Так він і не побажав мені підсобити, тільки кидав то ту, то ту заяложену фразочку, поки я, помалу вибиваючись із сили, знай човгав килимком з-перед ліжка, натирав та мучив шкіру сердешній сестрі Доротеї й нарешті на її спрагле: «Увійди, о, ввійди ж, сатано!» відповів відчайдушною й безглуздою — бо нічим не підкріпленою — атакою трохи нижче від кокосових волокон; одне слово, я спробував незарядженим пістолетом вцілити в яблучко. Вона, видко, хотіла допомогти своєму сатані й викинула з-під кокосового килимка обидві руки, вона хотіла обійняти мене й таки обійняла, але відчула під рукам мого горба, мою теплу, як у людей, шкіру, а не геть шкарубку кокосову, вона не знайшла сатани, до якого волала, й уже не белькотіла: «Увійди, сатано, увійди!», а натомість прокашлялась і запитала ще раз про те саме, хоч уже й іншим голосом:

— Заради Бога, хто ви такий? Що вам треба?

Довелося зізнатись, що офіційно мене звати Оскар Мацерат, що я — її сусід і кохаю її, сестру Доротею, ніжно й палко.

Якщо хтось зловтішно подумає, нібито сестра Доротея з прокльонами скинула мене стусаном на кокосову постілку, тому Оскар хоч і з тугою, а проте не без зачаєного задоволення може повідомити, що сестра Доротея лише неквапом, я б навіть сказав, у задумі, якось нерішуче забрала руки з мого горба — так, ніби сумно, безмежно сумно мене погладила. А тоді заплакала, і мені здалося, що її схлипуванню й сльозам не буде кінця-краю. Я навіть не помітив, як вона вибралася з-під мене й мого кокосового килимка, вислизнула від мене й дала вислизнути від неї мені, й навіть її ходу в коридорі поглинула кокосова постілка. Я почув лише, як відчинилися двері, як крутнувся ключ у замку, й відразу потому всі шість молочно-білих квадратиків у дверях сестри Доротеї зсередини сповнило світло й реальність.

Оскар лежав, укрившись килимком з-перед ліжка, ще трохи теплим від сатанинської гри. Погляд мій був прикутий до освітлених квадратиків. Час від часу за молочно-білою шибкою ковзала тінь. «Ось вона підходить до шафи, — сказав я сам собі. — А тепер — до комода». Оскар спробував зробити так, як роблять собаки. Я підповз зі своїм килимком до її дверей, пошкрібся в дерево, трохи підвівся, провів рукою, немовби щось шукаючи й про щось благаючи, по двох нижніх квадратиках. Але сестра Доротея мені не відчиняла, вона лише невтомно снувала від шафи до комода з дзеркалом. Я здогадувавсь, але не хотів собі в цьому зізнатися: сестра Доротея складала речі, вона втікала, втікала від мене. Довелося навіть поховати кволу надію, що вона, йдучи з помешкання, покаже мені при електричному світлі своє обличчя. Спершу за молочно-білою шибкою стало темно, потім я почув, як крутнувся ключ, двері відчинилися, кроки на кокосовій постільці… Я потягся до сестри Доротеї, наштовхнувся на валізу, тоді на ногу в панчосі, але цієї миті одним із грубих дорожних черевиків, які я бачив у неї в шафі, вона стусонула мене в груди, перекинула на постілку, а коли Оскар підвівся й благально промовив: «Сестро Доротея!» — замок на вхідних дверях уже клацнув. Мене покинула жінка.

І ви, й усі ті, хто зрозуміє мої страждання, тепер скажуть: іди лягай спати, Оскаре. Що тобі ще робити в коридорі після цієї ганебної історії? Уже четверта година. Ти лежиш голий на кокосовій постілці, сяк-так укрившись волокнистим килимком з-перед ліжка. Лікті й коліна в тебе здерті. Серце обливається кров'ю, член болить, ганьба твоя волає до небес. Ти вже розбудив пана Цайдлєра. Той розбудив дружину. Зараз вони відчинять двері своєї вітальні й спальні воднораз, вийдуть і побачать тебе. Іди лягай спати, Оскаре, скоро вже п’ята година!

Саме такі поради я давав собі, лежачи тоді на постілці. Я змерз, однак не вставав. Я намагався подумки повернути собі тіло сестри Доротеї. Але не відчував нічого, крім кокосових волокон — навіть на зубах. Згодом на Оскара впала смужка світла: двері цайдлєрівської вітальні й спальні воднораз трохи прочинилися, з'явилась голова спершу Цайдлєра, підстрижена під їжачка, над нею — Цайдлєрки, вся в залізних бігуді. Вони повитріщали на мене очі, він кашлянув, вона хихикнула, він гукнув мене, я не відповів, вона й далі хихотіла, він звелів їй помовчати, вона поцікавилася, що зі мною сталось, він сказав, що так діло не піде, вона підкинула, що в них дім пристойний, він з погрозою заявив, що виселить мене, але я мовчав, бо чаша ця ще не переповнилась. Тоді Цайдлєри розчахнули двері навстіж, і він увімкнув світло в коридорі. Вони рушили до мене, і очі в обох були злізлющі, злі й маленькі, й цього разу він вирішив зігнати гнів не на лікерних чарках, він стояв наді мною, і Оскар уже очікував їжачкового гніву… Але Цайдлєр так і не встиг його зігнати, бо цієї миті на сходах почувся гуркіт, бо чийсь ключ почав невпевнено тицятись у двері, шукаючи дірку в замку, й кінець кінцем таки знайшов, бо поріг переступив Клеп і когось із собою привів, і той хтось був такий самий п'яний, як і сам Клеп. То був Шолє, гітарист, якого нарешті пощастило знайти.

Вони заспокоїли Цайдлєра з дружиною, нахилилися, ні про що не питаючи, до Оскара, а тоді підхопили й віднесли мене разом із тим сатанинським обрізком кокосової постілки до моєї кімнатки.

Клеп розтер мене й зігрів. Гітарист приніс мою одіж. Вони вдягли мене й утерли мені сльози. Схлипування. За вікном наставав ранок. Горобці. Клеп почепив на мене барабана й дістав свою невеличку дерев'яну флейту. Схлипування. Гітарист перекинув через плече гітару. Горобці. Товариші поставали обабіч, взяли мене всередину, повели заплаканого Оскара, який навіть не опирався, з помешкання, з будинку на Юліхерштрасе, до горобців, позбавили його впливу кокосових волокон, повели вранішніми вулицями, навскоси через Палацовий парк, до планетарію, а тоді аж на берег Райну, сірої річки, що все тяглася до Голландії й несла із собою судна, на яких тріпотіла розвішана білизна.

Того млистого ранку флейтист Клеп, гітарист Шолє й ударник Оскар просиділи на правому березі річки Райн від шостої до дев'ятої години; ми складали музику, програвали її, пили з однієї пляшки, задивлялися, примруживши очі, на тополі на другому березі, проводжали судна з вугіллям, що важко сунули від Дуісбурґа проти течії, швидкими й веселими або повільними й сумними мелодіями з берегів Міссісіпі і добирали назву для щойно створеного джазоркестру.

Коли вранішню млу трохи осяяло сонце, а в нашій музиці вже прохоплювалася туга за ситним сніданком, Оскар, що своїм барабаном відмежувався від минулої ночи, підвівся, дістав з кишені піджака гроші — це означало: пора снідати — й оголосив товаришам назву новонародженого оркестру: «The Rhine River Three».[13] Так ми назвали себе й пішли снідати.

Шинкар Фердинанд Шму любив правий берег Райну від Дюсельдорфа до Кайзерверта не менше, ніж ми — прирайнські луги. Свої репетиції ми провадили здебільшого вище від Штокума. А Шму, на відміну від нас, у пошуках горобців обшукував із дрібнокаліберкою живоплоти й чагарники на прибережних схилах. Таке вже він мав тобі, так він відпочивав. Коли на його плечі лягав якийсь клопіт у шинку, Шму велів дружині сідати за кермо мерседеса, вони їхали понад річкою, машину лишали вище від Штокума, і він пішки — трохи плоскостопий, рушниця цівкою вниз — тяг за собою дружину, яка воліла б лишитися в машині, через луги, потім садив її зручненько десь на камінь над водою, а сам зникав у заростях. Ми нашкварювали регтайм, Шму палив у кущах. Поки ми слугували музиці, він стріляв горобців.

Щойно серед зелені лунали перші постріли, Шолє — а він, як і Клеп, знав усіх шинкарів у Старому місті — казав:

— Шму знов по горобцях смалить.

Позаяк Шму вже нема живого, то я можу відразу сказати тут своє посмертне слово. Стріляв Шму непогано; можливо, й непоганий чоловік був, бо, навіть коли смалив по горобцях, напхавши до лівої кишені куртки набоїв для дрібнокаліберки, права кишеня в нього аж віддималася від пташиного корму, і після стрілянини (саме після, але ніколи — до, а вбивав шинкар за півдня не більше дванадцятьох горобців) він щоразу щедрою рукою витрушував той корм тим-таки горобцям.