Виявляється, Герберт убив капітана якогось латвійського судна. Щоправда, суд його виправдав — кельнер діяв, як це досить часто буває з людьми такої професії, в межах самооборони. Однак виправдальний вирок — це виправдальний вирок, а латвієць так і лишився мертвим латвійцем і важким тягарем ліг на кельнерову душу, хоч люди й казали, що капітан той був чоловік хирлявий та ще й хворий на шлунок.

На роботу Герберт уже не вийшов. Звільнився. Власник шинку Штарбуш частенько навідувався до нього, сідав на канапу або за стіл до матінки Тручинської на кухні й діставав із теки для Герберта пляшечку ялівцівки, а для матінки Тручинської — двістіп’ятдесятиграмовий пакуночок необсмажених кавових зерен, які одержував з Вільної гавані. Потім або намагався вмовити самого Герберта, або вмовляв матінку Тручинську вмовити свого сина. Однак Герберт лишався твердий — або м'який, називайте це як завгодно, й кельнерувати в шинку більш не хотів, а вже в Нойфарвасері, навпроти моряцької церкви — й поготів. Він узагалі не бажав тепер кельнерувати, бо хто кельнерує, того ріжуть ножами, а кого ріжуть ножами, той колись уб'є невеличкого хирлявого латвійського капітана — тільки через те, що схоче відштовхнути від себе того капітана, тільки через те, що не схоче, щоб латвійський ніж, окрім усіх отих фінських, шведських, польських, ножів з Вільного міста й Німецького райху, лишив ще й латвійського рубця на вздовж і впоперек списаній спині такого собі Герберта Тручинського.

— Краще вже я піду на митницю, ніж знов стромляти голову в кельнерське ярмо у Нойфарвасері, — сказав Герберт.

Проте на митницю він так і не пішов.

У тридцять восьмому збільшили митні збори й тимчасово закрили кордон між Польщею і Вільним містом Данцигом. Тепер моя бабця вже не могла приїздити вузькоколійкою в базарні дні до Ланґфура, і свій рундучок їй довелося закрити. Вона лишилася сидіти, так би мовити, на своїх яйцях, не маючи великого бажання їх висиджувати. У порту вже й небо просмерділося оселедцями, товару збиралися гори, державні мужі провадили зустрічі й ухвалювали рішення, тільки мій товариш Герберт — безробітний, не в злагоді з самим собою — лежав на канапі й роздумував як людина, схильна до серйозних роздумів.

А митниця ж давала і заробіток, і хліб. Давала вона й зелену уніформу та зелений кордон, який варто було охороняти. Герберт так і не пішов на митницю, не хотів він уже й кельнерувати, а хотів лише лежати на канапі й роздумувати.

Але людина має десь працювати. Так гадала не тільки матінка Тручинська. Вона хоч і не послухалася власника шинку Штарбуша й не стала вмовляти сина знов піти кельнером до Фарвасера, однак зігнати Герберта з канапи була теж не проти. Та йому й самому невдовзі набридло їхнє двокімнатне помешкання, й роздумував він тепер лише про людське око. Одного чудового дня Герберт почав переглядати оголошення в «Останніх вістях» і — хоча й не без відрази — у «Форпості», шукаючи роботу вантажника в порту.

Я б допоміг йому залюбки. Хіба такому чоловікові, як Герберт, подобає міняти професію, яка його гідна, й шукати в портовому місті ще якихось приробітків? Проситися, щоб узяли на день попрацювати, перебиватися тимчасовим наймом, прикопувати протухлі оселедці? Я просто не міг собі уявити, як Герберт стоїть на молу в Мотлау, плює на чайок і все жує та пережовує тютюн. І в мене народилася ідея: створити разом із Гербертом свою фірму: один раз на тиждень чи й на місяць дві годинки напружено попрацюємо — і ми вже заможні, шановані люди. Оскар набув у цій галузі неабиякого досвіду й своїм усе ще алмазним голосом розтинав би багаті вітрини, а водночас і стояв би на чатах, тоді як Герберт ураз, як кажуть у таких випадках, виявлявся б напохваті. Нам не потрібні були б зварювальні апарати, підробні ключі, скриньки з усіляким інструментом. Ми б обходилися без кастетів і пістолетів. «Чорний воронок» і ми — то були б два окремі світи, які б не мали потреби перетинатися. А Меркурій, бог злодіїв і торгівлі, поблагословив би нас, бо я, народжений під знаком Діви, носив би його печать, яку при нагоді ставив би на тверді речі.

Замовчувати цей епізод було б безглуздо. Розповім про нього коротенько, тільки щоб ніхто не думав, що це — моє зізнання. Поки Герберт був без роботи, ми з ним скоїли двоє пограбувань, сказати б, середнього рівня тяжкости — в гастрономічних крамницях — і одне, серйозне, в хутряній крамниці: три голубі песці, один котик, одна каракулева муфта й гарненьке, хоч і не дуже дороге, пальто з лошати, яке залюбки вдягла б навіть моя бідолашна матуся. Отака була наша здобич.

Кинути красти нас спонукало згодом не так недоречне, хоч нерідко й досить гнітюче, почуття провини, як те, що збувати здобич ставало чимраз тяжче. Щоб вигідно продати речі, Герберт мусив знов їздити до Нойфарвасера, бо тямущих посередників можна було знайти лише в портовому передмісті. Але ті місця щоразу нагадували йому про хирлявого й хворого на шлунок латвійського капітана, тож Герберт намагався збувати крадене добро де завгодно — на Шіхауґасе, на Гакельверк, на Бюрґервізен — скрізь, тільки не у Фарвасері, де хутра пішли б як по маслу. Отож збут нашої здобичі затягувався так, що товари з гастрономічних крамниць зрештою перекочовували на кухню до матінки Тручинської, і Герберт подарував їй чи, правильніше сказати, спробував подарувати їй навіть каракулеву муфту.

Коли матінка Тручинська побачила ту муфту, їй було вже не до жартів. Харчі вона брала доти мовчки, думаючи, мабуть, про не заборонені законом дрібні крадіжки, до яких звичайно вдаються голодні люди. Одначе муфта — то була вже розкіш, а розкіш — то легковажність, а легковажність — то в’язниця. Отак просто й отак слушно розважила матінка Тручинська. Вона примружила свої мишачі оченята, висмикнула із зібраних у вузол кіс в'язального дротика й, тримаючи його в руці, промовила: «Колись ти скінчиш так, як скінчив твій батько». Після цього тицьнула Гербертові чи то «Останні вісті», чи то «Форпоста», що мало означати: «А тепер пошукай собі пристойну роботу, а не якусь там халтуру, бо не варитиму тобі їсти».

Герберт іще з тиждень вилежував на канапі в роздумах, усе бурчав, і розворушити його на розмову про рубці чи про спокусливі вітрини годі було й сподіватись. Я поставився до товариша з розумінням, давав йому випити чашу душевних мук до дна, а сам тим часом крутився біля годинникаря Лаубшада та його годинників, що пожирали час, ще раз спробував щастя в музиканта Майна, але той уже не дозволяв собі й душу закропити, тільки гарцював зі своєю трубою по нотах оркестру штурмовиків-кавалеристів, вигляд мав доглянутий і бравий, тоді як чотири його кішки, ці релікти запійних, однак надзвичайно музикальних часів, помалу підупадали, бо харчувалися сяк-так. Зате Мацерата, що, поки була жива матуся, випивав лише за компанію, я частенько заставав пізнього вечора з осклілим поглядом за невеликою чарчиною. Він гортав фотоальбома, намагаючись, як оце тепер роблю я, оживити бідолашну матусю на світлішому чи темнішому прямокутнику, до півночі наплакувався так, що починав розмовляти з Гітлером чи Бетговеном, які там само похмуро висіли один навпроти одного, довірчо звертався до них на «ти» і нібито діставав відповіді від генія, що був, до речі, глухий, тоді як непитущий фюрер мовчав, позаяк Мацерат, цей дрібний і п'яний керівник партійного осередку, на увагу провидіння не заслуговував.

Якось у вівторок — пригадувати з такою точністю мені допомагає барабан — я таки діждався свого. Герберт вифрантився, себто дав матері почистити холодною кавою сині, вгорі вузькі, внизу широкі штани, вліз у свої тихоступи на м'якій підошві, пірнув у піджак на гудзиках з якорями, покропив біле шовкове кашне, роздобуте у Вільній гавані, одеколоном, що виріс також на безмитному перегної тої ж таки гавані, й невдовзі постав переді мною — квадратний, церемонний і в синьому кашкеті.

— Вийду погляну, як там щодо халтурки, — кинув Герберт і хвацько збив ліворуч набакир кашкета — такого носив ґрос-адмірал і головний інспектор військово-морського флоту принц Гайнріх Прусський.