Коли Шму був іще живий, одного холодного ранку в листопаді сорок дев’ятого — ми вже кілька тижнів репетирували на березі Райну — він звернувся до нас і то не просто так, тихенько, а зумисне гучно:
— І як же я тепер стрілятиму, коли ви завели тут свою музику й полохаєте мені пташок?
— Ох, — винувато зітхнув Клеп і взяв свою флейту, мов рушницю, на караул. — То ви і є той самий добродій, який так на диво музикально, ритмічно, просто-таки в лад нашій музиці смалить у кущах? Моє шануваннячко, пане Шму!
Шму зрадів, почувши від Клепа своє ім'я, та все ж таки поспитав, звідки той його знає. Клеп удав, ніби обурився: мовляв, та хто ж не знає пана Шму! Адже на вулицях тільки й чути: «Ось іде Шму! Он пішов Шму! А ви щойно бачили Шму? А чого це сьогодні не видно Шму? Та він же горобців стріляє!»
Шму, ставши отак завдяки Клепові світовою знаменитістю, запропонував нам сиґарети, поцікавився, як усіх нас звати, попросив заграти щось із нашого репертуару. Послухавши тигровий регтайм, він помахав рукою дружині, що, заглиблена в роздуми, сиділа в хутрі на камені над рейнськими водами. Вона в тому хутрі підійшла, і нам знов довелося грати; ми добряче вшкварили «Hight Society», а як скінчили, вона, в хутрі ж таки, сказала:
— Слухай, Ферді, та це ж саме те, що ти шукаєш для свого погрібця!
Шму, схоже, був такої самої думки, він теж повірив, що давно нас шукав і ось нарешті знайшов, але спершу трохи замислився — мабуть, подумки щось підраховував, — досить майстерно пустив підстрибом по поверхні Райну кілька пласких камінчиків і нарешті зробив нам пропозицію: грати в «Цибульному погрібці» від дев'ятої вечора до другої ночи, за вечір кожному — по десять, ну, скажімо, по дванадцять марок, а Клеп докинув: по сімнадцять, щоб Шму міг збити до п'ятнадцятьох; однак той сказав: чотирнадцять п'ятдесят, і ми вдарили по руках.
«Цибульний погрібець», якщо глянути на нього з вулиці, був схожий на багато інших новеньких шинків, які від давніших ресторанчиків відрізняються ще й тим, що вони дорожчі. Високі ціни можна пояснити екстравагантною внутрішньою обстановкою в тих шинках, які зажили слави переважно «мистецьких», а також їхніми назвами — такими негучними, як «Равіольна», чи таємниче-екзистенціальними, як «Табу», чи гостро-пекучими, як «Паприка», а то й просто — «Цибульний погрібець».
Слова «Цибульний погрібець» і примітивно-переконливий портрет цибулини були зумисне незграбно намальовані на вивісці, прикріпленій до фасаду за допомогою схожого на шибеницю чавунного кронштейна із завитками. Єдине вікно було засклене випуклими посередині шибками кольору зелених пляшок з-під пива. Біля пофарбованих суриком залізних дверей, які в лихоліття закривали, мабуть, вхід до бомбосховища, стояв швейцар у сільському кожусі. До «Цибульного погрібця» будь-кого з вулиці не пускали. Мешканцям Старого міста — а заходити до цього закладу було й так не з їхньою кишенею — тут завертали голоблі надто по п'ятницях, коли тижнева платня скрізь оберталася на пиво. Та кого вже сюди впускали, той одразу за суриковими дверима спускався п’ятьма бетонними східцями вниз, опинявся на п'ятачку завбільшки метр на метр — завдяки плакатові з виставки Пікассо навіть цей п'ятачок мав імпозантний і своєрідний вигляд, — потім сходив іще нижче, тепер уже на чотири східці, й ставав перед гардеробом. «Платити потім!» — попереджувала картонна табличка, і молодик біля вішака — здебільшого бородатий студент з Академії мистецтв — ніколи не брав гроші наперед, позаяк «Цибульний погрібець» був заклад хоч і дорогий, проте солідний.
Шинкар особисто зустрічав кожного відвідувача й так грав бровами, так розмахував руками, немовби мав намір того відвідувача висвячувати. Звали шинкаря, як ми вже знаємо, Фердинанд Шму, принагідно він пострілював горобців і добре знався на тому товаристві, яке в Дюсельдорфі після грошової реформи формувалося досить швидко, в інших місцях — повільніше, та все ж таки формувалося.
Власне, «Цибульний погрібець» — і тут ми можемо переконатися, як добре йшли справи в цьому солідному нічному закладі, — і справді був звичайнісіньким погребом чи підвалом, навіть трохи вологим. Він нагадував довгу кишку завбільшки чотири на вісімнадцять метрів і з холодною підлогою; опалювали цю кишку дві також своєрідні буржуйки. А загалом це був, звичайно, не зовсім погрібець. Бо стелю тут розібрали, й шинок розширили за рахунок помешкання на першому поверсі. Отож і єдине вікно в «Цибульному погрібці» було не справжнє підвальне, а вікном колишнього помешкання на першому поверсі, що, звісно, трохи вадило солідній репутації цього успішного нічного закладу. Та коли вже з вікна можна було б виглядати, якби його не засклили випуклими посередині шибками, і коли вже в розширеному в такий спосіб підвалі надбудували ґалерею, потрапити до якої можна було надзвичайно своєрідною драбиною — її немовби позичили десь у курятнику, — то це, мабуть, усе ж таки дає привід називати «Цибульний погрібець» солідним нічним закладом, хоч це й не був погрібець у буквальному розумінні слова. Та, зрештою, чому це він має бути саме таким?
Оскар забув іще згадати, що ота куряча драбина на ґалерею теж не була справжньою курячою драбиною — то був радше такий собі трап, бо ліворуч і праворуч від тієї небезпечно стрімкої драбини можна було притримуватися за надзвичайно своєрідні білизняні шворки; вся ця споруда трохи похитувалась, наводила на думку про морську подорож і робила «Цибульний погрібець» іще дорожчим.
Освітлювали «Цибульний погрібець» карбідові лампи — такі, з якими ото спускаються під землю гірники; лампи розливали довкола карбідовий запах — що також підвищувало ціни — і мовби переносили платоспроможного відвідувача до штольні, скажімо, калієвого рудника на глибину дев'ятсот п'ятдесят метрів: оголені до пояса вибійники довбають породу, відкривають жилу, ковш виносить сіль на поверхню, скрегоче лебідка, наповнюються вагонетки, а далеко позаду, там, де штольня завертає на Фрідріхштрасе, 2, блимає вогник — то старший штейгер, він приходить і каже: «Щасливо нагора!», погойдує карбідовою лампою, тютілька в тютільку схожою на ті, що висять на нетинькованих, сяк-так побілених вапном стінах у «Цибульному погрібці», — висять, і світять, і пахнуть, і створюють своєрідну атмосферу, і підіймають ціни.
Сидіння незручні — це грубі дерев'яні ящики, обтягнені мішками з-під цибулі, зате вимиті й начищені до блиску дерев'яні столи вилискують, ваблять відвідувача піднятися з рудника й перейти до привітної сільської світлиці, які часом можна побачити в кіно.
Оце, власне, й усе. А шинквас? Жодного шинкваса! Пане кельнер, зробіть ласку, меню! Ні кельнера, ні меню. Згадати можна ще тільки про нас, про «The Rhine River Three». Клеп, Шолє й Оскар сиділи під отією курячою драбиною, чи то пак трапом, приходили на дев'яту, діставали свої інструменти й десь о десятій починали грати. Та позаяк тепер ще тільки чверть на десяту, то про нас можна буде розповісти й потім. А поки що не завадить поглянути на руки Шму, якими він часом тримає дрібнокаліберку.
Щойно «Цибульний погрібець» заповнювався відвідувачами — а заповнитись наполовину тут означало теж заповнитись, — Шму, шинкар, перекидав через плече шалика. Шалик — кобальтово-синій шовк — був набивний, з особливим візерунком, а згадую я про нього через те, що шалик на плечі в шинкаря мав своє значення. Той набивний візерунок можна описати так: золотисто-жовті цибулини. І аж коли Шму перекидав того шалика через плече, можна було сказати: «Цибульний погрібець» відчинив свої двері.
Відвідувачі: бізнесмени, лікарі, адвокати, люди мистецтва, зокрема й актори, журналісти, кіношники, відомі спортсмени, а також високі посадовці із земельного уряду — одне слово, всі ті, хто нині називає себе інтелектуалами, сиділи на обтягнених джутом подушках зі своїми дружинами, подругами, секретарками, дівчатами з художніх промислів, а також із подругами чоловічої статі й, поки Шму не накинув на себе шалика із золотистожовтими цибулинами, перемовлялися стишеними голосами, можна навіть сказати, якось вимушено, майже пригнічено. Сусіди намагалися повести між собою розмову, але з того, попри їхні найкращі наміри, нічого не виходило, важливі проблеми не давалися до обговорення, а люди так хотіли розважити душу, нарешті по-справжньому вибалакатися, сказати все, що засіло в печінках, що накипіло на серці, і то на повен голос, щоб ні на що не зважати, заявити голісіньку правду, показати людину такою, яка вона є, — хотіли, але не могли. Тут і там прослизали обриси невдалої кар'єри, зруйнованого шлюбу. Он у того чоловіка з розумною масивною головою й м'якими, можна навіть сказати, тендітними руками — нібито якийсь клопіт із сином, якого не влаштовує батькове минуле. Дві жіночки в норкових хутрах — у світлі від карбідових ламп обидві справляють усе ще вигідне враження — нібито втратили віру, незрозуміло тільки одне: віру в що саме? Ми ще нічого не знаємо про минуле чоловіка з масивною головою й про те, якого клопоту завдає йому син через те його минуле, та й не про це мова; а загалом усе тут нагадує — ви вже даруйте Оскарові за таке порівняння — курку, яка хоче знестися: тужиться, тужиться, а…
