У те, що він іде! Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник із газометром під пахвою, який без угаву цокає? І він прорік: «Я — спаситель цього світу, без мене ви навіть не зварите їсти». І він виявився поступливим, і запропонував прийнятну ціну, й повідкручував свіжоначищені газові краники, й пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба. А ще він роздавав горіхи й мигдаль, і їх одразу лускали, і з них теж ішов дух і газ, отож легковірам не важко було в насиченому голубуватому повітрі в усіх газівниках перед універмагами побачити Дідів Морозів і немовлят Ісусиків — будь-яких завбільшки й на будь-які гроші. І тоді вони повірили в єдинорятівний газовий завод, який своїми газометрами, що показували то вищий, то нижчий тиск, символізував долю й за помірну плату влаштовував ті передріздвяні неділі, в які багато хто вірив у прийдешнє Різдво, однак напружені святкові дні спромоглися пережити лише ті, кому забракло припасів мигдалю та горіхів, хай навіть усі й вірили, нібито їх вистачить.

Та після того, як виявилося, що віра в Діда Мороза — це просто віра в газівника, люди спробували не зважати на послідовність у Посланні Святого Павла до коринтян і почати з любови. Казали: «Я тебе люблю, ох, як я тебе люблю! А ти себе теж любиш? Чи любиш ти мене? Скажи, ти справді мене любиш? Я себе теж люблю». І від такої безмежної любови вони називали одне одного «редисочками», любили редиску, кусали одне одного, одна редиска з любови відкушувала редиску в другої. Вони розповідали одне одному історії про дивовижну, неземну, але й про земну любов між редисками й, перше ніж укусити, шепотіли — палкі, спраглі й свіжі: «Скажи, редисочко, ти мене любиш? І я себе люблю».

Та після того, як вони з любови повідкушували одне в одного редиски, а віру в газівника оголосили державною релігією, після Віри й визначеної наперед Любови в крамниці залежалася, не знайшовши попиту, лише третя складова Послання до коринтян: Надія. І вони, ще хрумкаючи редиску, горіхи й мигдаль, уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордів, або ще під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець. Хоча чому саме кінець, і досі не знали. Лише мали надію, що кінець настане скоро, вже завтра, тільки ще, слід надіятись, не сьогодні, бо що ж вони робитимуть, коли кінець настане так зненацька? А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок, бо в цій країні кінець — це завжди початок і надія в будь-якому кінці, навіть остаточному. Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку.

Але я — я не знаю. Я не знаю, приміром, що то за люди ховаються нині під бородами Дідів Морозів, не знаю, що носить такий Дід Мороз у торбі, не знаю, як закручують крани й перекривають газ, бо трубами вже знов — чи, може, й досі — тече передріздвяна неділя, не знаю — може, то тільки проба, не знаю, кому ця проба потрібна, не знаю, чи повірю я, що вони, слід надіятися, з любов'ю чистять газові крани, щоб вони кукурікали, не знаю, якого ранку, якого вечора, не знаю, чи це взагалі залежить від пори дня, бо любов часові не підвладна, а надія не має кінця-краю, а віра не знає меж, тільки знання й незнання прив'язані до часу й меж і здебільшого завчасу завершуються бородами, торбами й мигдалем, отож я знов мушу сказати: я не знаю, ні, я таки не знаю, чим вони, наприклад, начиняють кишки й чиї кишки можна начиняти, і не знаю, чим їх узагалі треба начиняти, хай навіть ціну кожної начинки написано — ретельно чи недбало, але в кожному разі читабельно, і все ж я не знаю, з чого складається ціна, не знаю, де, в яких словниках вони вишкрябують назви начинок, не знаю, чим вони начиняють словники і чим — кишки, не знаю, чиїм м'ясом, не знаю, чиєю мовою. Слова означають, різники замовчують, я краю кружальцями, ти розгортаєш книжки, я читаю те, що до вподоби мені, ти не знаєш, що до вподоби тобі. Ковбасні кружальця й цитати з кишок та книжок — і ми ніколи не довідаємось, кому довелося замовкнути навік, кому довелося заніміти, щоб було чим начиняти кишки, щоб заговорили книжки, густо-густо списані, напхані й спресовані; ні, я не знаю, я тільки здогадуюся: книжки й кишки начиняють словами й ковбасним фаршем ті самі різники, і нема ніякого Павла, того чоловіка звали Савл, він Савлом і був і, бувши Савлом, розповідав людям із Коринта про нечувано дешеві ковбаси, які він називав Вірою, Надією й Любов'ю, які розхвалював за те, що їх легко перетравлює шлунок, які він і понині накидає людям у щораз новому й новому образі Савла.

Але торговця іграшками вони в мене відібрали, прагнучи разом із ним зжити зі світу й іграшки.

Був собі один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі.

Був собі один торговець іграшками, звали його Маркус, і продавав він бляшані барабани, полаковані білим і червоним.

Був собі один музикант, звали його Майн, і тримав він чотирьох котів, одного з яких звали Бісмарк.

Був собі один барабанщик, звали його Оскар, і він дуже любив торговця іграшками.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він забив коцюбкою на смерть чотирьох своїх котів.

Був собі один годинникар, звали його Лаубшад, і він був членом товариства захисту тварин.

Був собі колись один барабанщик, звали його Оскар, і вони відібрали в нього торговця іграшками.

Був собі один торговець іграшками, звали його Маркус, і він забрав із собою з цього світу всі іграшки.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і якщо він не помер, то живе й досі і знов чудесно грає на трубі.

День відвідин. Марія принесла мені нового барабана. Разом із бляшанкою вона хотіла була подати мені через ґратки біля ліжка й чек із крамниці іграшок, але я відмахнувся й натискав кнопку в ногах доти, доки прийшов Бруно, мій санітар, і зробив те, що робив щоразу, коли Марія приносила мені нового, загорненого в синій папір барабана. Бруно розв'язав шпагата на пакунку, папір відпав, і санітар майже врочисто дістав подарунка, а папір знову ретельно згорнув. Аж тепер Бруно з моєю новою бляшанкою в руках статечно ступив — а коли я кажу «статечно ступив», то саме статечну ступу й маю на увазі, — до умивальника, пустив теплу воду й обережно, щоб не подряпати ні білого, ні червоного лаку, відліпив від обичайки цінника.

Коли Марія, недовго засиджуючись і не надто стомлюючи мене, вже зібралася була йти, вона прихопила з собою й стару бляшанку, яку я побив, поки описував спину Герберта Тручинського, дерев'яну галіонну фігуру й тлумачив (можливо, трохи свавільно) Перше послання Святого Павла до коринтян, — прихопила, щоб у нас у підвалі покласти її до решти використаних бляшанок, які свого часу прислужилися моїм почасти діловим, почасти особистим справам.

Перше ніж піти, Марія сказала:

— Знаєш, а місця в підвалі лишилося вже небагато. Просто не знаю, куди зсипати картоплю на зиму.

Я тільки всміхнувся й пустив повз вухо бідкання хатньої господині, що промовляла Маріїними вустами, а тоді попрохав її занумерувати, як і належить, чорним чорнилом барабана, що відслужив своє, й перенести занотовані мною на аркушику паперу дати й короткі відомості про його життєвий шлях до отого загального зошита, який уже багато років висить на внутрішньому боці дверей у підвалі й про мої бляшанки знає все, починаючи від сорок дев'ятого року.

Марія покірно кивнула головою, поцілувала мене на прощання й пішла. Їй і досі важко збагнути мою любов до порядку, ця любов її навіть трохи лякає. Маріїні побоювання Оскар добре розуміє, йому й самому не втямки, чому ця педантичність змушує його колекціонувати побиті барабани. До того ж він і тепер не хотів би, щоб та гора брухту лишалася в картопляному підвалі їхнього помешкання в Більку. Адже він по собі знає, що діти зневажливо ставляться до колекцій батьків, отож і його син Курт, діставши колись спадщину, на всі ті барабани в кращому разі просто махне рукою.