Стоячи перед комодом, Марія розпускала коси й насвистувала. Вона насвистувала завжди, коли вдягалася чи роздягалася, заплітала чи розплітала коси. Навіть зачісуючись, вона безнастанно виштовхувала з випнутих губів ці два звуки, хоч ніякої мелодії з них і не виходило.
Відклавши гребінця, Марія відразу кинула й насвистувати. Вона обернулася, ще раз стріпнула головою, кількома рухами дала лад на своєму комоді, й той лад сповнив її пустотливим настроєм: Марія послала повітряний поцілунок своєму сфотографованому й відретушованому вусатому батькові в чорних ебенових рамцях, потім удавано важко стрибнула в ліжко, погойдалася на пружинах, нарешті, нагойдавшись, схопила пухову ковдру, пірнула під ту гору по саме підборіддя, анітрохи не торкаючись мене, — я ж бо лежав під власним пуховиком, — тоді вистромила з-під ковдри кругленьку руку, на якій до ліктя задерся рукав, помацала нею над головою, знайшла шнурка, смикаючи за який вимикали лампочку, погасила світло й уже в темряві аж надто гучно сказала мені:
— Добраніч!
Невдовзі дихання в Марії стало рівним. Мабуть, вона таки не прикидалась, а й справді дуже швидко заснула, позаяк її щоденні успіхи за прилавком могли й мали увінчуватися такими самими ревними успіхами ві сні.
А ось Оскарові ще довго ввижалися картинки, до яких варто було придивитись і які не давали йому заснути. Від стін до заліплених світлозахисним папером вікон важко нависала темрява, однак над порубцьованою Гербертовою спиною схилялися біляві сестри-жалібниці, пом'ята біла сорочка Пришелепка Лео обернулася — бо це було так природно — на білокрилу чайку й шугала, шугала, поки розбилась об кладовищенський мур, який потім видався свіжопобіленим, — і т. ін., і т. ін. Аж коли від чимдалі міцнішого запаху ванілі, що навіював млість, та стрічка з картинками почала мерехтіти, а тоді й урвалася зовсім, дихання в Оскара стало таким самим рівним, яким у Марії воно було вже давно.
Такий самий добропристойний взірець скромної дівчини, що засинає, подала мені Марія й за три дні по тому. Вона прийшла в нічній сорочці, понасвистувала, коли розплітала коси, понасвистувала, коли зачісувалась, потім відклала гребінця, кинула насвистувати, дала лад на комоді, послала повітряний поцілунок світлині на стіні, вдавано важко скочила в ліжко, погойдалася на пружинах, схопила пухову ковдру й завважила — мені було видно лише її спину — завважила мішечка — я милувався її довгим волоссям — вона побачила на пуховику щось зелене — я заплющив очі й вирішив зачекати, поки вона призвичаїться до вигляду порошку для шипучки — та ось пружини під Марією, що вже вкотре всім тілом відкинулася назад, рипнули, ось клацнув вимикач, і коли я після цього клацання розплющив очі, то Оскар переконався в тому, про що знав і так: Марія вимкнула світло й нерівно дихала в темряві, не в змозі призвичаїтися до вигляду мішечка з порошком. Важко було зрозуміти ось що: чи ця темрява, яку накликала сама ж таки Марія, не робить існування того мішечка ще реальнішим, чи в цій темряві маренка не розквітає ще пишнішим квітом, і чи ця темрява не насичує таку ніч бульбашками їдкого натру?
Я вже майже повірив був, що темрява стала на бік Оскара. Бо не минуло й кількох хвилин — якщо в кімнаті, де хоч в око стрель, узагалі доречно вести мову про хвилини, — і я відчув, як у головах ліжка щось заворушилося. Марія намагалася зловити шнурка, шнурок таки впіймався на її гачок, і відразу по тому я вже знову милувався довгим Маріїним волоссям, що спадало на її цупку нічну сорочку. Яким рівним жовтим світлом осявала спальню лампочка під гофрованим абажуром! У ногах ліжка незайманою горою все ще здіймався туго набитий пуховик. У темряві мішечок на тій горі не зважився зрушити з місця. Бабина нічна сорочка на Марії зашаруділа, рукав із пухкенькою долонею в ньому підвівся, і Оскар почав набирати в роті слину.
Протягом наступних тижнів ми з Марією спустошили добрий десяток тих мішечків з порошком — переважно з присмаком маренки, а потім, коли скінчилась маренка, — з цитриновим і малиновим присмаком, і то в такий самий спосіб: ми доводили його до шипіння за допомогою моєї слини, і це викликало в Марії щораз солодше відчуття. Я досить непогано навчився збирати в роті слину, вдавався до всіляких хитрощів, щоб вона набігала швидко й щоб її було багато, тож невдовзі вже міг шипучим порошком з одного-однісінького мішечка тричі поспіль подарувати Марії жадане відчуття.
Марія була задоволена Оскаром, іноді притискала його до себе, а натішившись шипучкою, навіть двічі-тричі цілувала куди-небудь в обличчя, а потім здебільшого швидко засинала; щоправда, перед тим Оскар іще чув у темряві, як вона кілька разів коротко хихотіла.
А ось я засинав щораз важче. Мені вже сповнилося шістнадцять, я мав жвавий розум і відчував ворожу сну потребу виливати своє кохання до Марії в інших, поки що невідомих мені формах, які дрімали в шипучому порошку і які, прокинувшись від моєї слини, незмінно викликали те саме відчуття.
Думки приходили до Оскара не лише в ті хвилини, коли гасло світло. Цілісінькими днями я розмірковував, бувало, сидячи над своїм барабаном, гортав зачитані до дірок розпутінські випуски, пригадував колишні освітні оргії за участю Гретхен Шефлєр і моєї бідолашної матусі, звертався й до Ґьоте, — як і Распутіна, я мав окремі частини його «Вибіркової споріднености», — одне слово, брав уроджений інстинкт знахаря, розбавляв його природним чуттям короля поетів, яке охоплювало цілий світ, і то наділяв Марію подобою цариці, а почасти й рисами великої княгині Анастасії, то вибирав дам із аристократично-ексцентричного оточення Распутіна, щоб одразу по тому, відкинувши аж надто палкі пристрасті, побачити Марію в небесній прозорості Отилії чи за шляхетно прихованим захопленням Шарлоти. А себе Оскар бачив то самим Распутіним, то його вбивцею, дуже часто — отаманом, рідше — отим нерішучим, ні риба, ні м'ясо, Шарлотиним чоловіком, а одного разу — скажу відверто — навіть генієм, який у загальновідомій подобі Гьоте схилявся над сонною Марією.
Хоч як дивно, але більше імпульсів я сподівався від літератури, ніж від голого, реального життя. Тим-то Ян Бронський — а я досить частенько бачив, як він грів чуба над плоттю моєї бідолашної матусі, — навчити мене, по суті, нічого не міг. Я знав, що саме той клубок тіл (часом у ньому вовтузилися матуся з Яном, часом — матуся з Мацератом), клубок, що стогнав, натужно кректав, нарешті знеможено зітхав і, сотаючи за собою нитки, розпадався, що саме той клубок означав кохання, проте Оскарові не хотілося вірити, нібито таке кохання — і є кохання, з кохання він намагався виснувати інше кохання, однак знов і знов наштовхувався на той самий клубок кохання і зненавидів це кохання, перше ніж устиг скуштувати його сам і мусив захищати від самого себе як кохання єдино істинне і єдино можливе.
Марія розкошувала порошком навлежачки. Щойно він починав шипіти, вона зазвичай уже дриґала й совала ногами, і після першої такої реакції нічна сорочка в неї нерідко задиралась аж до стегон. Коли порошок починав шипіти вдруге, сорочка здебільшого повзла животом далі й підкочувалася під самісінькі перса. Одного разу я мимоволі, забувши про все, що доти читав у Ґьоте й Распутіна — а перед тим ми цілими тижнями висипали порошок в її ліву долоню, — витрусив рештки порошку з малиновим присмаком в ц пупок і полив зверху слиною, перше ніж вона встигла запротестувати; і коли в тому невеличкому кратері заклекотало, в Марії, щоб протестувати, вже не лишилося жодних аргументів. Бо шипучий, збурений пупок — це було щось куди краще, ніж долоня. Хоч і порошок був той самий, і слина та сама, моя, і відчуття зринало те саме, однак воно давало про себе знати бурхливіше, багато бурхливіше. Воно виявлялося так нестримно, що Марії вже не сила було собою владати. Вона подалася вперед, намагаючись язиком погасити малинове кипіння в своєму горщичку-пупку, як доти гамувала маренку на долоні, коли та відбувала свою повинність. Але язик туди не дістав, пупок був для Марії ще недосяжніший, ніж Африка чи Вогненна Земля. Зате для мене Маріїн пупок був зовсім близько, і я запустив у нього язика, я шукав малину й знаходив її дедалі більше, я так захопився тим збиранням, що мимоволі опинився в угіддях, де жоден лісничий уже не мав права спитати в мене дозволу рвати малину; я усвідомлював свій обов'язок перед кожнісінькою окремою ягідкою, і перед очима в мене, в думках, у серці, у вухах не було нічого, крім малини, і не відчував я іншого запаху, опріч малинового. Я так захопився пошуками ягід, що Оскар лиш мимохідь завважив: а Марія твоєю старанністю задоволена. Тож вона й вимкнула світло. Тож так довірливо й поринула в сон, дозволивши тобі збирати малину й далі. Бо на ту малину Марія була багата.
