Перед очима в Оскара ще стояло плискувате й похмуре обличчя вожатого із зустрічного трамвая, а Лео вже стяг його з асфальту на сипкий пісок, який нагадував про те, що скоро почнуться прибережні дюни. Кладовище правильним квадратом обступав цегляний мур. Хвіртка з південного боку, вся в іржавому мереживі й замкнена тільки про людське око, легко прочинилася перед нами. На жаль, Лео не дав мені роздивлятися поперекошувані, ось-ось ладні впасти чи й уже впалі ницьма надгробки, зроблені здебільша з грубо обтесаного ззаду й з боків, а спереду шліфованого чорного шведського граніту або з діабазу. Замість дерев кладовище прикрашували п’ять чи шість миршавих приморських сосон, що опинилися тут хтозна-яким дивом. Матуся, ще як була жива й дивилася з вікна трамвая на цей занедбаний куточок, надавала йому перевагу перед рештою таких тихих місць. Але тепер вона лежала в Брентау. Земля там була масніша, там росли в'язи й клени.

Не встиг я серед цього гнітючого запустіння оговтатись, як Лео вже вивів мене з кладовища через відчинену й без ґраток хвіртку в мурі з північного боку. Одразу за муром ми опинилися на рівній піщаній місцині. У клубах туману чітко вирізнялися сосни, дрік, шипшинові кущі, що ніби пливли до берега. Озирнувшись на кладовище, я відразу завважив, що частина його північного муру свіжопобілена.

Під цим муром, що стояв, мов новий-новісінький, і був сліпучо білий, як пожмакана сорочка на Лео, мій проводир раптом прибрав заклопотаного вигляду. Він напружено заходив туди-сюди розгонистими кроками — схоже, рахуючи їх, рахуючи вголос і, як Оскар гадає й досі, латиною. Потім Лео проспівав якийсь текст, що його вивчив, либонь, ще в семінарії. Метрів за десять від муру Лео поставив в одному місці мітку, тоді поклав майже під самісіньким побіленим і, як мені здалося, там і сям поштукатуреним муром якусь паличку, причім робив він усе це лівою рукою, бо в правій і далі стискав патронну гільзу, й нарешті, ще досить довгенько щось пообмірявши та пошукавши, поставив біля самісінької тієї палички порожню, трохи звужену вгорі залізну посудину, в якій колись було свинцеве ядро — було доти, доки хтось, зігнувши вказівного пальця, пошукав запобіжника, намагаючись не натиснути на гачок передчасно, а потім усе ж таки прогнав свинець із дому, й той перебрався до іншого місця, принісши комусь смерть.

Отак ми й стояли. У Пришелепка Лео патьоками текла слина. Він склав навхрест рукавички, проспівав латиною ще щось і змовк, бо поруч не було нікого такого, хто вмів би, як і годиться в літургії, співати з ним поперемінно. Потім Лео обернувся й почав роздратовано, нетерпляче поглядати поверх муру на Брьозенське шосе, скидаючи голову в той бік щоразу, коли трамваї, здебільшого порожні, зупинялися на стрілці, дзвінками попереджали один одного про себе, щоб не зіткнутися, й нарешті роз'їжджалися. Лео, мабуть, очікував людей, яких спостигло горе. Одначе ніхто ні йшов пішки, ні приїздив трамваєм — ніхто, кому Лео своєю рукавичкою міг би засвідчити співчуття.

Один раз над нами прогуркотіли літаки, що заходили на посадку. Ми не позадирали голів, ми витримали ревіння моторів і знехтували нагодою переконатися, чи то сідають, блимаючи вогнями на кінчиках крил, справді три «Юнкерси-52».

Невдовзі по тому, як мотори дали нам спокій — тиша настала така сама нестерпна, яким білим був мур у нас перед очима, — Пришелепко Лео стромив руку собі за пазуху, щось дістав, ту ж мить опинився біля мене, зірвав з Оскарових плечей свою воронячу вдяганку, кинувся в бік дроку, шипшини й сосон, подався далі до берега й, не спиняючись, промовистим рухом, розрахованим на того, хто його спостерігає, впустив щось на пісок.

Аж коли Лео зник зовсім — він ще якийсь час примарою маячив перед моїми очима, поки його нарешті поглинули молочні пасма туману, що стелилися над землею, — одне слово, аж коли я зостався з дощем сам на сам, я підхопив шматочок цупкого паперу, що стримів у піску: то була карта зі скатної колоди — винова сімка.

За кілька днів після того випадку на заспенському кладовищі Оскар зустрів на Ланґфурському базарі свою бабцю Ану Коляйчек. Відколи в Бісау скасували митний і прикордонний контроль, вона знову возила продавати яйця, масло, капусту й зимові яблука. Люди купували охоче й багато, адже невдовзі мали запровадити харчові картки, і треба було робити запаси. Побачивши бабцю, що сиділа навпочіпки над своїм товаром, Оскар ту ж мить відчув на голій шкірі під пальтечком, під светром, під маечкою гральну карту. А в перші хвилини, коли я повертався трамваєм із Заспе додому на Макс-Гальбе-плац і кондуктор запропонував мені прокататися задарма, мені хотілося порвати ту винову сімку на дрібнесенькі клаптики.

Карту Оскар не порвав. Він віддав їй бабці. Угледівши його з-за головок капусти, вона мало не вжахнулася.

Може, в неї промайнула думка, що Оскар ніколи не приносить доброї звістки. Однак потім вона підкликала те трирічне хлоп'я, що визирало з-за кошиків із рибою, до себе. Оскар іще трохи поцеремонився, спершу порозглядав живу, майже цілий метр завдовжки тріску, викладену на мокрі водорості, й помилувався дрібними рачками з Отомінського озера, які десятками, вже сидячи в кошику, й далі старанно вправлялися ходити по-своєму, задки. Нарешті й Оскар, так само задкуючи й показуючи бабці спину свого матроського пальтечка, підступив до її рундучка й аж тоді обернувся до неї золотистими ґудзиками з якорями, як наскочив на дерев'яні козли під її прилавком і яблука покотилися врозтіч.

Надійшов Швердтфеґер з гарячими, загорненими в старі газети цеглинами, підсунув їх бабці під спідниці, вигріб з-під неї, як завжди, коцюбкою холодні, поставив паличку на шиферній дошці, що висіла в нього на грудях, перебрався до сусіднього рундучка, і тоді бабця простягла мені яблуко.

А що міг дати їй Оскар, коли вже вона подарувала йому яблуко? Він простяг їй спершу карту, а тоді й патронну гільзу, яку також не схотів лишати в Заспе. Довго, нічого не розуміючи, дивилася Ана Коляйчек на ті дві зовсім різні речі. Та ось Оскар підніс свої вуста до її старечого хрящуватого вуха під хусткою, і я, забувши про будь-яку обережність, пригадавши рожеве, невеличке, але м'ясисте Янове вухо з довгими, гарними мочками, прошепотів:

— Він лежить у Заспе.

Прошепотів і подався геть, перекинувши дорогою кошика з капустою.

Поки історія на повен голос звістила світові про важливі події і, мов добре змащений повіз, котилася, пливла й летіла європейськими просторами, завойовуючи наземні, водні й повітряні шляхи, справи мої — а вони зводилися до того, що я раз у раз просто розбарабанював ущент лаковані дитячі барабани, — йшли так собі, поганенько, можна сказати, геть не йшли. Поки багато хто марнотратно розкидав на всі боки дороге залізо, ще одна моя бляшанка пускалася духу. Щоправда, в поштамті Оскарові пощастило врятувати новенького, майже не подряпаного інструмента і цим надати обороні Польської пошти бодай якогось сенсу; але що означав для мене, кому в кращі часи потрібно було якихось місяців зо два, не більше, щоб обернути бляху на брухт, одне слово, що означав для Оскара бляшаний барабан пана Начальника-молодшого?

Відразу по тому, як мене виписали з Міської лікарні, я, оплакуючи втрату моїх сестер-жалібниць, заходився вперто працювати, вибиваючи дріб, і вибивати дріб, працюючи. Той дощовий день на кладовищі в Заспе аж ніяк не змусив мене занедбати моє ремесло, радше навпаки, Оскар подвоїв зусилля й робив усе, щоб домогтися лише одного; знищити останнього свідка своєї ганьби перед ополченцями — барабана.

Але той тримався стійко, він давав мені відкоша й, коли я бив по ньому, відповідав звинуваченнями. Під час наших бійок, які мали на меті лише одне: стерти з пам'яти певний, чітко обмежений у часі відтинок мого минулого, мені, на диво, знов і знов спадав на думку Віктор Велюн, поштар, що розносив грошові перекази, хоча хто-хто, а він, чоловік короткокозорий, навряд чи зміг би давати проти мене свідчення. Одначе хіба ж не йому, короткозорому, пощастило втекти? І чи не означає це, що короткозорі бачать краще і що Велюн, якого я зазвичай називаю нещасним Віктором, добачив тоді у моїх рухах чорно-білі тіні, розгадав мій учинок Юди, а тоді втік, прихопивши з собою Оскарову таємницю й ганьбу і понісши їх у світ?