Досить довгенько я чую лише, як жалібно скиглить матуся, ледве чутно порипує ліжко та хтось глухо бурмотить у вітальні. Ян утамовує Мацерата. Мацерат просить Яна вгамувати матусю. Бурмотіння помалу стихає, Ян ступає до спальні. Дія третя: Ян стоїть біля ліжка, поглядаючи то на матусю, то на покаянну Маґдалену, потім обережно сідає край ліжка, гладить плечі й сідницю матусі, що лежить долілиць, заспокійливо щось каже по-кашубському й нарешті, позаяк слова не допомагають, запускає руку їй під спідницю, і вона перестає скиглити, а Ян відводить погляд від Маґдалени із заламаними пальцями… О, на це варто поглянути! Зробивши своє діло, Ян підводиться, витирає носовою хустиною пальці, а тоді гучно й уже не по-кашубському, щоб зрозумів і Мацерат у вітальні чи на кухні, каже до матусі, наголошуючи на кожному слові:

— Ну, то ходімо вже, Аґнес, і забудьмо нарешті про це. Альфред уже давно виніс вугрів і викинув до клозету. Зараз ми добряче зріжемося в скат, може, навіть по чверть пфеніга, про мене, а коли все минеться й ми вгамуємось, Альфред насмажить нам картоплі з яєчнею й грибами.

Матуся, нічого не сказавши, випросталась, розгладила на ліжку жовту стьобану ковдру, перед дзеркальними дверцятами шафи поправила зачіску й услід за Яном пішла зі спальні. Я відвів око від шпарини й невдовзі по тому почув, як та трійця вже тасує карти. Матуся коротко й стримано хихикнула, Мацерат зрізав колоду, Ян роздав карти, і вони почали торгуватись. Мені здається, то Ян запропонував Мацератові замовляти гру. Але цей дійшов до двадцятьох трьох і спасував. Тоді матуся запропонувала Янові тридцять шість, після чого довелося спасувати й тому, і матуся розіграла ґранд, який мало не втратила. Другий кін на самій бубні виграв Ян — ті двоє не встигли й отямитись, а в третій партії матуся замовила чирву без прикупу й хоч і ледве-ледве, а проте викрутилась.

Я вже знав, що цей сімейний скат — його лише на кілька хвилин перервали, щоб перекусити смаженою картоплею з яєчнею та грибами, — затягнеться до пізньої ночи, і до подальших партій уже майже не прислухався, ба більше — навіть спробував повернутися думками до сестри Інґи та її білих халатиків, які навіювали сон. Але наступні візити до кабінету доктора Голаца радощів мені не додали. І не тільки через те, що зелений, синій, жовтий і чорний кольори раз по раз вдиралися в червоний колір червоного хреста на брошці, а й через те, що туди ж таки прохоплювалися й події того дня на молу: щоразу, коли відчинялися двері до кабінету доктора Голака й до сестри Інґи, переді мною поставав не чистенький і легенький сестринський халатик, ні — то під навігаційним знаком на молу в Нойварвасері вантажник розвантажував конячу голову, в якій кишіли вугрі і з якої стікала вода, а те, що здавалося білим, те, що мені хотілося бачити в сестри Інґи, — то були чаїні крила, які на мить облудно затуляли собою і стерво, і вугрів у тому стерві, поки знов розверзалася рана, тільки вона не кровоточила, і з неї не сочився червоний колір, навпаки, кінь був чорний, море — зелене, як пляшка, навантажений деревом «фін» додавав до загальної картини трохи іржі, а чайки — тільки не згадуйте мені більше про голубів — хмарою накрили жертву, й умочили крила, й підкинули одного вугра моїй сестріжалібниці Інзі, а вона того вугра й упіймала, вона поставилася до нього шанобливо й сама стала чайкою, прибрала подобу — ні-ні, не голуба, а коли вже Святого Духа, то однаково в подобі, яка тут має назву чайки, і хмарою спускається на м'ясо, і святкує Трійцю.

Я махнув на все рукою, махнув рукою того разу й на шафу, невдоволено розсунув зсередини дзеркальні стулки, вибрався з того одоробла, зазирнув у дзеркало й побачив, що не змінився, й усе ж таки зрадів: пані Катер килимів уже не вибивала. І хоч Страсна п'ятниця для Оскара вже завершилася, однак страждання його мали початись аж після Великодня.

Та після цієї Страсної п'ятниці, що минула під знаком конячої голови з клубком вугрів у ній, після Великодня, який ми разом із Бронськими провели у сільському Бісау, в бабці й дядька Вінцента, страждання мали настати й у матусі, і зарадити їй не могла навіть привітна травнева погода.

То неправда, що Мацерат присилував матусю знов їсти рибу. Не минуло й двох тижнів після Великодня, як вона, не дбаючи вже про талію, з власної волі, охоплена просто-таки загадковою ненатлістю, вже поглинала стільки риби, що Мацерат сказав:

— Та не їж забагацько тої риби, так наче тебе силують.

Але матуся починала з того, що снідала сардинами в олії, години через дві, якщо в крамниці саме не було покупців, накидалася на диктову коробку з бонзакськими шпротами, на обід вимагала смажену камбалу або тріску в гірчичній підливі, а пополудні знов брала в руки консервного ножа: заливний вугор, оселедці мариновані, оселедці смажені, а коли Мацерат не хотів смажити чи варити рибу ще й на вечерю, вона не заводила зайвих балачок, не влаштовувала сварки, а мовчки підводилася з-за столу й поверталася з крамниці зі шматком вудженого вугра, після чого в нас пропадав будь-який апетит, бо вона ножем зішкрібала з вугра весь жир — зверху і зсередини, та й узагалі їла тепер рибу лише ножем. За день матуся по кілька разів блювала. Стривожений Мацерат безпорадно питав:

— Ти часом не при надії, га?

— Не мели дурниць! — відповідала матуся, якщо взагалі відповідала, а коли якось у неділю на обід у нас подали відвареного вугра з молодою, потрушеною зеленню картоплею, що плавала в дешевенькому розтопленому маслі, бабця Коляйчек ляснула долонею по столу між тарілками й заявила:

— Ну, Аґнес, а тепер кажи вже нарешті, що це з тобою коїться! Чого це ти так жереш рибу, коли вона тобі з душі верне, і все мовчанку справляєш, і сидиш, мов казна й що!

Матуся тільки похитала головою, картоплю відгорнула вбік, вугра вмочила в розтоплене масло й незворушно жувала далі, так ніби мала доїсти все хоч умри. Ян Бронський мовчав. Коли одного разу я застав обох на канапі, вони хоч і тримались, як завжди, за руки, й одяг на обох був зібганий, проте мене вразили заплакані Янові очі й матусина байдужість, яка, однак, раптом змінилася на цілковиту свою протилежність. Матуся хутко підвелася, схопила мене, підняла, притисла до себе, на мить відкривши переді мною безодню, заповнити яку не могло ніщо, навіть гори смаженої, вареної, маринованої й вудженої риби.

А за кілька днів я побачив, як на кухні матуся не просто накинулася на оті свої вже звичні кляті сардини — вона позливала олію з численних старих бляшанок, які не викидала, до невеличкої сковороди для підлив, підігріла на газовій плиті ту мішанину й почала пити. Я так і застиг на порозі кухні, і мої руки з паличками спорснули з барабана.

Ще того самого вечора матусю довелося відвезти до міської лікарні. Мацерат, чекаючи на машину невідкладної допомоги, плакав і примовляв:

— Але чому ж ти не хочеш дитини? Хіба не однаково, від кого вона? Чи все це через оту безглузду конячу голову? Ох, і чого тільки нас туди занесло? Та забудь про це, Аґнес! Я ж бо не вмисне.

Приїхала машина, матусю винесли, перед будинком позбігалися старе й мале, матусю повезли, а згодом ми довідатися, що вона не забула ні про мол, ні про конячу голову, що спогади про того коня — байдуже, як його звали, Франц чи Ганс, — вона забрала з собою. Її органи до болю виразно пам'ятали про ту прогулянку в Страсну п'ятницю й від страху опинитися на такій прогулянці ще раз довели бідолашну матусю, яка поділяла думку своїх органів, до смерти.

Доктор Голац щось казав про жовтяницю та інтоксикацію від риби. Але в лікарні з'ясували, що матуся вагітна на третьому місяці, її поклали в окрему палату, і ми, кому дозволяли до неї приходити, чотири дні бачили там її змучене судомами, сповнене відрази обличчя, яке іноді всміхалося до мене крізь ту відразу.

Матуся намагалася хоч трохи утішити своїх рідних, як тепер я у дні відвідин намагаюся здаватися своїм друзям щасливою людиною, проте її раз у раз тягло блювати, і їй не сила було стримати позивів, які стрясали все її тіло, і воно повільно згасало, не в змозі виштовхнути з себе більш нічого, крім — уже насамкінець, на четвертий день того стражденного вмирання — коротенького зітхання, що його має виштовхнути з себе кожне, щоб одержати посвідку про смерть.