А коли я вже не міг знайти жодної ягідки, то, мовби ненароком, натрапив в інших місцях на лисички. І позаяк вони ховалися глибше під моховинням, то тут мій язик виявився безсилим, і я відпустив собі одинадцятого пальця, бо й усі мої десять були теж безсилі. Отак на хазяйстві в Оскара й завелася третя барабанна паличка — віком до неї він уже дозрів. Тільки барабанив я нею не по блясі, а по моховинню. І вже й сам достоту не знав, хто там барабанить — я чи Марія? І чиє то моховиння — моє чи її? Може, й моховиння, й одинадцятий палець — не мої, а мої тільки лисички? А отой добродій унизу — невже в нього своя голова, своя воля? Хто ж зачинав дитя — Оскар, він чи я?

А Марія, яка вгорі спала, а внизу помагала мені (безневинна ваніль, а під моховинням — пряні лисички), яка хоч і хотіла шипучки, але не хотіла того, кого не хотів і я, того, хто почав жити самотійним життям, хто довів, що має власну голову, хто видавав щось таке, чого я в нього не вкладав, хто підіймався, коли я лягав, хто снив іншими снами, ніж я, хто не вмів ні читати, ні писати, одначе розписувався за мене, хто й донині простує власним шляхом, хто відокремився від мене ще того самого дня, коли я вперше його відчув, хто лишається моїм ворогом, з яким я знов і знов маю укладати угоду, хто мене зраджує й кидає напризволяще, кого я й сам хотів би зрадити й продати, кого я соромлюся, кому я остогид, кого я мию, хто мене бруднить, хто нічого не бачить і все чує нюхом, хто мені такий чужий, що я ладен звертатися до нього на «ви», в кого й пам'ять геть не така, як в Оскара, бо коли тепер Марія входить до мене в палату, а Бруно делікатно вислизає за двері, він її вже не впізнає, він не хоче, не може, він, мов останнє ледащо, вилежується собі, тоді як схвильоване Оскарове серце змушує мої вуста белькотіти: «Вислухай, Маріє, мою ніжну пропозицію: я придбав би циркуля й обвів обох нас колом, я тим самим циркулем зміряв би, під яким кутом ти нахиляєш шию, коли читаєш, шиєш чи, як оце тепер, крутиш мого транзисторного приймача. Та облиш того приймача, вислухай мою ніжну пропозицію, Маріє: я закапав би краплями очі, щоб знову міг заплакати, Оскар віддав би першому-ліпшому різникові своє серце, щоб той перепустив його через м'ясорубку, якби ти зробила те саме зі своєю душею. Ми придбали б собі плюшеву іграшку, щоб поміж нами все було лихо-тихо. Коли я погоджуся на черв'яків, а ти — на терпіння, ми зможемо піти на рибалку й бути щасливими. А отой порошок для шипучки — ти про нього ще не забула? Ти називаєш мене маренкою, я починаю шипіти й бурхати, ти хочеш іще й іще, я віддаю тобі все до решти… Марія, шипучка, ніжна моя пропозиція!»

Чому ти тільки те й робиш, що крутиш радіо, слухаєш лише радіо, так ніби тебе опосіла якась шалена пристрасть до екстрених повідомлень?

На білому крузі мого барабана багато не наекспериментуєш. Я мав би про це знати. Ця бляха вимагає, щоб дерево повсякчас було те саме. Вона хоче вислуховувати запитання під ударами паличок і давати влучні відповіді або безневинно дудоніти, лишаючи відкритими й запитання, й відповіді. Одне слово, мій барабан — це вам не сковорода, що, коли її підігріють, наводить жах на сире м'ясо, й не танцювальний майданчик для парочок, які ще не знають — парочки вони чи поки що ні. Тим-то Оскар ніколи, навіть коли на душі в нього було аж геть самотньо, не посипав свого барабана шипучим порошком, не крапав на нього слиною і не влаштовував видовища, якого не бачив уже багато років і якого мені бракує аж-аж-аж. Щоправда, від експериментів з уже згаданим порошком Оскар не міг відмовитися зовсім, але тут він простував прямим шляхом і барабана в справу не втягував; одне слово, я виставив себе на ганьбу, позаяк без барабана мені судилося повік жити в ганьбі.

Наприпочатку добувати порошок було нелегко. Я посилав Бруно до всіх бакалійних крамниць у Графенберзі, змушував його їздити трамваєм до Ґересгайма. Я просив його навіть спробувати щастя в місті, однак Бруно не знаходив мені шипучого порошку навіть у тих ятках із прохолодними напоями, які стоять на кожній кінцевій зупинці будь-якого маршруту. Молоді продавщиці взагалі не знали, що воно таке, старші власники яток задумливо, як розповідав Бруно, потирали чоло, багатослівно розводилися про минуле й перепитували: «Що-що вам треба? Порошок для шипучки? Таж його вже давно немає! Ним торгували ще за Вільгельма й за Адольфа, на самісінькому початку. О, то були часи! Та якщо ви бажаєте пляшечку лимонаду чи колу…»

Отож мій санітар випив моїм коштом багато пляшок лимонаду та кока-коли, але того, що я просив, так і не роздобув. І все ж Оскар не втрачав надії, адже Бруно невтомно працював далі. Учора він приніс мені біленького мішечка без напису. Виявляється, лаборантка лікувально-опікунського інтернату, така собі фройляйн Кляйн, перейнялася розумінням, з готовністю повідкривала всі свої коробочки та шухлядки, погортала довідники, взяла кілька грамів звідти, кілька грамів звідти й нарешті, після численних спроб, приготувала порошок, про який їй розповів Бруно: порошок шипів, пінився, робився зеленим і навіть ледь-ледь пахнув маренкою.

А нині саме був день відвідин. Приходила Марія. Але спершу прийшов Клеп. Ми з ним добрих три чверті години просміялися з якоїсь дурниці, що про неї й згадувати не варто. Я пожалів Клепа та його леніністські почуття, отож у розмові злободенних тем не зачіпав, навіть не згадав про надзвичайне повідомлення, з якого через невеличкий транзисторний радіоприймач — кілька тижнів тому його подарувала мені Марія — довідався про смерть Сталіна. Проте Клеп, схоже, про це знав, бо на рукаві його бурого картатого пальта був незграбно пришитий жалобний креп. Потім Клеп підвівся, і ввійшов Вітляр. Обидва товариші, видно, знов погиркались, бо Вітляр, вітаючись із Клепом, засміявся й показав йому пальцями ріжки.

— Сьогодні вранці, коли я голився, смерть Сталіна просто накрила мене мокрим рядном, — уїдливо казав він, допомагаючи Клепові вдягти пальто.

Клеп — його широке обличчя святобливо залисніло, мовби від смальцю, — показав на чорну стрічку в себе на рукаві.

— Через те ж я й ношу жалобу, — зітхнув він і, мавпуючи Армстронґову трубу, видав кілька похоронних тактів у дусі нью-орлеанського диксиленду: — Тррра, тра-та-та, тра-та-та, та-та-та. — І вшився за двері.

А Вітляр лишився. Сідати він, щоправда, не схотів, ба більше — заходився пританцьовувати перед дзеркалом, і ми з чверть години порозуміло всміхались один до одного, аж ніяк не маючи на увазі Сталіна.

Уже й не пригадую, який я мав тоді намір — відкрити Вітлярові свою таємницю чи спровадити його за двері. Принаймні я зробив знак, щоб він підійшов до ліжка, зробив знак, щоб він нахилився, й прошепотів у його лапате, як лопух, вухо:

— Порошок для шипучки! Ти знаєш, Ґотфріде, що це таке?

Вітляр, ужахнувшись, відскочив від мого заґратованого ліжка, тицьнув у мене вказівним пальцем і патетично, з властивою йому театральністю просичав:

— Дияволе, пощо ти надумав спокусити мене своїм порошком для шипучки? Невже ти й досі не знаєш, що я — янгол?!

І Вітляр, справді мов той янгол, випурхнув з палати, не проминувши нагоди насамкінець іще раз зазирнути до дзеркала над умивальником. Ні, ця молодь поза мурами нашого лікувально-опікунського інтернату таки якась дивна, ще й досить манірна.

А потім прийшла Марія. Вона була в новому, пошитому на замовлення весняному костюмі й елегантному мишачо-сірому капелюшку з вишуканим, хоч і скромним, солом'яно-жовтим оздобленням і цю споруду не скинула навіть у палаті. Марія недбало привіталася, підставила мені щоку й відразу ввімкнула отого самого приймача, — вона його хоч і подарувала мені, проте, схоже, вважає, що користуватися ним має сама. Бо в дні відвідин та огидна пластмасова коробочка замінює частину наших розмов.

— Ти сьогодні вранці чув, що передавали по радіо? Оце клас! Як гадаєш? Чи ти іншої думки?

— Так, Маріє, — стримано відповів я. — Від мене теж не стали приховувати, що помер Сталін. А тепер прошу тебе, вимкни радіо.