Що ж повело мене в дорогу? Скажу без манівців: біля школи Песталоцці, в якій тоді розмістили казарму для льотчиків, мені трапився мій наставник Бебра. А втім, сам він на ту поїздку мене б не підбив. Попідручки з Беброю йшла Раґуна, синьйора Розвіта, ота велика сновида.
Оскар саме повертався з Кляйнгамервеґ. Він навідувався до Ґретхен Шефлєр — трохи погортав у неї «Битву за Рим», виявив, що вже тоді, за часів Велізарія, життя було досить багате на переміни й уже тоді або на величезних просторах святкували перемоги, або на річкових переправах чи біля міст зазнавали поразок.
Я перетнув Фрьобелів луг, з якого організація Тодта за останні роки зробила барачне селище, й усе ще розмірковував про Таґіне, де в п'ятсот п'ятдесят другому році Нарсес розгромив Тотілу. Але мої думки крутилися навколо великого вірменина Нарсеса не через цю перемогу — мені не давала спокою скоріше сама постать полководця: Нарсес був потворний горбун, такий собі курдупель, карлик, гномик, ліліпут. «Може, Нарсес був на одну голову — на дитячу голівку — й вищий від Оскара», — подумав я, спинившись перед школою Песталоцці й розглядаючи та порівнюючи орденські колодки в декотрих надто скоростиглих офіцерів люфтвафе. «Ні, Нарсес ніяких орденів запевне не носив, — сказав я собі, — вони були йому ні до чого». І цієї миті в головному порталі школи власною персоною постав той самий великий полководець, а попідручки з ним ішла дама — а чом би Нарсесові й не пройтися з дамою?! Вони простували мені назустріч — крихітки поруч із люфтвафівськими велетами, а проте, овіяні історією, давні, як світ, серед переважно свіжоспечених люфтвафівських героїв лишалися центром усієї картини. Чого варта була вся ця казарма, повна Тотіл і Теїв, повна довготелесих остготів, проти одного-однісінького вірменського карлика на ім’я Нарсес? І цей Нарсес дрібненькими крочками підходив щораз ближче до Оскара, махаючи йому рукою, і дама з ним попідручки теж махала рукою: то мене вітали Бебра й синьйора Розвіта Рагуна. Люфтвафе шанобливо давала нам дорогу, і я потягся вустами до Бебриного вуха й прошепотів:
— Учителю, любий мій, я прийняв вас за великого полководця Нарсеса, якого ставлю багато вище від самого Велізарія, хоч той і хвалиться своєю силою.
Бебра тільки скромно махнув рукою. Зате Раґуні моє порівняння припало до смаку. Як же гарно вона ворушила вустами, коли промовляла:
— Прошу тебе, Бебро, хіба він так уже не має рації, наш юний amico? Хіба в твоїх жилах не тече кров принца Євгенія? E Lodovico quattordicesimo?[8] Хіба ж він не твій пращур?
Бебра взяв мене під руку й відвів убік, бо люфтвафівці весь час захоплено витріщалися на нас і вже починали надокучати. І коли зрештою один лейтенант, а вслід за ним і два унтер-офіцери виструнчились перед Беброю (мій наставник мав капітанські погони, а на рукаві — нашивку з написом «Рота пропаганди»), коли ті орденоносні хлопці попросили й дістали в Рагуни автографа, Бебра підкликав рукою свою службову машину, ми сіли й, уже рушаючи, з приємністю почули захоплені оплески люфтвафівців.
Ми поїхали вздовж Песталоцціштрасе, потім — Маґдебурґерштрасе, Гересанґер. Бебра сидів поруч із водієм. Уже на Маґдебурґерштрасе Раґуна скористалася моїм барабаном як приводом для розмови.
— То ви й досі вірні своєму барабану, любий друже? — прошепотіла вона своїм середземноморським голоском, якого я так давно не чув. — А як у вас із вірністю взагалі?
Оскар нічого не відповів, він не хотів обтяжувати її довгими історіями про жінок, одначе всміхнувся й не заперечував, щоб та велика сновида погладила спершу його барабан, а потім і руки, які наче аж судомно вчепилися в ту бляшанку; і вона все гладила їх і гладила, й щораз більше так, як це роблять на півдні.
Коли ми завернули на Гересанґер і поїхали вздовж лінії п'ятого трамвая, я навіть відповів, тобто погладив своєю лівою рукою її ліву, тоді як її права пестила мою праву. Ми проминули Макс-Гальбе-плац, виходити Оскарові було вже пізно, і цієї миті в дзеркалі над головою у водія я побачив мудрі, світло-карі прадавні Бебрині очі, що спостерігали, як ми погладжуємо одне одному руки. Однак Раґуна не відпустила моїх рук, коли я хотів був їх у неї забрати, щоб не завдавати прикрощів своєму товаришеві й наставнику. Бебра у дзеркалі всміхнувся, потім відвів погляд і забалакав до водія, а Розвіта, зі свого боку, палко стискаючи й погладжуючи мої руки, защебетала своїми середземноморськими вустами, які солодко й відверто тяглися до мене, вливалися Оскарові у вухо, тоді знову ставали діловими, щоб потому ще солодшим щебетом приколисати всі мої сумніви й можливі спроби втекти. Так ми лишили позаду райхсколонію, повернули в бік жіночої клініки, і Раґуна зізналася Оскарові, що завждизавжди, всі ці роки думала про нього, що й досі зберігає склянку з кав'ярні «Чотири пори року» — ту саму склянку, на якій я викарбував своїм голосом посвяту, що Бебра хоч і прекрасний товариш і чудовий партнер у роботі, однак про шлюб шкода й думати, а коли я про щось її перепитав, вона відповіла, що Бебра, мовляв, має лишатися на самоті, вона надає йому цілковиту свободу, але й він, хоч від природи й досить ревнивий, за ці роки зрозумів, що прив'язати Раґуну до себе не можна, до того ж Бебра, ця добра душа, як керівник фронтового театру навряд чи й мав би час, якби дійшло до шлюбу, сповнювати подружні обов'язки, а ось фронтовий театр у нього, мовляв, першокласний, з такою програмою у мирний час не гріх показатися й у «Зимовому саду» чи в «Ла Скала», і чи не відчуваю я, Оскар, бажання, маючи й не використовуючи такий хист від Бога — адже я для цього, либонь, уже досить дорослий, — спробувати в них хоч би один рочок, вона, мовляв, дає гарантію, та може, я, Оскар, уже зв'язаний якимись зобов'язаннями? Ні? Ну, то тим краще, бо вони від'їздять, мовляв, уже сьогодні, вдень був останній їхній виступ у військовому окрузі Данциг — Західна Пруссія, тепер пора їхати до Лотарінґії, а тоді до Франції, про Східний фронт поки що не йдеться, і для мене, Оскара, це просто-таки щастя, що Східний фронт уже в минулому, що тепер попереду — Париж, щодо Парижа не може бути жодних сумнівів, і чи приводили дороги коли-небудь до Париже мене, Оскара? Ну ось, бачите, amico, коли вже Раґуні не до снаги спокусити черстве серце барабанщика, то нехай вас спокусить Париж, andiamo!
Коли велика сновида промовила це останнє слово, машина спинилася. Гінденбурґалєе. На однаковій відстані одне від одного — зелені, одне слово, прусські дерева. Ми вийшли з машини, Бебра звелів водієві зачекати, проте заходити до кав'ярні «Чотири пори року» я не схотів, бо в голові моїй уже трохи замакітрилось, і їй потрібне було свіже повітря. Тож ми вирішили пройтися в Штефенспарку: Бебра — по праву руч від мене, Розвіта — по ліву. Бебра пояснював мені сенс і призначення пропагандистської роти, Розвіта розповідала анекдотики з життя тієї самої пропаґандиської роти. Бебра вмів поправити теревені про воєнних художників, воєнних кореспондентів і про свій воєнний театр. А з Розвітиних середземноморських вуст спурхували назви далеких міст, про які я чув по радіо, коли передавали екстрені повідомлення. Бебра казав: Копенгаген. Розвіта щепотіла: Палермо. Бебра наспівно: Белград. Розвіта надривно, мов трагічна актриса: Афіни. Однак раз у раз обоє захоплено поверталися до Парижа, запевняли, що той Париж вартий усіх щойно згаданих міст разом, і нарешті Бебра — можна навіть сказати, офіційно й за всією формою, як капітан і керівник фронтового театру — зробив мені пропозицію:
— Ідіть до нас, юначе! Барабаньте, трощіть своїм голосом пивні кухлі й електричні лампочки! У прекрасній Франції, у вічно юному Парижі вас радо й удячно зустрічатимуть німецькі окупаційні війська!
Оскар лише для годиться попросив часу поміркувати. Добрих півгодини я ходив збоку від Раґуни, збоку від товариша й наставника Бебри, серед по-травневому зелених кущів, напускав на себе задумливого, змученого вигляду, потирав лоба, прислухався — чого зроду не робив — до пташок у кронах дерев, удавав, нібито чекаю від якої-небудь вільшанки звістки чи поради, і нарешті, коли серед зелені щось застрекотало особливо гучно й примітно, озвався:
