І ми всі також з полегкістю зітхнули, коли в матусі вже не лишилося причин блювати й позиви вже не спотворювали її вроду. Щойно вона, обмита, вляглася в савані, на нас знову поглянуло її рідне, округле, наївно-лукаве обличчя. Старша сестра-жалібниця закрила матусі очі, бо Мацерат і Ян Бронський плакали й через сльози нічого не бачили.

Я плакати не міг, бо плакали всі — чоловіки й бабця, Гедвіґ Бронська й Стефан, якому ось-ось мало сповнитися чотирнадцять. До того ж мене смерть матусі не дуже й вразила. Хіба ж Оскарові, який щочетверга їздив з нею до Старого міста, а щосуботи ходив до церкви Серця Ісусового, не здавалося, що вона ось уже багато років натужно шукає можливосте розірвати трикутник взаємин так, щоб Мацератові, якого вона, мабуть, ненавиділа, дісталася в спадок провина за її смерть, а Ян Бронський, її Ян, міг і далі служити на Польській пошті з думкою на кшталт: «Вона померла задля мене, вона не хотіла стояти мені на заваді, вона принесла себе в жертву».

Коли треба було подбати про спокійне кубельце для свого кохання, обоє — і матуся, і Ян — виявляли й найтонші хитрощі, й воднораз схильність до романтики: якщо схотіти, в них можна вбачати Ромео і Джульєтту чи й отих двох королівських дітей з давньої народної пісеньки, що нібито ніяк не могли знайти одне одного, бо надто глибока була вода. Поки священик проказував молитви над матусею, що таки встигла прийняти святе причастя й тепер лежала, холодна й до всього байдужа, я знайшов час і бажання в собі поспостерігати за сестрами-жалібницями, які сповідували переважно протестантську віру. Вони згортали руки не так, як католики, а «Отче наш» проказували, на мою думку, з більшою впевненістю в собі, хоч і з окремими відхиленнями від оригінального католицького тексту, і не хрестились, як те робили, приміром, бабця Коляйчек, усі Бронські, та й сам я. Мій батько Мацерат — принагідно назву його так, хоч я й не певен, що народився саме від нього, — отож він, протестант, відрізнявся, коли моливсь, від решти протестантів, бо не зціплював руки на грудях, а зціплював пальці внизу, десь біля ширіньки, немовби перекидаючись від однієї віри до іншої, і своєї молитви вочевидь соромився. Бабця стояла навколішках поруч зі своїм братом Вінцентом біля смертного одра, гучно й ревно молилася по-капгубському, тоді як Вінцент тільки ворушив губами — либонь, по-польському, — зате якомога дужче витріщав очі на все це священнодійство. У мене свербіли руки вдарити в барабан. Зрештою, це саме моїй бідолашній матусі я завдячував стількома отими біло-червоними бляшанками. То саме вона, всупереч волі Мацерата, поклала мені до колиски свою материнську обіцянку подарувати барабана, до того ж її врода час від часу, надто коли матуся була ще струнка і їй не доводилося бігати на гімнастику, давала наснагу моєму барабанові. Скінчилося тим, що я вже не зміг себе стримувати, і в кімнаті, де померла матуся, ще раз утілив на своїй бляшанці ідеальний образ її сіроокої вроди. Старша сестра-жалібниця негайно запротестувала, і я аж здивувався, що саме Мацерат поклав край її протесту, що він узагалі став на мій бік, прошепотівши:

— Не чіпайте його, сестро, вони ж бо так любили одне одного.

Матуся вміла бути дуже веселою. Матуся вміла бути дуже делікатною. Матуся вміла швидко забувати. Одначе вона мала добру пам'ять. Матуся вихлюпнула разом з водою й мене, а проте зосталася зі мною в тійтаки ванні. Часом я втрачав матусю, але той, хто її шукав, ходив поруч з нею. Коли від мого співу лускали шибки, матуся бралася за замазку. Іноді вона не мала рації, але стояла на своєму, хоч довкола було достатньо стільців, щоб сісти. Навіть коли в матусі були застебнуті всі гудзики, вона лишалася для мене відкритою. Матуся боялася протягів, однак часто здіймала бурю. Вона жила витратами й не любила сплачувати боргів. Я був сорочкою горішньої карти в її колоді. Коли матуся заходила з чирви, вона щоразу вигравала.

Коли матуся померла, червоні язички полум'я на обичайці мого барабана трохи зблякли, зате білий лак став іще білішим і таким сліпучим, що навіть Оскар інколи мимоволі примружував очі.

Поховали мою бідолашну матусю не в Заспе, як вона того іноді вголос бажала, а на невеличкому тихому кладовищі в Брентау. Там-таки лежав і її вітчим, порохняр Греґор Коляйчек, який у сімнадцятому помер від грипу. Похоронна процесія, як і годиться, коли люди проводжають в останню путь улюблену господиню бакалійної крамниці, виявилася досить чималою, в ній можна було побачити обличчя не лише постійних покупців, а й посередників від усіляких торговельних фірм і навіть представників від конкурентів, як, скажімо, бакалійник Вайнрайх та пані Пробст із продовольчої крамниці на Герташтрасе. До каплички на кладовищі в Брентау весь той тлум навіть не вліз. Пахло квітами й чорними костюмами, просяклими нафталіном. У відкритій труні моя бідолашна матуся мала жовте, змучене обличчя. Під час тієї тривалої церемонії я не міг позбутися враження, що в неї ось-ось скинеться голова, і вона знову виблює, всередині в ній ще лишилося щось таке, що прагне вихопитись назовні, — не тільки тримісячний зародок, що, як і я, не знає, котрому з батьків завдячувати життям, не тільки він прагне вийти на волю і, як і Оскар, зажадати, щоб йому подарували барабана, ні — там є ще риба, і, звісно ж, не сардини в олії, про камбалу вже й казати не хочу, я маю на увазі шматочок вугра, кілька зеленувато-білих волокон вутрятини, вугра від морського бою в Скаґераку, вугра з молу в Нойфарвасері, вугра від Страсної п'ятниці, вугра, що виповз із конячої голови чи, може, навіть з її батька Йозефа Коляйчека, який потрапив під пліт і дістався вуграм, вугра від твого вугра, бо вугор — він на вугра й обертається…

Але матуся не виблювала. Вона лишила вугра в собі, взяла його з собою, в землю, щоб нарешті мати спокій.

Коли чоловіки зняли з труни віко, щоб накрити обличчя моєї бідолашної матусі, сповнене рішучости й водночас відрази, Ана Коляйчек ухопила чоловіків за руки, а тоді, топчучи квіти біля труни, кинулася на доччине тіло, й ридала, і рвала дорогий білий саван, і надривно кричала по-кашубському.

Згодом багато хто казав, нібито бабця проклинала Мацерата, якого вважали моїм батьком, і називала його вбивцею своєї доньки. Згадувала вона, мовляв, і про те, як я впав зі сходів у підвалі. Вона підхопила матусину вигадку й не давала Мацератові забути про його немовбито провину в моїй немовбито лихій долі. Бабця раз у раз звинувачувала Мацерата й потому, хоч той, попри всі політичні переміни, по суті, згнітивши серце, шанував її, а у війну помагав і цукром, і штучним медом, і кавою та гасом.

Городник Ґреф і Ян Бронський, що плакав тоненьким голосом, мов жінка, відвели мою бабцю вбік. Чоловіки нарешті змогли закрити віко й прибрати того виразу обличчя, який вони прибирають щоразу, коли збираються взяти труну на плечі. Там, на напівсільському кладовищі в Брентау, де було двоє піль — по одному з кожного боку в'язової алеї, де стояла капличка, що скидалася скорше на саморобну іграшку для різдвяної вистави з Ісусиком у яслах, де був колодязь із журавлем і не вгавав пташиний гамір, — там, на чистенько виробленій граблями кладовищенській алеї я, ступаючи вслід за Мацератом на чолі жалобної процесії, вперше замилувався формою труни. Згодом мені ще не раз траплялася нагода ковзнути поглядом по чорному, з бурим відтінком дереву, яке відбуває людині останню службу. Матусина труна була чорна. Від узголів'я до ніг вона звужувалася навдивовиж гармонійно. Чи є на цьому світі ще одна форма, яка б так само вдало відповідала пропорціям людського тіла?

От якби отак само звужувалися до ніг і ліжка! І щоб усі наші й звичні, й випадкові ложа також звужувалися до ніг! Бо, хоч би як ми розкарячувались, нашим ногам однаково дістається лише вузенька смужка, яка, починаючи від тієї ширини, яку вимагають для себе голова, плечі й тулуб, до ніг робиться чимдалі вужчою й вужчою.

Мацерат ішов одразу за труною. Циліндра він ніс у руках і, хоч як гірко тужив, з кожним своїм повільним кроком намагався випростувати коліно. Щоразу, коли я зводив ззаду на нього погляд, мені ставало шкода його: оця випнута потилиця, оті дві грубі, як рука, жили, що витикалися з-під комірця й ховалися під чубом…