Певна річ, я розумів, що Ґреф висить. Висіли черевики, всередині в них висіли темно-зелені грубо в’язані шкарпетки. Голі чоловічі коліна над краями шкарпеток, аж до країв холош — волохаті литки; цієї миті від мого чоловічого хазяйства по сідницях, по занімілій спині, вгору вздовж хребта повільно поповзли колючі мурашки, потім я відчув їх на потилиці, і мене почало кидати то в жар, то в холод, а тоді ті мурашки вже сипонули згори донизу, знов поміж ноги, і моя й так жалюгідна калитка зморщилася, а мурашки вже бігли згорбленою спиною назад, зачаїлися на потилиці, там зібгалися в клубок — Оскара й досі колить і душить, коли при ньому хтось заводить мову про щось повисле чи просто про розвішування білизни. Висіли не лише Ґрефові похідні черевики, вовняні шкарпетки, коліна й короткі, до колін, штани — висів увесь Ґреф, підвішений за шию, а поверх зашморгу на мене дивилося напружене обличчя, не позбавлене, однак, театральної міни.

Мої мурашки напрочуд швидко зникли, смоктати внизу перестало. Та й сам Трефів вигляд мене вже не вражав. Адже загалом у позі чоловіка, що висить, нема нічого незвичайного, ця поза така сама природна, як, скажімо, вигляд чоловіка, котрий ходить на руках чи котрий стоїть на голові, або чоловіка, котрий справді має нещасний вигляд, коли дереться на чотириногого коня, щоб пуститися в галоп.

До того ж не треба забувати й про оформлення цієї сцени. Аж тепер Оскар збагнув, з яким розмахом Ґреф усе влаштував. Рамка, тобто оточення, в якому він висів, була просто шикарна, можна навіть сказати, екстравагантна. Городник вибрав собі таку форму смерти, яка йому подобала; його смерть була продумана й виважена. Цей чоловік, який за життя мав стільки клопоту з чиновниками пробірної палати й вів із ними обтяжливе листування, чоловік, у якого не раз конфісковували ваги й гирі, чоловік, якому через похибки у зважуванні овочів та фруктів доводилося сплачувати штрафи, тепер з точністю до грама зрівноважив себе картоплинами.

Тьмяно полискуючи, мабуть, намилений мотузок блочками проходив понад двома балками, які городник для цього останнього свого дня зумисне прикріпив до каркаса, що мав, зрештою, одне призначення: стати останнім його, Ґрефа, каркасом. Судячи з того, яке дороге будівельне дерево він обрав, я дійшов висновку: скупитися городник не побажав. Певно, нелегко було йому в той воєнний час, бідний на будівельні матеріали, роздобути такі балки й дошки. Мабуть, він їх наміняв — дерево за фрукти. Того ж у цьому каркасі й не бракувало зайвих, суто декоративних розпірок та підкосів. А ступінчастий поміст, що складався з трьох частин, — то його край Оскар загледів з крамниці, — підіймав усю споруду до сфер майже піднесених.

За взірець цей умілець узяв, певно, барабанну машину, тож тепер і Ґреф, і його противага висіли всередині самого каркасу. Між ним і так само підвішеними плодами земними стояла, різко контрастуючи з побіленими вапном балками, вишукана зелена драбинка. А кошика з картоплею він майстерним вузлом, що їх уміють зав'язувати лише скаути, прикріпив до головного мотузка. Зсередини каркас освітлювали чотири, щоправда, зафарбовані в біле, проте досить яскраві елетричні лампочки, і Оскар міг, не сходячи на врочистий поміст і, отже, не опоганюючи його, прочитати напис на білій картонці, прикрученій дротом до скаутського вузла над кошиком з картоплею: «Сімдесять п'ять кілограмів (без ста грамів)».

Висів Ґреф у формі ватажка скаутів. У свій останній день він знову вбрався, як за довоєнних часів. Форма стала йому затісною. Двох горішніх ґудзиків на ширінці й того, що на поясі, застебнути городникові так і не пощастило, і його завжди чепурному вигляду це надавало якогось неприємного присмаку. Два пальці на лівій руці Ґреф за скаутським звичаєм закинув один на одного. До правого зап'ястя вішальник, перше ніж повіситися, прив'язав скаутського капелюха. Від краватки йому довелося відмовитись. Позаяк верхнього ґудзика на сорочці, як і на коротких штанях, застебнути теж не пощастило, з-під комірця вибивалося кучеряве чорне волосся, що росло на грудях.

Тут-таки, на східцях помосту, лежало кілька гайстр, а також, якось недоречно, стебельце петрушки. Мабуть, Трефові не вистачило квіток, бо майже всі гайстри й кілька троянд він змарнував на те, щоб оздобити оті чотири картинки, прикріплені по одній до кожної з чотирьох балок каркаса. Спереду, ліворуч під склом, висів сер Баден-Павел, засновник скаутського руху. Ліворуч позаду, без рамки, — Святий Георгій. Праворуч позаду, без скла, — голова мікеланджелівського Давида. А в рамці й під склом на правій передній опорі всміхався надзвичайно вродливий юнак років на шістнадцять — ранній знімок Трефового улюбленця Горста Доната, який уже лейтенатом загинув на Дінці.

Мабуть, треба ще згадати про чотири клаптики паперу на східцях помосту, між гайстрами й петрушкою. Ті клаптики лежали так, що їх легко можна було сточити. Оскар так і зробив, після чого прочитав виклик до суду, на якому стояло кілька печаток поліції моралі.

Лишається тільки додати, що мої роздуми про смерть городника тоді урвала сирена «швидкої допомоги". Відразу по тому вони затупотіли сходами вниз, потім східцями на поміст і заходилися коло вішальника. Та щойно його трохи підняли, як кошики з картоплею, що слугували противагою, попадали й поперекидались. Як уже було й з барабанною машиною, спрацював вивільнений пристрій, що його Ґреф майстерно сховав угорі над каркасом, затуливши диктом. І поки внизу картоплини з гуркотом котилися помостом і падали на цементовану підлогу, вгорі гупало по блясі, дереву, бронзі й склу: то вивільнений угорі барабанний оркестр відмолочував великий фінал Альбрехта Ґрефа.

Тепер в Оскара одне з найважчих завдань — відтворити на своїй бляшанці отой гуркіт картопляної лавини (картоплею, до речі, непогано поживилися декотрі санітари) й увесь злагоджений шум і гам Трефової барабанної машини. Та позаяк на постановку Трефової смерти вирішальний вплив справив, очевидно, мій барабан, то іноді мені все ж таки щастить видати на Оскаровій бляшанці завершену п'єсу, яка досить виразно відтворює смерть городника. А коли друзі чи санітар Бруно цікавляться, як ця п’єса називається, я відповідаю: «Сімдесят п'ять кілограмів».

У середині червня сорок другого року моєму синові Курту виповнився рік. Оскар, його батько, поставився до цієї події спокійно, сказавши собі: «Ще два рочки». У жовтні сорок другого городник Ґреф повісився на шибениці такої досконалої форми, що відтоді я, Оскар, самогубство почав вважати найвеличнішим видом смерти. У січні сорок третього часто можна було почути про місто Сталінград. Та позаяк Мацерат назву того міста вимовляв таким самим тоном, як колись назви Пірл-Гарбор, Тобрук і Дюнкерк, то подіям у далекому Сталінграді я приділяв не більше уваги, ніж подіям в інших містах, про які чув в екстрених повідомленнях, адже зведення вермахту й екстрені повідомлення слугували Оскарові своєрідними уроками з географії. Бо звідки б іще я довідався, де протікають річки Кубань, Міус чи Дон, хто б розтлумачив мені про географічне розташування Алеутських островів Ату, Кіска чи Адак краще, ніж це робили докладні радіопередачі про події на Далекому Сході? Ось так у січні сорок третього я дізнався, що Сталінград стоїть на Волзі, хоч доля шостої армії цікавила мене куди менше, ніж Марія, яка в той час захворіла на легкий Грип.

Поки в Марії минав грип, по радіо мені й далі викладали географію. Ржев і Дем'янськ і досі лишаються для Оскара населеними пунктами, які він одразу, майже наосліп знайде на будь-якій карті Радянської Росії. Скоро лиш Марія видужала, мій син Курт схопив коклюш. І поки я намагався запам'ятати складні назви туніських оаз, де розгоралися запеклі бої, африканському корпусові, як і коклюшу в нашого Куртика, настав кінець.

Яке це чудо — місяць травень! Марія, Мацерат і Гретхен були заклопотані тим, що готували другий день народження в Куртика. Майбутньому святу Оскар теж надавав великого значення, адже після дванадцятого червня сорок третього року чекати лишалося ще тільки один-однісінький рік. Якби я був удома, то на другому дні народження прошепотів би на вушко своєму синочкові: «Зачекай трохи, скоро барабанитимеш і ти!» Але склалося так, що дванадцятого червня сорок третього року Оскар був не в Данцигу Ланґфурі, а в давньому римському місті Мец. Ба більше, його відсутність так затяглася, що тільки завдяки великим зусиллям йому пощастило аж дванадцятого червня сорок четвертого року потрапити до свого такого рідного міста, яке тоді ще не зазнало руйнівних бомбардувань, і встигнути відсвяткувати вже третій день народження Куртика.