Та щойно я ступив до крамниці, перед моїми очима постала картина, що відразу змусила мене забути про спів, від якого на відстані розлітаються шибки. Сиґізмунд Маркус стояв навколішках перед моєю матусею, а всі плюшеві іграшки — ведмедики, мавпочки, собачки, навіть ляльки з очима, що самі заплющуються, а також пожежні машинки, й коні-гойдалки, й усі блазні, які стерегли крамницю, здавалося, ось-ось теж попадають услід за господарем навколішки. Сам він стискав в обох долонях, бурі плями на другому боці яких були порослі світлим пушком, обидві матусині долоні, й плакав.

Матуся також мала вигляд поважний, відповідно до ситуації.

— Не тут, Маркусе, — казала вона, — прошу вас, не тут, не в крамниці.

Але Маркус не вгавав, і я повік не забуду його благального й воднораз театрального голосу, який промовляв:

— Не робіть цього більше з Бронським, адже він служить на пошті, а вона польська, і це, кажу я вам, добром не скінчиться, бо він з поляками. Не ставте на поляків, ставте, коли вже хочете ставити, на німців, бо вони піднімуться — не сьогодні, то завтра. Вони вже й тепер знов пішли вгору, їх уже видно, а пані Аґнес і досі ставить на Бронського. Якби ви ставили бодай на Мацерата, за яким ви заміжжю, то було б іще сяк-так. Чи, якщо ваша ласка, то, кажу ж, ставте на Маркуса й ідіть за Маркуса, бо він охрестився лишень недавнечко. Їдьмо до Лондона, пані Аґнес, там у мене свої люди, і папери є на той випадок, якщо ви згодитесь поїхати. А як не хочете з Маркусом, бо гребуєте ним, то що ж, гребуйте. Але він просить вас від щирого серця: не ставте більше на отого навіженого Бронського, який стирчить на Польській пошті, хоч Польщі скоро гаплик, бо скоро прийдуть вони, німці!

Та саме тієї миті, коли вже й матуся, вражена стількома можливостями й неможливостями, ладна була вдаритися в сльози, Маркус помітив у дверях крамниці мене й, пустивши одну матусину руку, промовисто показав п'ятірнею в мій бік:

— Ну ось, коли ваша ласка, його ми теж візьмемо з собою до Лондона. Він житиме там, як маленький принц! Як маленький принц!

Нарешті й матуся перевела погляд на мене й спромоглася ледь усміхнутись. Може, вона згадала про те, що в Міському театрі вікна у фойє зосталися без шибок, а може, її трохи розважила думка про оте велике обіцяне місто, Лондон. На превеликий мій подив вона, однак, похитала головою і недбало, немовби відмовлялася від запрошення до танцю, промовила:

— Дякую вам, Маркусе, але нічого не вийде, справді нічого не вийде… Через Бронського.

Для Маркуса дядькове ім'я пролунало, мов сигнал, тож він одразу підхопився на ноги, перегнувся, мов складаний ножик, у поклоні, й проказав:

— Ви вже даруйте Маркусові, я б одразу мав здогадатися, що нічого не вийде саме через нього.

Коли ми вийшли з крамниці в Цойґгауз-пасажі, Маркус, хоч до вечора було ще й далеко, замкнув її знадвору й провів нас до зупинки п'ятого трамвая. Перед Міським театром усе ще стояв гурт перехожих і кілька поліцейських. Однак страху я не відчував і про свої перемоги над склом уже майже забув. Маркус нахилився до мене й прошепотів радше до самого себе, ніж до нас:

— До чого тільки він не вдатний, цей Оскар! І на барабані мастак, і перед театром улаштував бучу.

Матусю, що, побачивши бите скло, почала втрачати впевненість, крамар заспокоїв рухом руки, а коли підійшов трамвай і ми піднялися до причіпного вагона, він іще раз благально й тихенько, щоб не почув хтось чужий, промовив:

— Ну, тоді зоставайтеся з Мацератом, якого маєте, і не ставте більш на поляків…

І коли тепер Оскар, лежачи або сидячи в своєму залізному ліжку, але й навлежачки, й навсидячки барабанячи, відтворює в пам'яті Цойґгауз-пасаж, каракулі на мурах темниць у Ярусній вежі, саму вежу й змащені знаряддя тортур у ній, за колонами — троє вікон у фойє Міського театру, а тоді знов Цойґгауз-пасаж і крамницю Сиґізмунда Маркуса, щоб описати подробиці того вересневого дня, то йому доводиться водночас шукати й країну поляків. Як він її шукає? Він шукає її за допомогою барабанних паличок. Чи шукає він ту країну й власною душею? Він шукає її всіма своїми органами чуттів, тільки ж душа — не орган.

Я теж шукаю країну поляків, яка згинула, яка «єшщє нє зґінєла». Дехто каже: мало не згинула, вже згинула, знову згине. Тут, у цій країні, країну поляків віднедавна почали шукати за допомогою кредитів, фотокамер «лейка», компасів, радарів, чарівних паличок і делегацій, гуманізму, опозиційних лідерів і членів земляцтв, які поки що тримають свої національні костюми в скринях із нафталіном. Поки тут, у цій країні, країну поляків шукають душею, наполовину з Шопеном, наполовину з реваншем у серці, поки вони тут відкидають усі поділи Польщі — від першого до четвертого — й уже виношують плани п'ятого, поки вони літають до Варшави лініями «Ейр Франс» і скорботно покладають віночки там, де колись було ґетто, поки країну поляків тут шукатимуть за допомогою ракет, я шукаю Польщу на своєму барабані, я барабаню: зґінєла, єшщє нє зґінєла, знову зґінєла, чому зґінєла, майже зґінєла, вже зґінєла, Польща зґінєла, все зґінєло, «Єшщє Польска нє зґінєла».

Розтинаючи співом вікна у фойє Міського театру, я шукав і вперше знайшов контакт із сценічним мистецтвом. Хоча того дня матуся була цілком під враженням домагань торговця дитячими іграшками Маркуса, вона, мабуть, здогадалася, що я безпосередньо причетний до театру, бо незадовго перед Різдвяними святами купила чотири квитки — собі, Стефанові й Марзі Бронським, а також Оскарові — й останньої неділі перед Різдвом повела нас трьох на виставу Різдвяної казки. Ми сиділи в першому ряду збоку на балконі другого ярусу. Розкішна люстра, що висіла над партером, сяяла, як могла. Тож я був радий, що того разу не розтрощив її своїм співом з Ярусної вежі.

Дітей було надто багато вже тоді. На ярусах їх сиділо більше, ніж матерів, тоді як у партері, де місця купували люди заможні й у зачатті обережніші, співвідношення тих і тих було десь один до одного. Але ж діти просто не можуть спокійно всидіти! Марґа Бронська, чиє місце було між мною й досить посидющим Стефаном, сповзла з відкидного сидіння, вилізла була в крісло знов, потім відразу передумала — їй здалося, що краще поперекидатися перед балюстрадою, але застрягла у відкидному сидінні, зарепетувала, хоча, проти решти горлодерів довкола, ще досить стерпно й недовго, бо матуся заткнула її дурного дитячого писка цукеркою. Отак, передчасно стомившись від вовтузіння в кріслі й посмоктуючи цукерку, маленька Стефанова сестричка заснула відразу після того, як почалася вистава, і після кожної дії її доводилося будити, щоб вона поплескала в долоні, й вона робила це дуже старанно.

Ставили казку про Хлопчика-мізинчика, яка вже від першої сцени прикувала мою увагу, бо, зі зрозумілих причин, стосувалася мене особисто. Вони зробили це досить майстерно, самого Хлопчика-мізинчика зовсім не показували, було чути лише його голос, а дорослі дійові особи бігали по сцені за невидимим, але дуже активним головним героєм. А він то сидів у вусі коня, то переконував батька продати його за великі гроші двом волоцюгам, то мандрував на крисах бриля одного з волоцюг, розмовляючи з ними звідтам, а згодом шаснув до мишачої нірки, а тоді — до равликової шкаралупки, потім зайшов у спілку зі злодіями, опинився в сіні, а разом із сіном — у шлунку в корови. Та ось корову ріжуть, бо вона розмовляє голосом Хлопчика-мізинчика. І ось коров'ячий шлунок із тим малючком усередині потрапляє на смітник, і його проковтує вовк. Але метикуватий Хлопчик-мізинчик умовляє вовка пробратися до батьківської хати, а тоді — до комори й, тільки-но вовк починає грабувати, зчиняє галас. А кінцівка саме така, яка й буває в казках: батько вбиває злого вовка, мати розпорює ножицями тому ненажері черево, і Хлопчик-мізинчик виходить на волю, тобто ми чуємо тільки, як він гукає: «Ох, татусю, я побував і в мишачій нірці, і в коров'ячому шлунку, й у вовчому череві, а тепер я зостануся з вами».