На долоні в Марії почало шипіти й пінитися. Маренка вибухала вулканом. Там закипала зеленувата лють уже й не знаю якого народу. Там діялося щось таке, чого Марія ще ніколи не бачила і, мабуть, не відчувала, тому що рука її здригнулася, затремтіла й хотіла була спурхнути, бо маренка виявилась кусючою, бо вона проникала крізь шкіру, бо маренка її збуджувала, розворушувала в ній почуття, почуття, почуття…

Хоч на долоні в Марії ставало чимдалі більше тої зеленої піни, сама Марія почервоніла, піднесла долоню до губів, лизнула її, висолопивши язика, потім лизнула ще раз і ще, і то з таким розпачем, що Оскарові вже здалося, нібито її язик не гасить відчуття маренки, яке так збуджує Марію, а, навпаки, підносить його до тієї межі чи навіть вище від тієї межі, яку звичайно мають людські почуття.

Потім почуття ослабло. Марія хихикнула, озирнулася — чи не став, бува, хто-небудь свідком маренки — і, переконавшись, що всі оті сирени в купальниках, засмаглі від крему «Нівея» і до всього байдужі, повилягалися, сопучи, покотом, знов упала на підстилку. На цьому білому тлі краска сорому в неї помалу зійшла.

Можливо, тієї обідньої пори пляжній погоді все ж таки ще пощастило б приспати Оскара, якби Марія десь за півгодинки знов не надумала випростатись і схопити тепер уже неповного мішечка з порошком. Не знаю, чи довелось їй боротися з собою, перше ніж витрусити решту порошку на долоню, дія якого тепер була їй уже відома. Якусь хвилю — приблизно стільки, скільки потрібно для того, щоб протерти окуляри, — Марія застигло тримала перед собою випростану ліву руку з мішечком і випростану праву руку з рожевеньким блюдцем-долонею, немовби зважуючи їх. Не можна сказати, що вона не зводила очей з мішечка чи з порожньої долоні або що її погляд блукав між напівпорожнім мішечком і порожньою долонею, ні, Марія дивилися кудись поміж долонею й мішечком, а очі в неї були суворі й темні. Але я ще мав довідатись, наскільки більшу владу мав той напівпорожній мішечок, ніж її суворий погляд. Мішечок поплив до підставленої долоні, долоня полинула йому назустріч, погляд утратив свою сповнену туги суворість, у ньому зблиснула спершу жадібна цікавіть, а потім і просто жадоба. Через силу вдаючи байдужість, Марія висипала рештки шипучого порошку в пухкеньку й суху, попри спеку, долоню-блюдечко, відкинула мішечок разом із байдужістю, підперла звільненою рукою наповнену жменьку, на хвильку затримала погляд сірих очей на порошку, потім перевела його на мене, перевела на мене сірий погляд, чогось сірими очима зажадала від мене — жадала моєї слини, але в Оскара слини вже майже не лишилося, чом би їй не взяти власну, у Марії її запевне куди більше, так швидко слина не набирається, краще нехай би взяла свою, її ж бо анітрохи не гірша, а то й краща, принаймні тепер у неї слини, певно, більше, ніж у мене, адже в мене вона не могла так швидко набратися, до того ж Марія була більша, ніж я.

Але Марія жадала моєї слини. Сумніву не було від самого початку: йшлося лише про мою слину. Марія не зводила з мене вимогливого погляду, і провину за цю жорстоку непоступливість я складав на її вушні мочки, які не вільно висіли, а поприростали до щік. І Оскар проковтнув клубок у горлі й почав уявляти собі все те, від чого в нього звичайно котилася слинка, хоча насправді винним було морське повітря, солоне повітря, солоне морське повітря, на якому слинні залози відмовлялися працювати, і я, скоряючись вимогливому Маріїному погляду, змушений був підвестися й піти. Я мав, не дивлячись ні в один бік, ні в другий, пройти понад п'ятдесят кроків гарячим піском, ще гарячішими східцями піднятися до сторожевої каюти, відкрутити крана й, закинувши голову й підставивши роззявленого рота під струмінь, пити, полоскати рота, ковтати воду, щоб в Оскара потекла слина.

Коли я зрештою подолав відстань від сторожевої каюти до нашого білого простирадла, хоч який безкінечний був цей шлях і хоч які жахливі картини відкривалися обабіч нього, то побачив, що Марія лежить долілиць. Голову вона накрила згорненими на потилиці руками. Коси її мляво розсипалися на округлій спині.

Я штовхнув її, бо тепер Оскар мав слину. Марія не поворухнулась. Я штовхнув її ще раз. Ані шелесь. Я обережно розтис її ліву долоню. Марія не опиралася. Долоня виявилася порожня, так наче ні про яку маренку сном-духом не знала. Я силоміць порозгинав їй пальці на правій руці: лінії вологі, долоня рожева, гаряча й порожня.

Може, Марія все ж таки спромоглася на власну слину? Не дочекалася? Чи просто здмухнула порошок з долоні, загасила почуття, не зазнавши його, й насухо витерла руку об підстилку, перше ніж знов розтулилася її звична, пухкенька долоня з властивим забобонним людям місячним горбиком, гладкеньким Меркурієм і тугеньким венериним пояском.

Невдовзі по тому ми вирушили додому, й Оскар так уже ніколи й не довідається, чи в Марії спінився вдруге порошок ще того самого дня, чи аж за кілька днів та суміш із шипучого порошку й моєї слини, утворившись знов, стала Маріїним гріхом і моїм.

Волею випадку — чи, може, випадку, підвладного нашим бажанням, — сталося так, що ввечері того самого пляжного дня (ми тоді їли чорничний суп і картопляні оладки) Мацерат заходився докладно розтлумачувати нам з Марією, що він став членом невеликого клубу гравців у скат, організованого в його місцевій партійній організації, тож двічі на тиждень вечорами зустрічатиметься в ресторанчику «Шпрінґер» зі своїми новими партнерами, котрі всі, як і він, — керівники осередків, і до них навіть обіцяє часом навідуватися сам Зельке, новий ортсгрупенляйтер, отож він, Мацерат, мусить уже хоч би через це ходити туди, а нас, на жаль, лишати, мовляв, самих. Але в ті вечори, коли він, Мацерат, ходитиме грати в скат, Оскара, мовляв, найкраще буде відводити до матінки Тручинської.

Матінка Тручинська не заперечувала, до того ж такий варіант її влаштовував більше, ніж пропозиція, яку Мацерат, не порадившись із Марією, висунув напередодні: щоб не я ходив на ніч до матінки Тручинської, а щоб Марія двічі на тиждень ночувала в нас на канапі.

Доти Марія спала на тому широкому ліжку, де колись вилежувалася порубцьована спина мого товариша Герберта. Та важка мебля стояла в невеличкій задній кімнатці. Матінка Тручинська спала у вітальні. Густа Тручинська, яка й далі подавала холодні закуски в готелі «Едем», там і мешкала, додому прйходила вряди-годи, коли бувала вільна, і на ніч лишалася не часто, а коли й лишалася, то стелила собі на канапі. А якщо з далеких фронтових країн доля заносила додому Фріца Тручинського з подарунками, то він — скориставшись чи то відпускою, чи то відрядженням, — спав на Гербертовому ліжку, Марія — на постелі матінки Тручинської, а сама стара жінка ночувала на канапі.

Через мене в цей узвичаєний лад їм довелося внести зміни. Спершу я мав спати нібито на канапі. Проти такої принизливої пропозиції я висловив протест — коротко, але рішуче. Тоді матінка Тручинська згодилася поступитись мені своїм старечим ліжком, а сама перебиватися на канапі. Але проти цього повстала вже Марія, вона, бачте, не хотіла, щоб ці незручності порушили нічний спокій її старенької матері, й без зайвих слів заявила про готовність поділити зі мною колишнє кельнерське ложе свого брата. Цю пропозицію вона висловила так:

— То й що, спатиму з Оскарчиком в одній постелі. Він-бо в нас — не ціленький, а лиш половинка.

Отож із понеділка Марія почала по двічі на тиждень переносити мою постіль із нашого помешкання на першому поверсі до них на третій поверх і стелила мені й моєму барабану по ліву руч від себе. Першої ночі, коли Мацерат пішов грати в скат, не сталося нічого, анічогісінько. Гербертове ліжко видалося мені надзвичайно просторим. Я ліг перший, Марія прийшла згодом. На кухні вона помилася й до спальні ступила в довгій, аж смішній, по-старомодному накрохмаленій нічній сорочці. Оскар сподівався, що вона прийде гола і з кучерявим трикутничком, отож спершу був розчарований, але потім навіть був задоволений, бо та нічна сорочка з прабабусиної скрині легко й приємно перекинула місток до білих зборок на халатиках сестер-жалібниць.