Варто також згадати роман «Під місцевим наркозом» (1969), який відтворює конфлікти між батьками й дітьми, вчителями й учнями; роман «Із щоденника слимака» (1972), де йдеться про своєрідне ґрасівське тлумачення поняття «прогрес»; і, нарешті, повість «Зустріч у Тельгті» (1979): на поверхні там подається вигадана автором зустріч німецьких барокових поетів, а в підтексті простежуються зв'язки між цими давніми поетами і сучасною «Групою 47», активним адептом якого був молодий Ґрас. Одначе жодна із згаданих мною книг не зрівняється з «Бляшаним барабаном». Багато критиків навіть упевнені в тому, що Ґрас так уже й не зміг піднятися до рівня свого епічного первістка. А один із них, Марсель Райх-Раницький, навіть вважає без чогось дев'ятсотсторінковий його роман «Широке поле» (1995) нестерпно нудним. На думку Райх-Раницького, Ґрас виписався, хоча все ще залишається «найбільшим, найвідомішим, найславетнішим серед нині живих німецьких письменників». На мій погляд, «недотягування» інших речей Ґраса до «Бляшаного барабана» пояснюється не в останню чергу тим, що в більшості з них, як і раніше, переважно торують суспільні закономірності, закони логіки й психології, навіть закони ймовірности тощо. Що ж до «Бляшаного барабана», то там саме дійство, як і авторське його тлумачення, зумовлене, я б сказав, екзистенціальною природою світобудови — примхливою і явно (принаймні з погляду «шкільної» соціології) беззаконною.
Підтвердження цього легко можна помітити в уже побіжно згаданій мною Нобелівській промові автора: адже за проминулі сорок років він мав досить часу, щоб пізнати як численні, знову виявлені хитросплетіння сущого, так і ті осяяння, що продовжують іти від власного, давним-давно створеного тексту. «… Найбільшою їхньою (письменників. — Д. 3.) провиною, — іронізує Ґрас, — було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбіччі історичного процесу опиняються переможені… Той, хто надає їм слово, ставить під питанням саму перемогу». Або ще такий його вислів: «Письменник… це людина, що пише супроти минущости часу».
Особливо наочно ґрасівський постмодернізм прозирає крізь оцінки історичних перспектив: «Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням». І ще: «Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти Просвітництва».
«Абсурдний перебіг історії», «недолугі діти Просвітництва» — це, згідно з Ґрасом, зовсім не вислід чиїхось фатальних помилок або чийогось свідомого лихого наміру. Ні, така, на думку нашого автора, екзистенційна природа речей.
Раніше я вже казав, що більша частина створеного ним до «Бляшаного барабана» (та й дещо написане опісля) забарвлена, радше, в соціальні тони, аніж екзистенційні. Хоча з цього «правила» існує принаймні один надто прикметний виняток: я маю на оці книгу «Моє сторіччя». Вона побачила світ зовсім недавно — 1999 року — і складається із ста новел, дія кожної з яких відбувається в один із років XX сторіччя…
Одначе вести розмову про «Моє сторіччя» доречніше вже після того, як читач глибше проникне в суть «Бляшаного барабана».
Дещо про героя
«…Я був одним із тих уразливих і чутливих немовлят, духовний розвиток яких завершується з їхньою появою на світ, і надалі його треба лише підтверджувати…» І далі: «Самотньо, не відчуваючи розуміння з боку батька-матері, лежав собі Оскар під електричними лампочками й дійшов висновку, що так воно й триватиме, аж поки за років шістдесят-сімдесят станеться якесь коротке замикання й остаточно позбавить струму всіх джерел світла; отож йому й узагалі перехотілося жити, перше ніж почалося те його життя під електричними лампочками. І тільки обіцяний бляшаний барабан завадив мені якось рішучіше продемонструвати своє бажання повернутися до колишнього ембріонального стану головкою вперед».
Тут стикаєшся ніби з цілковито новим (принаймні «іншим», аніж у більшості відомих усім нам книг) поглядом на життя: адже тут констатується (причому мовби «наперед»!) якась первісна, невідворотна, фундаментальна недосконалість світобудови, якась «зіпсутість» його звичного, а відтак вже нібито мало не «нормального» єства. Інакше кажучи, наш автор ладен брати на карб наявність життєвих обставин, які не надаються до жодного більш чи менш історичного покращення.
Нині такий погляд на речі поширений, як ніколи, навіть став мало не само собою зрозумілим. І прізвисько його, як я вже згадував, — «постмодернізм». Одні цей погляд поділяють, інші, навпаки, заперечують. Проте від того, що заплющиш на щось очі, воно не зникне, навіть, і це справді так, його анітрохи не убуде…
До того ж, очевидячки, саме тепер людство переживає свою найбільш послідовну, а можливо, і найбільш глобальну постмодерну ситуацію.
Протягом усієї людської історії «модерністські» і «постмодерністські» періоди (тобто ті, що вирізнялись вірою в поступ, у досяжність високих суспільних ідеалів, наявністю певної мрії; і, навпаки, — скептицизмом, глузливим безвір'ям і т. ін., і т. п.) поперемінно змінювали один одного: «модерністська» (переважно середземноморська) античність змінилася застійно-«постмодерністським» Середньовіччям; останнє, в свою чергу, виявилося витісненим — знову-таки «модерністським» — Ренесансом, а за ним настала епоха маньєристського та барокового «занепаду»…
І ось так усе це тривало до сьогоднішнього дня, який — я вже про це побіжно згадував — є мало не «зразкове» царство світобачення постмодерного. А проте, якщо світ наш з якоїсь зовнішньої або внутрішньої причини невдовзі не загине, нас, гадаю, очікує наступне модерністське «відродження»… В даний момент, ми, одначе, на ентузіазмі освоюємо постмодерний «занепад». Нині саме він відправляє у нас функції «символу віри».
Само собою зрозуміло, що такий колообіг нічим не нагадує оркестр чи балетну групу, які слухняно скоряються диригентській паличці. Рука, що тримає паличку, тут або взагалі відсутня, або залишається не тільки незримою, але й ніби «недосяжною». Хоча певні постмодерністські «правила» все-таки існують; просто нам не відомо, коли, ким, як і, головне, ради чого, вони були встановлені.
Вище я вже досить недвозначно дав зрозуміти, що «Бляшаний барабан» — твір суто постмодерністський (до того ж у цій своїй іпостасі мало не зразковий); і саме тому і саме тепер — не раніше, і не пізніше — його відзначено Нобелівською премією. Отже, тут усе якраз дуже навіть логічно…
А втім, може статися так, що навіть дещо логічніше якоїсь «норми», врешті-решт встановленої через проби та помилки. Я маю на увазі, що Нобелівськими преміями, певна річ, пошановувались далеко не всі ті, хто їх так чи інак заслуговував. Навіть обмежившись німцями, хотілося б спитати, чому цих премій так і не отримали ні Герман Гессе, ні Бертольд Брехт?… Одначе моя мета полягає зовсім не в засудженні витівки казково розбагатілого винахідника динаміту, а саме у відповіді на питання, чому ним засновану премію все-таки присудили романові Ґраса…
Як свідчить сама назва роману, мало не провідна роль у книзі дісталася дитячому бляшаному барабану; мати, народивши Оскара, тут-таки поклала собі до третьої річниці первістка подарувати йому цю іграшку. І саме це щасливе її рішення хоч якось примирило нашого героя із злигоднями людського існування. Можна було б навіть сказати, що лише за умови володіння барабаном він і погодився жити…
Хоча час від часу (в якісь переломні моменти) Оскар робив спроби із своїм барабаном розлучитися, той так і лишився для нього — у прямому й переносному розумінні — засобом (чи, можливо, навіть і Метою?) існування. Адже, барабанячи, наш герой виказував своє ставлення до буття… І полягало воно у фундаментальному його неприйнятті. Не бувши зумовленим соціально, буття так і лишається, я б сказав, цілком і повністю «безпартійним», а отже, саме екзистенційним: «Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків… І свідків Єгови… у вегетаріанців і в молодополяків…» Іншими словами, всі соціальні утворення нашому героєві однаковою мірою огидні.
