Біля Дров'яного базару ми зійшли й далі попростували пішки Старомісним Грабеном. Літо добігало кінця, стояв тихий, ані шелесь, вечір. Дзвони в Старому місті, як завжди перед восьмою годиною, сповнювали небо своїм бронзовим теленьканням. Передзвін, від якого цілими хмаровищами спурхували голуби. «Вірність і честь бережи до могили». Це лунало так гарно, що аж сльози на очі наверталися. Проте всі довкола сміялись. Із трамваїв, що приїздили з пляжів Ґлеткау й Гойбуде, напхані тисячами свіжовикупаних відпочивальників, сходили жінки з по-літньому засмаглими дітьми, з волохатими халатами, пістрявими пляжними м'ячами й вітрильничками. Молоді дівчата з іще заспаними очима швиденько лизали малинове морозиво. Одна п'ятнадцятирічна впустила на землю морозиво у вафельній трубочці, вже хотіла була нахилитись і підібрати свою лакоминку, але, побачивши, що вона розтеклася, завагалась і залишила її на бруківці на поталу підошвам майбутніх перехожих. Скоро дівчина стане дорослою і серед вулиці морозива вже не лизатиме.
На Шнайдемюлєнґасе ми повернули ліворуч. Гевеліусплац, куди виходила ця вулиця, перегородили гурти людей з місцевого есесівського ополчення: молоді парубки й уже літні сімейні чоловіки з нарукавними пов'язками й поліцейськими карабінами. Не важко було б обійти цю перешкоду кружним шляхом і дістатися до пошти з боку Рема. Але Ян рушив просто на ополченців. Задум у нього був очевидний: він хотів, щоб нас зупинили на очах у його начальства, яке, певна річ, спостерігало з поштової будівлі за тим, що відбувалося на Гевеліусплац, — щоб зупинили й показали дорогу назад, і тоді він, уже як знехтуваний герой, у такій досить пристойній ролі міг би поїхати додому тим-таки п'ятим трамваєм, що привіз його сюди.
Але ополченці нас не затримали — їм, либонь, і на гадку не спало, що цей пристойно вдягнений чоловік із трирічним малюком за руку намислив проникнути до поштамту. Вони тільки чемно порадили нам бути обержними, а «стій!» крикнули аж тоді, коли ми вже проминули ґратчасту огорожу й стояли перед головним порталом. Ян нерішуче обернувся. Цієї миті важкі двері трохи прочинились, і нас хтось потяг усередину. Ми відчули приємну прохолоду напівтемної операційної зали Польської пошти.
Колеги зустріли Яна Бронського без особливого захвату. Вони йому не довіряли, вони вже махнули на нього рукою й відверто заявили, що вже запідозрили були, нібито він, секретар Бронський, надумав утекти. Ян спробував відкинути ці звинувачення. Але ніхто не хотів його слухати, його просто поставили в ланцюжок, який невідь навіщо переносив мішки з піском із підвалу до операційної зали. Ті мішки й усілякий мотлох складали під вікнами, а важкі меблі, наприклад, канцелярські шафи, пересовували ближче до головного входу, щоб, коли що, можна було швидко забарикадувати його на всю ширину.
Якийсь чоловік поцікавився, хто такий я, але чекати, поки Ян відповість, йому було ніколи. Всі ходили знервовані, розмовляли то надто гучно, то, через зайву обережність, дуже тихо. Про мій барабан і його нужду тут, здавалося, ніхто й не думав. Коменданта Кобиєли, на кого я покладав такі надії і хто мав повернути пристойний вигляд отому шматку брухту, що теліпався в мене на череві, ніде не було видно взагалі, — мабуть, десь на другому чи третьому поверсі він гарячково, як і листоноші та службовці в операційній залі, складав туго набиті мішки з піском, що мали захистити пошту від куль. Оскар був тут для Яна тягарем. Отож скоро лиш чоловік, якого всі називали доктором Міхоном, розпорядився, що має робити Ян, я хутко вшився геть. Поникавши трохи, я, намагаючись обходити десятою дорогою того доктора Міхона — він ходив у польському сталевому шоломі й вочевидь був директором поштамту, — я надибав сходи на другий поверх, а там, майже в кінці коридору, досить чималу кімнату без вікон, де ніхто ані перетягував ящики з набоями, ані складав мішки з піском.
На підлозі там стояли щільно один побіля одного коші на коліщатах — схожі на ті, в яких зберігають білизну, — і в них було повно-повнісінько конвертів, обліплених барвистими марками. Кімната була невисока, шпалери — вохряного кольору. Пахло трохи гуміарабіком. Світила гола електрична лампочка. Оскар був надто стомлений, щоб шукати вимикача. Десь далеко-далено дзвони на Святій Марії, Святій Катерині, Святому Івані, Святій Бриґіті, Святій Варварі, Трійці й Святому Тілі нагадували: вже дев'ята година, Оскаре, пора спати! Отож я ліг в один із кошів з листами, поклав поруч такого самого стомленого, як і сам, барабана й заснув.
Польська пошта
Я спав у коші на білизну, наповненому листами, які хотіли потрапити до Лодзя, Любліна, Львова, Торуна, Кракова й Ченстохової, і тими, що надійшли з Лодзя, Любліна, Лемберга, Торна, Кракау й Ченстохау. Але мені не приснилася ні Матка Боска Ченстоховська, ні Чорна Мадонна, вві сні я не гриз ні серце маршала Пілсудського, яке зберігається в Кракау, ні різдвяного печива, що ним так уславилося місто Торн. Не приснився мені навіть мій усе ще не полагоджений барабан. Лежачи без снів на конвертах у білизняному коші на коліщатах, Оскар нічого не чув із того перешіптування, сичання, шамкотіння, з тих таємниць, які нібито можна почути, коли в одній купі опиняється так багато листів. Мені ті листи не сказали ані слівця, я ні від кого не чекав жодної звістки, ніхто не вважав мене не лише адресатом, а й відправником. Отож я замкнувся в собі, ввібрав антену й спав собі на горі пошти, такої насиченої новинами, що вона могла означати для мене цілий світ.
І розбудив мене, як не важко здогадатися, не той лист, що його якийсь там пан Лєх Мілєвчик із Варшави відіслав своїй небозі до Данцига-Шидліца, — лист досить тривожний для того, щоб розбуркати зі сну навіть тисячорічну черепаху; ні, розбудило мене чи то кулеметне татакання десь неподалік, чи то гуркіт далеких залпів із спарених гарматних башт на лінкорах у Вільній гавані.
Та це тільки легко так написати: кулемети, гарматні башти… А хіба то не могла пуститися злива, чи пороснути град, чи вдарити наприкінці літа гроза, як ота, що вдарила з приводу моєї появи на світ? Я був ще надто заспаний, щоб отак тверезо розмірковувати, у вухах у мене ще лунали всі ті звуки, тож, як і будь-хто спросоння, я дійшов слушного висновку й назвав ситуацію своїм ім'ям: «О, вони вже стріляють!»
Щойно вибравшись із білизняного коша, ще невпевнено стоячи на взутих у сандалі ногах, Оскар насамперед подбав про свого чутливого барабана. У тому самому коші, який доти беріг його сон, він заходився обіруч вигрібати яму в листах — хоч і не позв'язуваних, проте складених стосами. Але грібся він не брутально, конвертів не жмакав, не рвав, марок із них не відліплював: ні, я обережно відділяв один від одного конверти, що позлипалися, дбав про кожен лист і про кожну листівочку, на більшості з яких стояв чорнильний штемпель «Польська пошта», пильнував, щоб жоден конверт не розклеївся, бо навіть напередодні невідворотних подій, які все змінюють, таємницю листування належить зберігати.
У міру того, як наростав кулеметний вогонь, ширшала й моя вирва у білизняному коші з листами. Нарешті я вирішив, що вона досить глибока, вклав у це свіжоприготоване ложе свого смертельно хворого барабана, щільненько вкрив його — не просто трьома шарами листів, ні, а дев'ятьма, десятьма, може, навіть двадцятьма, перекладаючи конверти так, як ото муляр перев'язує цеглу, коли треба звести міцний мур.
Щойно я завершив свою споруду, здатну, на мою думку, захистити барабана від куль та осколків, як перед поштамтом, що виходив фасадом на Гевеліусплац, десь так на рівні операційної зали вибухнув перший протитанковий снаряд.
Польська пошта, ця масивна цегляна будівля, могла легко витримати скільки завгодно таких ударів, і годі було потерпати, що отим народним ополченцям пощастить відразу, завиграшки зробити пролом, достатній для того, щоб перейти до багато разів відпрацьованої лобової атаки.
Я вийшов зі свого надійного, навіть без вікон, сховища для листів, замкненого з трьох боків службовими кабінетами, а з четвертого — коридором, і рушив з другого поверху на пошуки Яна Бронського. Намагаючись знайти свого гаданого батька, я воднораз і, по суті, ще нетерплячіше виглядав, певна річ, отого кульгавого коменданта Кобиєлу. Адже напередодні я задля того й відмовився від вечері, задля того й приїхав до центру міста, на Гевеліусплац, задля того й пішов до поштамту (який загалом мене, до речі, анітрохи не цікавив), щоб віддати в ремонт свого барабана. Виходить, якщо я не встигну розшукати коменданта вчасно, тобто до початку атаки, яка, судячи з усього, неминуча, то про те, щоб по-справжньому дати лад моїй захирілій блясі, годі й думати.
