Чому мене взяла за руку матінка Тручинська, а не Гретхен Шефлєр або не Гедвіґ Бронська? Матінка Тручинська мешкала на третьому поверсі в нашому будинку, а імені вона, певно, не мала, бо всі тільки так її й називали: матінка Тручинська.
Біля труни — його велебність Вінке зі служкою і з ладаном. Мій погляд ковзнув із Мацератової голови на вздовж і впоперек покраяні зморшками потилиці чоловіків, що несли труну. Довелося притлумити в собі несамовите бажання: Оскарові забаглося вискочити на труну. Йому замандюрилося сісти на самому верху й забарабанити. Тільки ж Оскар хотів вибивати своїми паличками не на бляшанці, а на вікові. Коли вони, похитуючись, нестимуть труну, Оскар хотів сидіти на ній верхи. Коли всі ті, що ступають позад нього, вслід за його велебністю проказуватимуть слова молитви, Оскар хотів задавати їм ритм. Коли біля ями труну поставлять на дошки й линви, Оскар хотів і далі сидіти верхи на ній. Коли триватиме проповідь, дзеленькатимуть дзвоники, куритиметься ладан і бризкатимуть свяченою водою, він хотів вистукувати свою латину на дерев'яному віку й дочекатися, доки його опустять на линвах разом із труною в могилу. Оскар хотів туди вкупі з матусею й зародком. Він хотів бути внизу, а ті, що лишаться вгорі, нехай набирають повні жмені землі й кидають її вниз; Оскар не хотів вилазити з ями, він хотів сидіти на вужчому кінці труни й барабанити, барабанити навіть під землею, якщо там узагалі можна барабанити, — доти, доки палички випадуть йому з рук, дерево — з-під паличок, поки матуся задля нього… поки він задля неї… поки всі, одне задля одного обернуться на тлін, поки плоть дістанеться землі і її мешканцям; навіть кісточками пальців Оскар залюбки барабанив би для ніжних хрящиків зародка — якби ж тільки можна було, якби ж тільки йому дозволили.
Але на вікові ніхто не сидів. Необтяжена труна погойдувалася попід в'язами та плакучими вербами на кладовищі в Брентау. Пістряві паламареві кури видзьобували серед могил черв'яків — сіяти не сіяли, а врожай збирали. Потім під березами. Я — позаду Мацерата, за руку з матінкою Тручинською, відразу за мною — моя бабця, її вели Ґреф і Ян; Вінцент Бронський попідручки з Гедвіґ, мала Марґа за руку зі Стефаном — перед Шефлєрами. Годинникар Лаубшад, старий добродій Гайландт, трубач Майн — щоправда, без своєї бляшанки й навіть досить тверезий.
Аж коли все завершилось і люди почали висловлювати співчуття, я вгледів Сиґізмунда Маркуса. Чорний і знічений, він приєднався до тих, хто подавав руку Мацератові, мені, бабці та Бронським і мав бажання щось пробурмотіти. Спершу я навіть не збагнув, чого від Маркуса зажадав Александер Шефлєр. Вони були ледве знайомі, якщо взагалі знали один одного. Зрештою до торговця іграшками підійшов і музикант Майн. Вони стояли за невисоким живоплотом із того зеленого зілля, яке, коли його розім'яти в пальцях, залишає сліди й гірке на смак. Пані Катер з донькою Зузі, що підросла надто швидко й стояла, затулившись носовою хустиною й шкірячи зуби, саме висловлювали Мацератові співчуття і не могли обійтися без того, щоб не погладити мене по голові. Голоси за живоплотом стали гучнішими, але зрозуміти їх було важко. Трубач Майн тицяв пальцем Маркусові в його чорний костюм, підштовхуючи його так перед собою, а тоді схопив крамаря попідруки ліворуч, Шефлєр — праворуч, і обидва, пильнуючи, щоб Маркус, який тепер задкував, не перечепився через якусь могилу, вивели його на центральну алею й показали, де ворота. Той, схоже, подякував за підказку й рушив до виходу, навіть циліндра надів і вже не озирався, хоч Майн і пекар дивилися йому вслід.
Ні Мацерат, ні матінка Тручинська не помітили, як я чкурнув і від них, і від тих, хто підходив висловити співчуття. Вдавши, буцімто йому приспічило, Оскар спершу позадкував повз гробокопа з його помічником, а відтак кинувся бігти, не шкодуючи плюща під ногами, дістався до в'язів і наздогнав Сиґізмунда Маркуса ще перед воротами.
— Оскарчику?! — здивувався Маркус. — Скажи на ласку, чого вони від Маркуса хочуть? Що він такого зробив, чим таке заслужив?
Я не знав, що зробив Маркус, я взяв його за спітнілу долоню, провів у розчахнуті куті ворота, і ми обидва, хоронитель моїх барабанів і я, барабанщик, можливо — його барабанщик, побачили перед собою Пришелепка Лео, що, як і ми, вірив у рай.
Маркус цього чоловіка знав, бо Пришелепка в місті знали всі. Я про нього чув, розповідали, що коли Лео ще вчився в семінарії, всі оті святі таїнства, конфесії, небеса, пекло, життя і смерть — весь світ одного сонячного дня довів сіромаху до такого божевілля, що його уявлення про цей світ стало хоч і божевільним, зате цілком завершеним.
Пришелепко Лео промишляв тим, що після кожного похорону — а він знав про всі панахиди — очікував жалобну процесію в чорному, лиснючому бахматому костюмі й білих рукавичках. Ми з Маркусом зметикували, що до цих кутих кладовищенських воріт Лео привів, сказати б, професійний обов'язок, і тепер він стояв, закотивши світлі водяві очі й ненастанно пускаючи слину назустріч процесії, а його білі рукавички були самим втіленням співчуття.
Середина травня, безхмарний сонячний день. На живоплотах і деревах повсідалися пташки. Кудахкають кури, символізуючи своїми яйцями і тим, що в них, безсмертя. У повітрі дзижчить і гуде. На свіжій зелені — жодної пилинки. Пришелепко Лео, тримаючи свого пошарпаного циліндра лівою рукою в рукавичці, легко, ніби пританцьовуючи, бо справді був не без іскри Божої, ступив назустріч нам із Маркусом, простяг розчепірену п'ятірню в просяклій пліснявою рукавичці й, мовби похитуючись од вітру, хоч на деревах не ворушився жодний листочок, СПИНИВСЯ перед нами — голова схилена набік, щось собі мурмоче, з рота звисає цівка слини, — поки Маркус, спершу вагаючись, потім рішуче поклав свою голу долоню в його чіпку рукавичку.
— Який гарний день! Тепер вона вже там, де все таке дешеве… А хіба ви не бачили Господа? Habemus ad Dominum. Щойно пройшов повз нас, поспішав. Амінь.
Ми й собі сказали «амінь», Маркус погодився з Лео, що день справді-таки гарний, і збрехав, що також бачив Господа.
За спиною в себе ми почули гомін: то від могили поверталися ті, що поприходили на похорон. Маркус вивільнив свою долоню з рукавички Лео, встиг іще тицьнути йому чайові, кинув на мене свій, Маркусів, погляд і заквапився, мов зацькований, до таксі, що чекало на нього перед брентауською поштою.
Я ще дивився вслід хмарці куряви, за якою сховався, від'їжджаючи, Маркус, коли матінка Тручинська вже знов схопила мене за руку. Вони надходили гуртами й гурточками. Пришелепко Лео висловлював усім своє співчуття, звернув увагу жалобного товариства на те, який гарний видався день, у кожного цікавився, чи бачив він або вона Господа, й у відповідь, як завжди, одержував більші чи менші чайові або й узагалі нічого не одержував. Мацерат з Яном Бронським заплатили носіям, гробокопам, служці і його велебності Вінке, який, збентежено зітхнувши, дав Пришелепкові Лео поцілувати свою руку, а тоді почав тою цілованою рукою посилати благословення жалобному товариству, що вже розходилось.
А ми — моя бабця, її брат Вінцент, Бронські з дітьми, Ґреф без дружини, а також Гретхен Шефлєр — посідали на дві підводи, застелені простою рядниною. Нас повезли до Бісау-Аббау на поминки — повз шинок «Золотий кухоль», лісом, а тоді через польський кордон, що був зовсім близько.
Садиба Вінцента Бронського стояла в ярку. Перед дворищем росли тополі — щоб у будівлі не вдарила блискавка. Браму до клуні скинули із завіс, поклали на дерев'яні козли й застелили скатерками. Із сусідніх дворів надійшли ще люди. Їли довгенько. Той наш стіл стояв на вході до клуні. Ґретхен Шефлєр тримала мене на колінах. Їжа була спершу жирна, потім солодка, тоді знов жирна, самогонка з картоплі, пиво, гуска й порося, пиріжки з ковбасою, гарбуз маринований з оцтом і цукром, пудинг із фруктами й сметаною, надвечір у відчинену клуню почав завівати вітерець, шаруділи миші, а також діти Бронських, що вкупі з сусідською малишнею зайняли двір.
