Так-так, голос — він ще мав голос! І з Бебриних глибин пролунало:

— Отак людські дороги й сходяться знов, пане Мацерат. Хіба ж я не казав вам багато років тому, коли ви ще воліли спілкуватися з цим світом як трирічне хлоп'я: такі люди, як ми, не гублять одне одного?! Щоправда, мушу, на превеликий свій жаль, констатувати, що ви нерозважливо дуже змінили — і то не в кращий бік — свої пропорції. Хіба то не ви колись мали якихось дев'яносто чотири сантиметри зросту?

Я ладен був заплакати, але тільки кивнув головою. На стіні, за кріслом наставника, яке рівномірно хурчало, бо в ньому працював електричний двигун, висіла єдина картина в цьому кабінеті — у бароковій рамі портрет моєї Розвіти, великої Раґуни, в натуральну величину. Бебра не стежив за моїм поглядом, однак добре знав, куди я дивлюся, тому, майже не ворушачи губами, промовив:

— А-а, добра душа Розвіта!.. Цікаво, чи сподобався б їй новий Оскар? Навряд. Вона мала до діла з іншим Оскаром, трирічним, круглощоким, а проте сповненим любовної жаги. Вона на того Оскара молилась, і про це мені радше заявила, ніж зізналася. А він одного чудового дня не схотів принести їй кави, і вона пішла по каву сама — пішла й наклала головою. А втім, той круглощокий Оскар убив, як я знаю, не лише Розвіту. Хіба то не він барабанним боєм звів у могилу свою бідолашну матусю?

Я кивнув головою, плакати я, хвалити Бога, ще не забув і все не зводив очей з Розвіти. Але цієї миті Бебра замахнувся, щоб завдати ще одного удару.

— А як було з отим поштовим службовцем, Яном Бронським, що його трирічний Оскар зволив називати своїм гаданим батьком? Оскар віддав його до рук катів. А ті вистрілили Янові Бронському в груди. А чи не могли б ви, пане Оскар Мацерат, який сміє виступати в новій подобі, розповісти мені про те, що сталося зі ще одним гаданим батьком трирічного барабанщика — з бакалійником Мацератом?

Зізнався я і в цьому вбивстві, визнав, що в такий спосіб позбувся Мацерата, описав, як улаштував так, щоб той удавився, вже не звертав усе на російський автомат, а сказав:

— Це правда, наставнику Бебра, то був я. Я зробив це, і те зробив я. Цю смерть спричинив я, і навіть у тій смерті була моя вина… Згляньтеся!

Бебра засміявся. Вже й не знаю, чим він там сміявся. Крісло його затремтіло. Над сотнями, тисячами зморшок, з яких складалося його обличчя гнома, заколихався, мов на вітрі, білий чуб.

Я ще раз благально, вперто попросив зглянутися наді мною; я намагався говорити влесливим голосом, знаючи, що це допомагає, і навіть затулив обличчя руками, знаючи, що вони гарні й також допомагають.

— Згляньтеся, пане Бебра! Згляньтеся, любий мій наставнику!

Тоді Бебра, що сам призначив себе моїм суддею і грав цю роль чудово, натис кнопку на пульті кольору слонової кості, якого тримав на колінах.

Килим у мене за спиною підвів до столу секретарку в зеленому светрі. Вона принесла теку й розгорнула її на тій дубовій площині, яку тримало на собі плетиво із залізних трубок і яка сягала мені до підпоріддя, тож я не мав змоги розгледіти, що там та дівчина у светрі розіклала. А вона вже подавала мені авторучку: за те, щоб Бебра зглянувся наді мною, треба було заплатити власним підписом.

І все ж я зважився поставити кілька запитань у бік крісла на коліщатах. Нелегко було отак наосліп підписатися там, де зробив помітку лакований ніготь.

— Це — трудова угода, — почув я Бебрин голос. — Підписати її треба повним ім'ям. Напишіть: «Оскар Мацерат», щоб ми знали, з ким маємо справу.

Відразу по тому, як я поставив підпис, електродвигун захурчав уп'ятеро гучніше, я підвів погляд від авторучки і ще встиг помітити, як швидкохідне крісло на коліщатах рушило, стало меншим, склалося, з'їхало на паркет і зникло за дверима збоку.

Тепер хтось іще подумає, нібито за тією угодою, яка була в двох примірниках і яку я підписав двічі, я продавав свою душу або Оскар зобов'язувався коїти страшні злочини. Аж ніяк! Коли в передпокої я з допомогою доктора Дьоша заходився вивчати ту угоду, то швидко й легко зрозумів: Оскарове завдання полягало в тому, щоб виступати самому зі своїм барабаном перед публікою так, як я робив це в свої три роки, а згодом ще раз — у «Цибульному погрібці» шинкаря Шму. Концертна агенція брала на себе зобов'язння готувати мої турне, цебто перше ніж на кону вдарить у свою бляшанку «Оскар-барабанщик», добряче вдарити в барабан реклами.

Поки розгорталася рекламна кампанія, я жив з другого щедрого авансу, який мені сплатила концертна агенція «Захід». Час від часу я навідувався до адміністративної будівлі, зустрічався з журналістами, давав себе фотографувати, якось навіть заблукав у тій коробці, де повсюди однаково пахло, все мало однаковий вигляд і, за що не візьмись, сприймалося як щось дуже непристойне, — так ніби хтось обтягнув і ізолював усе величезним, безмежним презервативом. Доктор Дьош і дівчина в зеленому светрі обходилися зі мною люб'язно, і тільки наставника Бебру я ніколи вже не бачив.

Власне, я ще до початку свого першого турне міг би перебратися до кращого помешкання. Але задля Клепа лишався в Цайдлєра, намагався заспокоїти товариша, який засуджував мене за моє спілкування з менеджерами, однак не погоджувався з ним, і до Старого міста вже не ходив, і пива вже не пив, свіжої кров'янки з цибулею не їв, а, щоб підготуватися до майбутніх поїздок залізницею, харчувався в солідних привокзальних ресторанах.

Розводитися тут про свої успіхи було б, на думку Оскара, недоречно. За тиждень до початку турне з'явилися оті перші афіші, що справляли ганебне враження; вони готували мій успіх, називаючи мої концерти виступами чарівника, цілителя, месії. Спершу я мав об'їхати міста в Рурській області. Зали, де я виступав, були розраховані на півтори-дві тисячі глядачів. Я сидів на кону сам-самісінький на тлі чорного оксамитового задника. Мене висвітлював промінь прожектора. На мені був смокінг. І хоч грав я на барабані, на мої концерти приходили аж ніяк не молоді джазфани. Мене слухали, мною захоплювалися дорослі люди віком від сорока п'ятьох років і старші. Щоб уже бути геть точним, скажу: близько чверті моєї публіки становили люди віком від сорока п'ятьох до п'ятдесятьох п'ятьох років. Це була наймолодша частина моїх прихильників. До другої чверті входили люди від п'ятдесятьох п'ятьох до шістдесятьох років. А найчисленнішу й найвдячнішу половину моїх слухачів становили сивенькі дідусі й бабусі. Я звертався до вже літніх людей, і вони мені відповідали, вони не мовчали, коли я змушував говорити свого трирічного барабана, вони раділи, але радість висловлювали не мовою свого віку, а дитячим лепетом і щебетанням трирічних малюків, вигуками «рус, рус, русі», коли Оскар барабанив їм що-небудь із дивовижного життя дивовижного Распутіна. Та куди більший успіх, аніж Распутін, який уже сам собою для більшости слухачів був особистістю надто суперечливою, мені приносили теми, в яких окрема дія, власне, й не звучала, а звучав лише стан, і які я називав так: «Перші молочні зубки», «Давлючий кашлюк», «Довгі вовняні панчохи кусають», «Кому присниться вогонь, той набурить у ліжко».

Старим людям таке подобалося. Вони забували про все на світі. Вони страждали, бо в них прорізувалися молочні зубки. Дві тисячі перестарків заходилися страшним кашлем, бо я заражав їх кашлюком. А як вони чухмарилися, коли я натягав на них довгі вовняні панчохи! Не одна літня жінка, не один літній чоловік мочив собі білизну й сидіння крісла, коли я змушував цих діточок побачити вві сні пожежу. Вже й не пригадую, де це було — чи то у Вуперталі, чи то в Бохумі, ба ні, здається, все ж таки в Реклінґсгаузені: грав я перед старими гірниками, концерт підтримувала коштами профспілка, і там мені спало на думку, що оці старі роботяги, які роками мають до діла з чорним вугіллям, можуть витримати й трішечки чорного страху. Отож ушкварив їм Оскар «Чорну кухарку». І що ж він побачив? Півтори тисячі трударів, яких затоплювала вода в штольнях, які пережили вибухи рудникового газу, страйки й безробіття, через ту злу Чорну кухарку зчинили жахливий крик, жертвою якого — того ж я, власне, цю історію й розповідаю — за важкими віконними шторами стало багато шибок у вікнах концерної зали. Отак кружним шляхом я знов повернув собі той голос, що трощив колись скло, проте користався ним тепер дуже обережно, щоб не нашкодити своєму бізнесу.