І все ж таки — й цього не може заперечити навіть сам Оскар — у нього дещо таки росло, і не завжди мені на добро, і зрештою воно досягло месіанських розмірів; та хто ж із дорослих за моїх часів придивлявся, хто прислухався до завжди трирічного барабанщика Оскара?

Щойно я описав знімок, котрий показує Оскара на повен зріст, із барабаном і барабанними паличками, й воднораз розповів, які давно визрілі рішення він, поки його фотографували, ухвалював, споглядаючи гостей, що з нагоди його дня народження зібралися навколо святкового пирога з трьома свічками; а тепер, коли згорнений альбом уже німо лежить переді мною, я хочу згадати про ті обставини, які хоч і не дають пояснення моєму такому довгому триріччю, проте, викликані мною, все ж таки відіграли свою роль.

Від самого початку мені було очевидно: дорослі тебе не зрозуміють і, якщо ти вже не підростатимеш у них на очах, називатимуть недорозвиненим, вони тягатимуть тебе й свої гроші до сотень лікарів, намагаючись домогтися якщо не твого одужання, то принаймні пояснення твоєї недуги. Отож, щоб обмежити ті консультації якоюсь стерпною кількістю, я мусив, перше ніж лікар дасть своє пояснення, зі свого боку придумати переконливу причину затримки свого зросту.

Сонячний день у вересні, мій третій день народження. Лагідне, прозоре, мов скло, бабине літо, навіть сміх Гретхен Шефлєр лунає не так різко. Матуся награє на піаніно щось із «Циганського барона». За спиною в неї, позад обертового дзиглика, стоїть Ян, торкаючись її плеча й намагаючись зазирнути в ноти. Мацерат уже готує на кухні вечерю. Бабця Ана з Гедвіґ Бронською й Александером Шефлєром підсовуються ближче до городника Ґрефа — той завше знає багато історій, скаутських історій, в яких виявляється відданість і мужність; не забудьмо також про годинника на підлозі, який не пропускає жодної чверті години цього так тонко зітканого вересневого дня. А оскільки всі, як і годинник, були дуже заклопотані й від мадьярської землі, батьківщини циганського барона, через Трефових скаутів, що саме переходили Вогези, незрима лінія потяглася повз Мацератову кухню, де на сковороді від жаху корчилися кашубські лисички з яєчнею-бовтанкою та підчеревиною, вздовж коридору до крамниці, то я, знічев'я постукуючи по своєму барабану, нишком і собі рушив туди ж таки й невдовзі опинився за прилавком, досить далеченько від піаніно, лисичок і Вогезів; тут я завважив, що ляда до підвалу відкинута: певно, Мацерат, коли лазив по бляшанку з консервованими фруктами на солодке, забув її причинити.

І все ж минула ще добра хвилина, поки я збагнув, чого чекала від мане ляда до нашого підвалу. Крий Боже, не самогубства! Це було б таки аж надто просто. Одначе щось інше було важче, болючіше, вимагало від мене жертви, й уже тоді, як і щоразу, коли я мусив чимось жертвувати, чоло мені зросив піт. Головне — щоб не постраждав барабан, його треба було зберегти цілим, знести шістнадцятьма вичовганими східцями вниз і покласти десь серед мішків із борошном, згодом пояснивши цим, чому він лишився неушкоджений. А тоді — знов нагору, аж на восьмий східець, або ні, можна й на сьомий, чи досить навіть на п'ятий. Та якщо падати з п'ятого, то де гарантія, що гулі виявляться досить правдоподібні? Тоді слід піднятися вище, ні, десятий східець знизу — це вже надто високо, й нарешті з дев'ятого я кидаюся вниз, головою вперед, на цементну підлогу нашого підвалу, зачепивши дорогою й зірвавши полицю, заставлену всю пляшками з малиновим сиропом.

Ще до того, як мою свідомість заслала пелена, я встиг переконатися, що експеримент таки вдався: пляшки з малиновим сиропом, які я зумисне скинув на підлогу, наробили достатньо гуркоту для того, щоб виманити Мацерата з кухні, матусю — від піаніно, решту гостей, що поприходили на день народження, — з Вогезів, і всі вони кинулися в крамницю, а звідти — до відчиненої ляди й сходами вниз.

Та перше ніж вони прибігли, я глибоко вдихнув запах розлитого сиропу, переконався, що з голови в мене тече кров, і ще спитав себе, коли вони вже були на сходах, що воно так солодко й млосно пахне — Оскарова кров чи малиновий сироп; принаймні я був радий-радісінький, що все вдалося на славу, а барабан завдяки моїй обережності лишився цілий-цілісінький.

Нагору мене виніс, здається, Ґреф. Аж у вітальні Оскар виплив із тієї хмари, яка десь наполовину складалася з малинового сиропу, а наполовину — з його молодої крови. Лікар ще не прийшов, матуся голосила й раз у раз ляскала Мацерата, який намагався її вгамувати, по обличчю — й не тільки долонею, а й другим її боком, обзиваючи його вбивцею.

Так цим своїм єдиним, хоч і не безболісним, проте добре розрахованим падінням зі сходів я дав — і лікарі не раз це підтверджували — не лише таке потрібне дорослим пояснення того, чому в мене припинився ріст, а на додачу, й сам того, власне, не бажаючи, ще й зробив Мацерата, доброго і невинного, Мацератом винним. То він не причинив ляду, то на нього матуся звернула всю провину, й усвідомлення цієї провини, за яку матуся дорікала йому хоч і не часто, однак невблаганно, він мав пронести крізь роки.

Мені те падіння забезпечило місяць на лікарняному ліжку, а опісля, аж до того, як почалися оті візити щосереди до доктора Голаца, я дістав відносну свободу від лікарів. Уже першого мого барабанногр дня мені пощастило подати світові знак, і мій випадок дістав пояснення, перше ніж дорослі збагнули справжнє, мною самим визначене становище. Тепер усі казали: наш маленький Оскар на свій третій день народження впав зі сходів у підвалі й хоч загалом нічого собі не поламав, однак рости після того перестав.

І почав я барабанити. У нашому будинку з помешканнями на винайм було п'ять поверхів. Я барабанив сходами від першого поверху аж на горище з усіма його закапелками, а тоді навпаки, згори вниз. Від Лабесвеґ до Макс-Гальбеплац, звідти на Нойшотланд, Антон-Мьолєрвеґ, Марієнштрасе, до Кляйнгамерпарк, Акціонерної броварні, Акціонерного ставка, Фрьобелівського лугу, школи Песталоцці, Нового базару й назад на Лабесвеґ. Мій барабан усе це добре витримував, дорослі — гірше, вони пробували перебивати його, хотіли стати моїй блясі поперек дороги, намагалися підставити моїм паличкам ніжку… Але про мене подбала природа.

Хист вибарабанити на дитячому бляшаному барабані належну відстань між мною й дорослими виявився невдовзі після того, як я впав зі сходів у підвалі, і майже одночасно з тим у мене прорізався голос, що давав мені змогу співати переливчасто, кричати або співати криком стільки й на таких високих тонах, що ніхто вже не важився забрати в мене барабана, від якого закладало у вухах; бо коли хтось намагався схопити його, я починав кричати, а коли я кричав, лускали й розліталося на друзки коштовні речі: я міг розтрощити співом скло; мій крик нищив квіткові вази; від мого співу розліталися шибки у вікнах, і приходив гуляти протяг; мій голос розтинав, немовби цнотливий, а тому й невблаганний алмаз, шибки в мисниках і глумився там, не втрачаючи при цьому своєї безневинности, зі сповнених гармонії, шляхетно дозрілих, подарованих милою рукою й ледь припалих пилом лікерних чарочок.

Минуло небагато часу, і про мій хист уже знала вся наша вулиця — від Брьозенервеґ аж до селища біля аеродрому, одне слово, цілий квартал. Щойно мене бачили сусідські діти — а їхні ігри, такі як «Оселедці в маринаді, раз, два, три», або «Чи прийшла кухарка Чорна?», або «Що я бачу, того ти не бачиш», мене не приваблювали, — і вже цілий хор невмиваних писків горлав:

Певна річ, безглузда дитяча примовка, позбавлена змісту. Мене та пісенька анітрохи не бентежила, коли я зі своїм інструментом тупав ногами під тих чорта й відьму, підтримував паличками примітивний, однак досить приємний ритм і, вибиваючи «Чару, чарку, чарочку», вів за собою, хоч і не був щуроловом, малечу.