але грати джаз Оскарові вже не хотілось. Ми з Клепом весь час сперечалися. Він сказав, що те, як я тепер барабаню, вже не має із джазом нічого спільного. Я не заперечував. Тоді він заявив, що я зрадив ідею джазової музики.

Аж коли на початку листопада Клеп знайшов нового ударника — Бобі з «Однорога», одне слово, непоганого хлопця, — а разом із ним і контракт у Старому місті, ми знову заговорили один з одним як друзі, хоча Клеп уже тоді почав у дусі своєї КПН більше балакати, ніж думати.

Тепер переді мною лишалися відчиненими тільки двері концертної агенції доктора Дьоша. Повертатися до Марії я не хотів і не міг, тим більше що її залицяльник, отой Штенцель, збирався подати на розлучення, щоб потім мою Марію зробити Марією Штенцель. Час від часу я вибивав на Молитовній алеї в Корнефа сякий-такий напис на надгробку, навідувався й до Академії, давав беручким студентам малювати себе чорною вуглиною й робити з мене абстракцію, досить частенько заходив у гості, хоч і без будь-яких намірів, до музи Ули, що невдовзі після нашої поїздки на Атлантичний вал мусила розірвати свої заручини з художником Ланкесом, бо той волів тепер малювати лише дорогі картини з черницями, а музу Улу вже не хотів навіть лупцювати.

А візитка доктора Дьоша тим часом тихо й настирливо мулила мені очі на столі поряд із ванною. Коли одного дня я просто порвав її й викинув, позаяк не хотів мати з доктором Дьошем нічого спільного, то з жахом усвідомив, що й телефонний номер, і точну адресу концертної агенції можу продекламувати напам’ять, як вірша. Так я й робив три дні поспіль, я не міг через той телефонний номер заснути, тож четвертого дня знайшов телефонну будку, набрав номер, мене з'єднали з доктором Дьошем, той відреагував так, немовби чекав на мій дзвінок з години на годину, й попросив прийти до агенції пополудні того ж таки дня — мовляв, він хоче відрекомендувати мене своєму шефові. А шеф чекає на пана Мацерата.

Концертна агенція «Захід» містилася на дев'ятому поверсі відновленої адміністративної висотної будівлі. Перше ніж ступити до ліфта, я спитав себе, чи не приховує назва агенції якоїсь огидної політичиної афери. Адже коли є концертна агенція «Захід», то приблизно в такій самій адміністративній висотній будівлі десь має бути, звичайно ж, і агенція «Схід». Нічогеньку назву придумали! Тож я одразу віддав перевагу «Заходу», й коли ліфт спинився на дев'ятому поверсі, на душі в мене було спокійно: це саме та агенція, яка мені потрібна. На підлозі — суціль килими, куди не глянь — мідь, освітлення приховане, звукоізоляція, мирно сусідять десятки дверей, довгоногі секретарки з шурхотом проносять повз мене сигарний дим своїх шефів… Одне слово, я з тої агенції «Захід» мало не втік.

Доктор Дьош зустрів мене з розпростертими обіймами. Оскар був радий, що той бодай не притис його до грудей. Коли я ввійшов, друкарська машинка, за якою сиділа дівчина в зеленому светрі, змовкла, але відразу ж і поспішила надолужити час, що його згаяла через мої відвідини. Дьош доповів шефові про мене. Оскар сів, зайнявши собою одну шосту передньої лівої частини м'якого крісла жовтогарячого кольору. Потім розчинилися двостулкові двері, друкарська машинка затамувала дух, якась сила підхопила мене з крісла, двері за мною причинилися, світлою залою поплив килим, поніс мене з собою, поки якась залізна мебля сказала мені: ось ти, Оскаре, вже й стоїш перед шефовим письмовим столом, цікаво, скільки він важить? Я звів свої сині очі, намагаючись за безкінечно порожньою дубовою площиною вгледіти шефа, і в кріслі на коліщатах, що його, як ото крісло в зубного лікаря, можна було підіймати й відкидати назад, побачив свого паралізованого — життя жевріло лише в його очах та пальцях — товариша й наставника Бебру.