Як добре, що тієї самої хвилі, коли Ян дивився на мене — все ще безвиразно, але вже з відлигою в очах, — пустився сніг. Ян подав мені руку — руку, а не рукавичку, яка торкалася рубінів, — і мовчки, однак не пригнічено, повів мене додому, де матуся вже тривожилася за мене, а Мацерат, як завжди, аж надто суворо, але навряд чи серйозно, знов полякав мене поліцією. Ян нічого не пояснював, довго в нас не засиджувався, відмовивсь і від скату, хоч Мацерат, пропонуючи пограти, вже навіть поставив був на стіл пиво. Прощаючись, Ян погладив по голівці Оскара, але той так і не зрозумів, чого він домагається — мовчання чи дружби.

Трохи згодом Ян подарував те кольє матусі. Вона запевне здогадувалася, звідки воно, й одягала його зрідка, не надовго й лише тоді, коли Мацерата не було вдома, — або для себе, або для Яна, а може, й для мене.

Невдовзі по війні я проміняв це кольє на чорному ринку в Дюсельдорфі на дюжину блоків американських сигарет «Лакі страйк» і шкіряну теку.

Нині, лежачи в ліжку свого лікувально-опікунського інтернату, я частенько і з тугою згадую про ту силу, якою міг скористатися щохвилини, силу, яка, долаючи ніч і холод, розморожувала візерунки на шибках, розкривала вітрини й підводила до них за руку крадіїв.

Ох, з якою насолодою я вибив би скельце у вічку, вмонтованому в горішній третині моїх дверей, щоб Бруно, моєму санітарові, зручніше було за мною стежити!

А за рік до того, як мене привезли до цієї лікарні, — скільки ж я настраждався через те, що мій голос упав! Коли вночі десь на вулиці я, вибравши ціль, посилав у неї свій крик, однак успіху не домагався, то бувало, що я, той, хто ненавидів будь-яке насильство, хапався за камінець і брав на приціл чиєсь кухонне вікно на вбогій дюсельдорфській околиці. З особливою насолодою я продемонстрував би щось таке Вітляру, декораторові. Коли вже далеко за північ я впізнавав його, верхня половина кого була схована за шторою, по зелено-червоних вовняних шкарпетках у вітрині крамниці модного чоловічого одягу на Кьоніґсалєе або парфумерної крамниці неподалік від колишньої Тонгалє, я б задля нього, хоч він і мій учень або міг ним стати, залюбки розітнув би своїм голосом вітринну шибу, бо й досі не знаю, як мені його називати — Юдою чи Іоаном.

Вітляр шляхетного роду, й ім'я в нього — Ґотфрід. Коли після ганебно марних співочих зусиль я привернув увагу декоратора легеньким барабанним дробом по неушкодженій вітринній шибі, коли він на чверть годинки вийшов надвір, погомонів зі мною й посміявся зі свого оформлювального мистецтва, мені довелося називати його Готфрідом, позаяк мій голос не спромігся на те чудо, яке дало б мені право називати його Іоаном чи Юдою.

Той спів перед ювелірною крамницею, через який Ян Бронський став злодієм, а моя матуся — власницею рубінового кольє, поки що мав покласти край моєму вокалу перед вітринами з омріяними речами. Матуся стала набожною. З якого такого дива? Набожною, спраглою святого таїнства її зробили стосунки з Яном Бронським, крадене кольє, солодкі тривоги зрадливої дружини. А гріхові можна легко зарадити: щочетверга — побачення в місті, малого Оскара можна лишати в Маркуса, а коли на Тішлєрґасе задля власної втіхи — здебільшого — й доводиться трохи докласти зусиль, то потім — приємний відпочинок за філіжанкою міцної кави й тістечками в кав'ярні «Вайцке», перегодя забрати в крамаря синочка, вислухати від того єврея кілька компліментів, на додачу ще й одержати майже задарма пакуночок шовкових ниток, а тоді знайти свого п'ятого трамвая і, витаючи думками десь далеко-далеко, всміхаючись, із насолодою прокататися повз Олівську браму, вздовж Гінденбурґалєе, майже не помітити поряд із спортивною залою отого Травневого лугу, де Мацерат щонеділі висне від ранку до обіду, з приємністю об'їхати довкола спортивної зали (який же огидний вигляд може мати ця коробка, коли тобі зовсім недавно випало так порозкошувати!), ще один поворот ліворуч, і за вкритими курявою деревами — «Конрадинум» з його гімназистами в червоних шапочках; ох, як чудесно було б, якби отака червона шапочка із золотистим «К» прикрашала й голівку Оскарчика, він мав би вже дванадцять з половиною, і сидів би в четвертому класі, й скоро почав би вивчати латину, й поводився б як справжній «конрадист» — невеличкий, старанний, хоча, щоправда, трішечки зухвалий і гордовитий.

За шляхопроводом під залізничним мостом — як їхати в бік райхсколонії та школи Гелени Ланґ — думки пані Аґнес Мацерат про «Конрадиум» і втрачені можливості для синочка Оскара розвіюються. Ще один поворот ліворуч, повз церкву Христову з банею, повз Макс-Гальбе і кавову крамницю Кайзера, тут зійти, мимохідь кинути погляд на вітрини конкурентів і подолати важкий шлях уздовж Лабесвеґ, як долають хресний шлях: у душі зринає відраза, поруч за руку йде неповноцінна дитина, нечисте сумління і палке бажання робити те саме ще й ще. Отак, ненатло і з переситом, з огидою й добродушною прихильністю до Мацерата моя матуся зі мною, з моїм новим барабаном, з пакуночком майже дармових ниток долала вздовж Лабесвеґ шлях до крамниці, до вівсяних пластівців, до гасу поряд із діжечками з оселедцями, до коринки, родзинок, мигдалю, прянощів для печива, пекарського порошку від доктора Еткера, до «Персіль» — він завжди Персіль», до «Урбін у мене напохваті», до «Маґі» і «Кнора», до «Катрайнера» й кави «Гаґ», до «Вітело» й «Пальміна», до оцту «Кюне» й мультифруктового повидла, до двох отих мухоловок, які висіли в нас над прилавком, солодко пахли медом, по-різному дзижчали і замість яких улітку що два дні треба було чіпляти нові, — отож до них і вела мене матуся, а щосуботи вона з такою самою нудотно-солодкавою душею, яка і в влітку, і взимку, і взагалі цілий рік приваблювала до себе гріхи — вони теж дзижчали і дзвінко, й басовито, — ходила до церкви Серця Ісусового й сповідувалася в його велебности Вінке.

Як щочетверга матуся брала мене з собою до міста й робила, сказати б, своїм співучасником, так само й щосуботи вона вела мене через портал на холодні католицькі плити, перед тим забгавши мені під светрика чи під пальтечко барабана, тому що без нього я ніяк не міг обійтися, а без тої бляшанки на череві я ніколи не зміг би осінитися католицьким хрестом, торкнувшись чола, грудей та плечей, і зігнути коліно, наче ото взуваєш черевика, й спокійно сидіти собі на гладенькій церковній лаві, тоді як на переніссі в мене повільно висихала свята вода.

Церкву Серця Ісусового я запам'ятав ще відтоді, як мене хрестили. Тоді через поганське ім'я виникли деякі ускладнення, проте наполягли все ж таки на «Оскарові», і в церковному порталі Ян, хрещений батько, так і сказав: «Оскар». Потім його велебність Вінке тричі дмухнув мені в обличчя, щоб вигнати з мене диявола, перехрестив, поклав руку, потрусив сіллю і зробив іще щось там супроти диявола. Уже в церкві спинилися ще раз — перед самою хрестильницею. Поки до мене звертались із «Символом віри» та «Отче наш», я був спокійний. Але потому його велебність вирішив, що не завадить проказати: «Щезни, дияволе!» — й, гадаючи, що відкриває мені, хто й так усе знав, органи чуттів, доторкнувся до Оскарового носа й вух. Далі йому скортіло почути мою відповідь ще раз, гучно й чітко, і він запитав: «Чи станеш ти супроти диявола? І супроти всіх діянь його? І пишнот його?»

Та не встиг я й головою кивнути, бо ж і не думав заперечувати, як замість мене Ян тричі промовив: «Стану! Стану! Стану!»

І його велебність помазав мені груди й між лопатками, хоч після цього горшків із дияволом я й не побив. Перед хрестильницею ще раз проголосили «Символа віри», тоді нарешті тричі покропили водою, помазали тім'ячко миром, потім біле одіння (щоб було що бруднити), свічка на темні дні, розгрішення (платив Мацерат), і коли Ян виніс мене уже з порталу церкви Серця Ісусового, де на нас чекало таксі (надворі було «ясно, часом хмарно»), я спитав у диявола в собі: «То як, щасливо минулося?»

Диявол підстрибнув і прошепотів: «А ти бачив, Оскаре, які вікна в церкві? Самі шибки, самі шибки!»