Доводилося поспішати, і ми ледве встигли пообідати, бо о другій годині мали виступати в Рицарській залі отого чарівного норманського замочку, що ховався за тополями край села.

У нас лишалося якихось півгодинки, щоб перевірити освітлення, після чого Оскар мав під барабанний бій підняти завісу. Ми давали концерт для унтерофіцерів і солдатів. Реготали вони часто й грубо. Ми теж розходилися так, що куди твоє діло. Я розітнув голосом скляний нічний горщик, в якому було кілька віденських ковбасок з гірчицею. Наквацьований Бебра спершу проливав клоунські сльози над розбитим горщиком, потім повибирав з уламків ковбаски й, додавши гірчиці, ум'яв їх, чим викликав у сірих мундирів захоплені вигуки. Кіті з Феліксом уже якийсь час виступали в коротеньких шкіряних штанцях і тірольських капелюшках, що надавало їхнім акробатичним номерам особливого забарвлення. Розвіта була в щільно облиплій сріблястій сукні й блідо-зелених рукавичках із закотом, а на крихітних ніжках — гаптовані золотом сандалі; за весь виступ вона жодного разу не підвела ледь-ледь синюватих повік і своїм сомнабулічним середземноморським голосом демонструвала властивий їй демонізм. Чи я вже згадував про те, що Оскарові перед концертом узагалі не треба було перевдягатися? Я надівав свою добру стару безкозирку з вишитим написом «КЙВ Зайдліц», на ультрамаринову сорочку накидав курточку на гудзиках із золотистими якорями, а з під курточки виглядали коротенькі, до колін, штани, високі відгорнені шкарпетки в добряче-таки стоптаних черевиках на шнурках і покритий білим та червоним лаком барабан, ще п'ять таких самісіньких копій якого я мав про запас у своєму артистичному реквізиті.

А ввечері того самого дня ми давали концерт уже для офіцерів і дівчат-телефоністок служби зв'язку в Кабурі. Розвіта були трохи знервована й хоча помилок і не припускалась, однак посеред свого номера раптом наділа сонцезахисні окуляри в синій оправі, змінила інтонацію і стала в своїх пророцтвах відвертішою: наприклад, одній блідій і зухвалій від збентеження телефоністці вона сказала, що в тієї роман з її начальником. Таке откровения справило на мене прикре враження, хоча в залі викликало досить гучний сміх — певно, той начальник сидів поруч із своєю телефоністкою.

Після концерту полкові штабні офіцери, розквартировані в замку, влаштували ще вечірку. Бебра, Кіті й Фелікс лишились, а Раґуна з Оскаром непомітно попрощалися, пішли до себе, швидко поснули після цього щедрого на події дня й прокинулись аж о п'ятій ранку — їх розбудила висадка союзників, що саме почалася.

Та що вам про це розповідати? На нашій ділянці, неподалік від гирла Орна, висадилися канадійці. Бавен довелося залишати. Речі свої ми вже спакували. Ми мали вирушити назад разом зі штабом полку. У дворі замку ще курилася механізована похідна кухня. Розвіта попросила мене принести філіжанку кави — вона не встигла поснідати. Заклопотаний і трохи знервований, я побоявся, що вантажівка поїде без мене, відмовився бігти по каву й навіть грубувато повівся з Розвітою. Тоді вона сама сплигнула з машини — у черевичках на високих підборах, з філіжанкою в руці — подалася до польової кухні й дісталась до гарячої вранішньої кави саме тієї миті, коли туди влучив снаряд, випущений з корабля.

Ох, Розвітонько, я так і не знаю, скільки ти мала років, знаю тільки, що на зріст ти була дев'яносто дев’ять сантиметрів, що твоїми вустами промовляло саме Середземне море, що пахла ти корицею й мускатом, що ти вміла зазирнути в душу будь-кому, не вміла лише зазирнути у власну душу, а то не побігла б по ту надто гарячу каву й зосталася б зі мною.

У Аізьйо Бебрі пощастило добути нам нове відрядження — до Берліна. Повернувшися з комендатури, він нарешті заговорив — уперше після смерти Розвіти, він сказав:

— Нам, карликам і блазням, не варто танцювати на такому твердому бетоні, втрамбованому для велетів. Краще лишатися під трибунами, де про нас ніхто не здогадується.

У Берліні ми з Беброю розсталися.

— Що ж ти робитимеш у всіх оцих бомбосховищах без своєї Розвіти? — спитав він, усміхнувшись тонкою, мов павутина, усмішкою, а тоді поцілував мене в чоло, дав офіційне відрядження до Головного вокзалу в Данцигу, сказав Кіті й Феліксові, щоб провели мене аж туди, ще й подарував отих п'ять барабанів, які лишилися в нашому театральному реквізиті. Отак споряджений, не розлучаючись, як завжди, зі своєю книжкою, одинадцятого червня сорок четвертого року, напередодні третього дня народження мого сина прибув я до свого рідного міста, що, все ще неушкоджене й середньовічне, щогодини виповнювало небеса бемканням різних завбільшки дзвонів з різних заввишки дзвіниць.

Отже, я повертаюся додому! О двадцятій годині чотири хвилини потяг із фронтовиками, що їхали у відпустку, підійшов до Головного вокзалу в Данцигу. Фелікс і Кіті доправили мене аж на Макс-Гальбе-плац, попрощалися (Кіті навіть пустила сльозу) й вирушили до свого управління на Гохштріс, а Оскар за кілька хвилин до двадцять першої години вже простував з речами вздовж Лабесвеґ.

Повернення додому… Досить поширена й безглузда традиція нині обертає на такого собі Одіссея кожного безвусого юнака, який підробив дрібного векселя, через це подався в чужоземний леґіон, а за кілька років, трохи вбившись у колодочки, повернувся додому й розповідає всілякі небилиці. Або хто-небудь, упіймавши ґаву, сідає не в той потяг, замість Обергаузена вирушає до Франкфурта, дорогою зазнає сяких-таких пригод — чом би й ні! — а тоді, щойно приїхавши, просто сипле такими іменами, як Цірцея, Пенелопа й Телемах.

З Оскара не вийшов Одіссей уже хоч би через те, що він, повернувшись додому, застав усе так, як було. Біля його коханої Марії — бувши Одіссеєм, він називав би її Пенелопою — не увивалися похітливі залицяльники, у неї був той самий Мацерат, і вона вибрала його ще задовго до того, як Оскар гайнув з дому. До того ж читачам освіченим, сподіваюся, й на думку не спаде в бідолашній моїй Розвіті — тільки через її сомнамбулічні захоплення — побачити Цірцею, що крутить чоловікам голову. І, нарешті, щодо мого сина Курта, то він задля свого батька не поворухнув би й пальцем, отож Телемах із нього теж нікудишній, хоч Оскара не впізнав і він.

Та коли вже порівнювати — я ж бо розумію: той, хто повертається додому, просто мусить миритися з порівняннями, — то нехай я буду для вас біблійним заблуканим сином, бо Мацерат відчинив двері й зустрів мене як батько, а не як гаданий батько. Атож, йому пощастило так зрадіти Оскарові — він навіть мовчки, але по-справжньому сплакнув, — що від того дня я називаю себе не лише і тільки Оскаром Бронським, а й Оскаром Мацератом.

Марія зустріла мене стриманіше, хоча й не можна сказати, що непривітно. Вона саме сиділа за столом і наліплювала харчові талони для господарського управління, а на курильному столику поряд уже наготувала кілька ще не розгорнених подарунків для Куртика. Марія була жінка бідова й насамперед подумала про мій стан здоров'я, отож одразу роздягла мене, викупала, як колись, не помічаючи, що я по самі вуха зашарівся, а коли я вже був у піжамці, посадила за стіл, де Мацерат тим часом поставив яєчню зі смаженою картоплею. Усе це я запивав молоком, а поки їв і пив, вони почали мене розпитувати:

— Де це ти пропадав? Ми тебе шукали, де тілько могли, і поліція шукала, як скажена, і в суді довелося присягати, що ми тебе не вколошкали. А ти взяв та й наче з-під землі уродився! Але клопоту ми через тебе натерпілися ого скілько, та й ще, либонь, натерпимося, бо ж тепера знов маємо про тебе заявити. Може ж, вони таки не схочуть запроторити тебе до того закладу, хоча ти на це й заслуговуєш! Дременув, бач, із дому — й хоч би тобі слово сказав!

Марія виявилась, як завжди, далекоглядною. До клопоту таки дійшло. З'явився чиновник із міністерства охорони здоров'я й спробував довірчо побалакати з Мацератом, але той на все горло — так, щоб усі чули, — як закричить:

— Про таке годі й думати, я мусив пообіцяти це дружині, коли вона лежала на смертнім одрі. Я — батько, а не санітарна поліція!