Коли двоє поліцейських виводили з церкви Смаженого Осетра і він ще раз повернув до Люції та Оскара своє заюшене кров'ю обличчя, я, вже не впізнаючи його, подивився повз нього, і Люція, наминаючи бутерброди з ковбасою, у супроводі п'ятьох чи шістьох поліцейських понесла мене на руках з церкви вслід за моєю колишньою ватагою трясунів.

Що лишилося? Лишився його велебність Вінке з обома нашими військовими ліхтариками, які й далі горіли червоним світлом, — лишився серед наспіх скинутого вбрання служок та облачения священика. На східцях до вівтаря лишилася чаша й дар-охоронильниця. А спиляний Іоан і спиляний Ісус лишилися при тій Діві, яка в нашому путкамерському підвалі мала стати противагою гобелену з жінкою й однорогом.

Що ж до Оскара, то його понесли назустріч процесу, який я й досі називаю другим процесом над Ісусом і який завершився тим, що мене виправдали, а отже, виправдали й Ісуса.

Уявіть собі плавальний басейн, викладений небесно-голубими кахлями, а в басейні плавають засмаглі, спортивні з вигляду люди. Перед купальними кабінками край басейну сидять чоловіки й жінки, такі самі спортивні з вигляду. Можливо, зі стишеного гучномовця ще долинає музика. Здорова нудьга, легенька еротика, від якої напинаються купальники і яка ні до чого не зобов'язує. Кахлі гладенькі, одначе ніхто на них не послизається. Тільки де-не-де таблички, які щось там забороняють, але й вони тут зайві, позаяк люди приходять сюди лише на дві годинки, а все, що заборонено, встигають зробити за межами басейну. Час від часу хтось стрибає з триметрового трампліна, однак не може привернути до себе погляди тих, хто плаває, й відвернути погляди від ілюстрованих часописів тих, хто лежить край басейну… І раптом якийсь ледь відчутний повів! Ні, то не повів, скоріше то якийсь юнак, що неквапно, зосереджено перехоплюючи руками щабель за щаблем, підіймається драбиною на десятиметровий трамплін. І вже опускаються часописи з репортажами з Європи і з-за океану, погляди підіймаються разом із ним, тіла, що повилягались, витягуються, якась молодиця приставляє дашком до очей долоню, хтось забуває, про що думав, слово затримується на язику, щойно розпочатий флірт завчасу, на середині фрази вривається — бо он він уже стоїть на дошці, добре збитий, сповнений снаги, підстрибує на місці, перехиляється через поручень із плавно вигнутої сталевої труби, ніби знуджено позирає згори вниз, вишуканим порухом стегон відштовхується від поручня, сміливо ступає на трамплін, що виходить далеко вперед і пружинить під кожним його кроком, дивиться вниз, дає своєму погляду зосередитись на небесно-голубому, навдивовиж маленькому басейні, де знов і знов перемішуються червоні, жовті, зелені, білі, червоні, жовті, зелені, білі, червоні, жовті шапочки плавчинь. Десь там мають сидіти знайомі — Доріс і Еріка Шюлєр, а також Юта Даніельс зі своїм приятелем, який їй зовсім не пара. Вони махають руками. Юта також. Він махає їй, потерпаючи, що втратить рівновагу. Вони щось гукають. Чого вони там хочуть? Вони гукають, щоб він не стояв, нехай він стрибає вже, гукає Юта. Але ж він зовсім і не мав такого наміру, він хотів лише поглянути, як воно там, нагорі, а тоді поволеньки, щабель по щаблю, спуститися вниз. А вони вже розгукалися так, що всі чують, просто на все горло:

— Стрибай! Та стрибай уже! Стрибай!

І ситуація ця, хоч би як близько до неба стояв ти на тому трампліні, з біса складна — гадаю, ви зі мною погодитесь. Отак самісінько — тільки сезон, щоправда, був не купальний — у січні сорок п'ятого обернулися справи і з ватагою трясунів та зі мною. Ми ризикнули піднятись аж на вершечок і тепер тупцяли, збившись до гурту, на стрибальній дошці, а внизу врочистою підковою довкола басейну без води сиділи судді, засідателі, свідки й усілякі там секретарі.

І ось на пружинистий трамплін без поручня ступає Смажений Осетер.

— Стрибай! — гукає хор суддів.

Але Смажений Осетер не стрибає.

І тоді внизу, де лави для свідків, підводиться щуплявенька дівоча постать у берхтесґаденській в'язаній жакетці й сірій плісированій спідничці. Немовби яскраво освітлену мішень, підводить вона своє біле, проте аж ніяк не розпливчасте обличчя — навпаки, я ще й тепер стверджую, що воно було трикутне. І ось Люція Ренванд не гукає, а шепоче:

— Стрибай, Смажений Осетре! Стрибай!

І тоді Смажений Осетер стрибає, а Люція знов сідає на тверду дерев'яну лаву для свідків і натягує на свої кулачки рукава в'язаної жакетки.

А на трамплін уже виходить, накульгуючи, Мокро-ступ. Судді закликають його стрибати. Але Мокроступ не хоче, він збентежено всміхається, розглядає свої нігті, чекає, поки Люція відпустить вовняні рукава, виставить кулачки й поверне до нього свій обрамлений чорним трикутник із вузенькими щілинами очей. І тоді він стрибає — стрибає простісінько на цей трикутник, але так до нього й не дістається.

Вуглекрад і Путя, які на трамплін підіймалися вже начебто досить мирно, нагорі знову зчепилися. Вутлекрад заходився трясти Путю й не відпускав його, вже навіть коли обидва стрибнули.

Молотило, що мав довгі шовковисті вії, перед тим, як стрибнути, заплющив свої безпричинно сумні очі лані.

Усім юним помічникам зенітників, перед тим, як вони мали стрибнути, уніформу наказали скинути.

Братам Ренвандам теж не дозволили стрибати з трампліна у небо в одінні церковних служок. Цього повік не допустила б і Люція, їхня сестричка, що в потертій вовняній одежині воєнних часів сиділа тепер на лаві для свідків і сприяла цим стрибкам.

На відміну від історичної послідовности подій, спершу стрибали Велізарій і Нарсіс, а вже потім — Тотіла й Тея.

Стрибнув Синя Борода, стрибнув Лев'яче Серце, а також ландскнехти з ватаги трясунів: Ніс, Бушмен, Нафтопорт, Свистун, Гірчичник, Ятаган і Бондар.

Після того, як стрибнув Штухель — навдивовиж зизоокий шестикласник, що був у ватазі, власне, лише однією ногою та й то випадково, — вгорі на дошці зостався лише Ісус, і судді хором закликали його вже як Оскара Мацерата стрибати. Але Ісус до їхнього заклику не прислухався. І коли з лави для свідків підвелася невблаганна Люція з тоненькою моцартівською кіскою між лопатками, розпростерла свої в'язані рукава й, не ворушачи підібганими вустами, прошепотіла: «Стрибай же, солодкий мій Ісусе, стрибай!», аж тоді я збагнув, яка ж спокуслива природа в десятиметрового трампліна, аж тоді під жижками в мене завовтузилися невеличкі сірі котенята, тоді під підошвами почали паруватися їжаки, тоді ластів'ята під пахвами вбилися в колодочки, тоді до ніг мені ліг цілий світ, а не сама тільки Європа. Тоді на острові Лусон американці вкупі з японцями пустилися в отой танок зі смолоскипами. Тоді й зизоокі, й вирлоокі погубили зі своїх мундирів ґудзики. Але в Стокгольмі був кравець, який саме в той час пришивав ґудзики до вечірнього костюма в ледь-ледь помітку смужечку. Тоді в Бірмі Маунтбатен годував слонів снарядами всіх калібрів. Тоді, в той самий час, у Лімі одна вдовиця навчила свого папугу повторювати вслід за нею слівце «карамба». Тоді посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сідати, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального. Однак це не справило жодного враження на одного трамвайного кондуктора в Гапаранді, що саме повернувся з роботи додому. Він розбивав над сковородою яйця, двоє — для себе, двоє — для своєї нареченої, яка ось-ось мала прийти, і, всміхаючись, заздалегідь усе обмірковував. Певна річ, не завадило б передбачити також, що армії Конева й Жукова знову почнуть рухатись, і поки в Ірландії йшов дощ, вони прорвали фронт на Віслі, взяли, хоч і надто пізно, Варшаву, а також Кьоніґсберг — хоч і надто рано, та навіть ці армії не могли завадити тому, що в однієї жінки у Панамі, яка мала п'ятеро дітей і одного-однісінького чоловіка, на газовій плиті підгоріло молоко. Неминуче мало дійти й до того, що з нитки щоденних подій, яка спереду ще не наситилась, петляла й творила історію, ззаду цю історію вже плели. А ще мені впало в око, що таких речей, як сидіти, згорнувши руки, морщити лоба, схиляти голівку, тиснути руки, робити дітей, підробляти гроші, вимикати світло, чистити зуби, розстрілювати противників і сповивати немовлят, люди вчилися повсюди, хоч опановували їх і не однаково майстерно. Ці численні цілеспрямовані дії просто збивали мене з пантелику. Тим-то я знов зосередив свою увагу на процесі, влаштованому на мою честь біля підніжжя трампліна. «Стрибай, солодкий мій Ісусе, стрибай же!» — шепотіла та завчасу дозріла свідчиця Аюція Ренванд. Вона сиділа на руках у диявола, і це ще дужче підкреслювало її дівочу незайманість. Люцію тішило те, що він пригощав її бутербродом із ковбасою. Вона впиналася зубами в бутерброд, але дівочої цноти своєї не втрачала. «Стрибай, Ісусе, стрибай же!» — плямкала вона, хизуючись переді мною своїм ціленьким трикутничком.