Сьогодні я знов узяв до рук барабанні палички. До згадки про рубці, м'якуші на тілі, моє власне причандалля, що лише час від часу здобувається на силі, я прийшов, либонь, манівцями, на які мене повів барабан. Щоб іще раз відсвяткувати свій третій день народження, мені має виповнитися тридцять. Ви, мабуть, уже здогадалися: Оскарова мета — повернутися до пуповини; тільки задля цього я спинився й так надовго затримавсь на рубцях Герберта Тручинського.
Перше ніж описувати й тлумачити Гербертову спину далі, я хочу зробити одне застереження: якщо не брати до уваги слідів на лівій гомілці, що лишилися від зубів однією повії з Ори, спереду на його могутньому, однак досить уразливому тілі — по суті, не тіло, а справня мішень, — жодних рубців не було. Вони могли підступитися до нього тільки ззаду. Тільки ззаду на нього можна було напасти, тільки спину йому пописали фінські й польські ножі, кинджали портових вантажників із Шпайхерінзеля та різаки для вітрил, що їх носять курсанти з навчальних суден.
Коли Герберт, пообідавши (тричі на тиждень у них були деруни, і так смажити їх уміла лише матінка Тручинська — тонесенькі, майже пісні, а проте досить хрумкі), одне слово, коли Герберт відставляв тарілку, я подавав йому «Останні вісті». Він спускав з плечей підтяжки, злущував із себе сорочку й, читаючи газету, дозволяв мені вивчати свою спину. Ці кілька годин запитань та відповідей матінка Тручинська сиділа здебільшого також за столом, розпускала старі плетені вовняні панчохи, кидала схвальні або зневажливі репліки, не минаючи нагоди час від часу нагадати про жахливу — як можна здогадатися — смерть свого чоловіка, що, сфотографований і відретушований, висів під склом на стіні якраз навпроти Гербертового ліжка.
Розпитувати я починав з того, що тицяв пальцем в один із рубців. Іноді я робив це не пальцем, а барабанною паличкою.
— А натисни ще раз, хлопче. Не можу втямити, про котрий ти питаєш. Схоже, ниньки він у мене спить.
Тоді я натискав ще раз, уже різкіше.
— А-а, оцей! То був українець. Щось там не поділив з одним типом із Ґдінґена. Спершу обидва сиділи за одним столом, як рідні брати. А тоді той, що з Ґдінґена, й каже до другого: ти — росіянин. Цього українець і не стерпів — його чим завгодно обізви, аби лиш не росіянином. Вони спустилися з деревом Віслою, а доти пройшли ще кільки річок, і в чоботі він мав купу грошей, і півчобота вже викинув у Штарбуша, пригощав усіх підряд, і раптом на тобі — оцей із Ґдінґена обзиває його росіянином! Довелося мені розбороняти їх — лагідно так, як я вмію це робити. А в Герберта роботи й так по саме нікуди. І раптом українець мені й каже: «Пшек ти», — каже, а один поляк, який цілісінький день вибирає драґою мул, кинув мені ще щось — так начебто «наці». Ну, Оскарчику, ти ж бо Герберта Тручинського знаєш: той, що з драґи — такий миршавенький типчик, схожий на шмаровоза, враз відкинув копита біля гардероба. І тільки-но я хотів був розтлумачити українцеві, яка різниця між пшеком і справжнім данцизьким пацаном, як той узяв та й штрикнув мене ззаду. Відтоді й оцей рубець.
Коли Герберт промовляв: «Відтоді й оцей рубець», він щоразу, мовби на підтвердження своїх слів, водночас перегортав сторінку газети й надпивав ковточок солодової кави. Аж після цього я мав право натиснути на наступний рубець — один раз або двічі.
— А-а, отой! Та це так, дрібничка. То було два роки тому, коли тут стала на якір флотилія торпедних катерів із Пілау. Ходили тут півнем — куди твоє діло! Грали «Синю форму», і дівки за нами просто казилися. Але як той п'яничка опинився на флоті — і досі не доберу. Він був із Дрездена. Ти чуєш, Оскарчику, з Дрездена! Та ти навіть уявити собі не можеш, що це таке, коли моряк — та з Дрездена!
Щоб розвіяти Гербертові думки, які аж надто вперто поривалися до чудового міста на Ельбі, й навернути їх знов до Нойфарвасера, я ще раз натис на рубець, що його мій товариш назвав «дрібничкою».
— Атож, я ж бо вже казав. Він служив сигнальником на торпедному катері. Корчив із себе велике цабе й хотів позбиткуватися над одним тихеньким шотландцем, посудина якого стояла в сухому доці. Щось там через Чемберлена, парасольку — дідько їх знає. Я йому так спокійнісінько, як я вмію це робити, й кажу: «Стули, — кажу, — писок». Тим більше, що той шотландець не розумів ні бе, ні ме й тільки щось мазюкав шнапсом на столі. А коли я сказав: «Угамуйся, хлопчику, ти тут не вдома, тут у нас Ліґа націй», — той недолобень з торпедного й заявляє мені: «Трофейний ти, — каже, — німець». Та ще й жирготить по-своєму, по-саксонському. Я йому, звісно, — в зуби, він одразу й угомонився. А за пігодини — я саме нахилився по гульден, що закотився під стіл, — той саксончик дістав штрикачку й, не довго думаючи, штрик мене!
Сміючись, Герберт погортав «Останні вісті», сказав іще: «Відтоді й оцей рубець!» — і посунув газету матінці Тручинській, яка щось бурмотіла собі під ніс, а сам надався встати.
Та не встиг Герберт випростатись і вшитися до клозету — я по його обличчю бачив, куди він зібрався, — як я швиденько тицьнув пальцем у зашитий фіолетово-чорний рубець, завширшки такий, як гральна карта завдовжки.
— Хлопчику, Герберт хоче в клозет. Я тобі розкажу потім.
Але я тицьнув іще раз і затупав ногами, вдаючи з себе трирічного, — це завжди допомагало.
— Ну добре. Аби лиш ти не чіплявся. Тільки зовсім коротко. — Герберт знову сів. — Це було на Різдво в тридцятому. Порт уже наче вимер. Вантажники на кожному розі били байдики й змагалися — хто далі плюне. Після опівнічної меси — у нас уже й пунш стояв готовий — із моряцької церкви, що через вулицю, плавом попливли шведи й фіни — прилизані такі, лаковані, всі в синьому. Я відразу відчув: тут добром не скінчиться. Стою собі в дверях, дивлюся на ті аж надто побожні пики й гадаю собі: «Чого це вони всі перебирають на собі ґудзики з якорями?» Коли глядь — а воно вже й почалося! Ножі ж бо довгі, а ніч коротка! Ну, фіни й шведи завше недолюблювали одні одних. Тільки яке до них діло Гербертові Тручинському — дідько його знає. Бо тільки-но десь здійметься буча, Герберт уже тут як тут, просто наче в нього швайка ззаду. Я, звісно, — за поріг, а Штарбуш кричить мені навздогін: «Глядися там, Герберте!» Але в Герберта своє на оці, він надумав урятувати пастора — невеличкий такий хлопчина, тільки недавнечко приїхав з Мальмьо, із семінарії, різдвяну месу з фінами й шведами в одній церкві воднораз ще ніколи не правив, отож Герберт хоче йому підсобити, щоб він вернувся додому живий-здоровий. Та не встиг я вхопити Божого чоловіка за рукав, аж чую — у спині в мене вже щось стримить. «Отакої! — думаю собі. — З Новим роком!», хоч був іще тільки святвечір. А як прийшов до тями, лежу, бачу, вже в нас просто на шинквасі, й моя рідненька крівця задурно цибенить у пивні кухлі, а Штарбуш уже підбігає з аптечкою від Чевоного Хреста, щоб надати мені, як то кажуть, невідкладну допомогу.
— Не тра' було туди лізти! — сердито пробурчала матінка Тручинська й висмикнула дротика зі свого вузла. — Самбо до церкви ніколи ані ногою. Навіть навпаки!
Герберт відмахнувся й, не поправляючи підтяжок, волочачи за собою сорочку, почвалав до клозету. Невдоволено пішов, невдоволено й кинув через плече:
— Відтоді й оцей рубець! — Одне слово, рушив у дорогу так, ніби хотів раз і назавжди відмежуватися й від церкви, й від пов'язаної з нею різанини, так ніби клозет — саме те місце, де можна лишитися вільнодумцем, чи стати ним, чи укріпитися в своєму вільнодумстві.
Кількома тижнями пізніше я застав Герберта мовчазним і не готовим відповідати на мої запитання. Він видався мені навіть засмученим, хоч звичної пов'язки на спині в нього й не було. Ба більше, він цілком спокійно лежав собі горілиць на канапі у вітальні, а не в своєму ліжку й не поранений. І все ж таки Герберт справляв враження тяжкопораненого. Я чув, як він зітхає, як звертається до Бога, до Маркса й Енгельса і проклинає їх. Час від часу він скидав угору кулака й сварився комусь, потім кулак важко падав йому на груди, і Герберт проробляв те саме з другим кулаком, одне слово, бив себе в груди, мов католик, коли той кричить: «Меа culpa, mea maxima culpa!»[7]
