— Іди геть, Люксе! — вимагав я. — Іди геть!

Люкс кілька разів слухався й відбігав, але дуже ненадовго, і я аж із полегкістю зітхнув, коли він нарешті десь трохи затримався, зник у житі, що, як і належало хлібам, хвилями гойдалися од вітру. Та що я кажу, який там вітер — було тихо-тихо, як ото перед грозою.

«Либонь, погнався за кроликом», — подумав я. А може, і йому скортіло лишитися на самоті, скористатися нагодою й побути собакою, як і Оскарові хотілося не надовго зостатися без собаки й побути людиною.

Місцевість тут моєї уваги не привертала. Ні садові ділянки, ні сам Ґересгайм, ані пласке, повите серпанком місто, що лежало за ним, мого погляду не приваблювало. Я сів на порожню, поіржавілу котушку з-під дроту, яку я мушу назвати все ж таки барабаном, бо Оскар, щойно вмостившись на тій іржавій залізяці, почав барабанити по ній кісточками пальців. Було тепло. Костюм мені тиснув, для літа він був надто важкий. Люкс десь бігав і все ще не повертався. Барабан із-під дроту — це було, звісно, не те, що мій бляшаний барабан, і все ж таки я помаленьку відпливав у минуле, а коли сів на мілину, коли не міг посуватися далі, коли в уяві почали раз у раз поставати ті самі картини останніх років, сповнені спогадів про лікарню, то знайшов на землі дві дерев'яні палички й сказав собі: «Стривай, Оскаре, ану ж погляньмо нарешті, хто ти є і звідки ти прийшов». І ту ж мить наді мною спалахнули обидві оті шістдесятиватні лампочки, як тієї години, коли я з'явився на світ. Між ними тріпотів крильцями нічний метелик, десь далеко немовби пересувала важкі меблі гроза, я почув Мацератів голос, а вслід за ним — матусин. Мацерат обіцяв мені крамницю, матуся — іграшку: у три роки я мав одержати барабана, тож Оскар і намагався прожити ті три роки якомога швидше. Я їв, я пив, зригував, поправлявся, давав себе приколисувати, зважувати, сповивати, купати, чистити, потрушувати присипкою, робити щеплення, любити, називати на ім'я, усміхався, коли мене про це просили, радісно скрикував, коли хотів цього сам, засинав, як наставала пора спати, вчасно прокидався, а ві сні робив таке личко, яке дорослі називають янгольським. Я багато разів захворював на бігунку, часто застуджувався, підхопив кашлюка, якийсь час ходив із ним і позбувся його аж тоді, як осяг важкий ритм цієї хвороби й назавжди зберіг її в своїх пальцях, бо п'єска «Кашлюк», як ви вже знаєте, була в моєму репертуарі, і коли Оскар перед двома тисячами слухачів видавав на барабані того «Кашлюка», всі дві тисячі стареньких дідусів і бабусь заходилися кашлем.

Прибіг Люкс і, скімлячи, потерся об моє коліно. Ох уже мені цей собацюра з прокату! Якби не самотність, я б його повік не взяв. Пес стояв на своїх чотирьох лапах і помахував хвостом — собака собакою, і погляд у нього був собачий, а в слинявій пащі він щось тримав: чи то паличку, чи то камінчика — а що ж іще потрібно собаці!

Перші, такі, важливі для Оскара роки поволі танули в моїх спогадах. Біль у яснах, що провіщав появу молочних зубів, минав, я стомлено відкинувся назад: дорослий, охайно, трохи тепліше, ніж треба, вдягнений горбань при наручному годиннику, з посвідкою особи й пачкою банкнот у гаманці. В губах у мене вже стриміла сигарета, я підніс сірника й дав тютюнові забити в роті такий неповторний присмак дитинства.

А Люкс? Люкс терся об мене. Я спробував був прогнати його — просто дмухнув на нього димом. Йому це не сподобалось, але він не одійшов, а терся об мене й далі. Пес облизував мене своїм поглядом. Я поблукав очима від одного телеграфного стовпа до іншого, шукаючи на дротах ластівок, — думав нацькувати на них цього надокучливого пса. Одначе ластівок не було, і прогнати Люкса мені не щастило. Він уткнувся мордою мені між ноги й уткнувся в одне місце так упевнено, немовби господар прокатної контори зі Східної Пруссії спеціально навчив його це робити.

Я двічі копнув його підбором. Пес відійшов і стояв, тремтячи, на своїх чотирьох, але мордою й далі тягнувся до мене так настирливо, наче в зубах у нього була не паличка або камінчик, а мій гаманець, якого я, однак, відчував у піджаку, чи годинник, що виразно цокав у мене на руці.

То що ж він усетаки тримав у зубах? І чому воно було таке важливе, що Люксові так хотілося показати його мені?

Я вже стромив пальці в теплу собачу пащу й одразу відчув те в долоні, відчув і здогадався, що саме тримаю, але вдав іще, немовби добираю слово, намагаючись назвати знахідку, яку Люкс приніс мені з жита.

Є такі частини людського тіла, розглядати які легше й краще тоді, коли вони лишаються самі, окремо від решти організму. Це був палець. Жіночий палець. Підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець із вишуканою каблучкою. Між п'ястковою кісткою і першим суглобом, сантиметрів на два нижче від каблучки, палець дав себе відтяти. На сухожиллі розгинача ще зберігся чистенький, виразний сегмент.

То був гарний, спритний палець. Коштовний камінь у каблучці, що його тримали шість золотих лапок, я назвав одразу і, як з'ясувалося згодом, не помилився: аквамарин. А сама каблучка в одному місці виявилася такою тонесенькою, такою зношеною, що, здавалося, ось-ось розламається, тож я сприйняв її як сімейну коштовність. Хоч бруд чи, краще сказати, земля лишила під нігтем темну окрайку, так ніби пальцеві довелося шкребти чи копати землю, сам ніготь, те, як він був обрізаний, справляли враження доглянутости. А загалом у пальці, коли я дістав його з теплої собачої пащі, відчувався холод, і на тлі цього холоду властива пальцеві жовтувата блідість здавалася природною.

Оскар уже багато місяців носив у нагрудній кишеньці піджака хустину, краєчок якої виглядав трикутничком. Отож він дістав ту шовкову пілочку, розгорнув і поклав на неї підмізинного пальця, завваживши, що його внутрішнім боком аж до третього суглоба тягнеться лінія, яка свідчить про старанність, цілеспрямованість і шанолюбну впертість пальця.

Сховавши пальця в хустину, я підвівся з котушки з-під дроту, поплескав Люкса по шиї, тримаючи в правій руці хустину, а в хустині — пальця, вже зібрався був вирушити до Ґересгайма, додому, маючи деякі плани щодо цієї знахідки, вже навіть дійшов був до огорожі крайньої садової ділянки — і цієї миті мене гукнув Вітляр, що лежав у розкаряці на яблуні й спостерігав і за мною, і за собакою, який приніс мені знахідку.

Чого тільки вартий уже сам його голос — бундючний, зневажливий, гугнявий… Лежачи, отож, у розкаряці на яблуні, Вітляр сказав:

— Славний у вас пес, добродію!

На те я трохи розгублено:

— Що ви там на яблуні робите?

Він манірно повів плечима в тій своїй розкаряці, випростав довгий торс.

— Та ви не бійтеся, це всього-на-всього райські яблучка, на повидло.

Довелося, зрештою, його приструнчити:

— А мені що до ваших яблучок? І чого це я маю боятися?

— Та ви… — Він вистромив язика й по-зміїному поворушив ним. — Ви ще, чого доброго, подумаєте, нібито я — райський змій, адже такі яблучка були вже й тоді.

Я йому розлючено:

— Алегорична балаканина!

Він, так хитренько-хитренько:

— То ви, либонь, гадаєте, що согрішити можна лише задля столового фрукта?

Я вже хотів був піти, бо тієї хвилини мені не було нічого нестерпнішого, ніж дискутувати про те, які фрукти в раю. Але Вітляр облишив свої натяки, хутко сплигнув із дерева і став на повен зріст біля огорожі — цибатий вітрогон.

— А що ото приніс із жита ваш пес?

І нащо тільки я відповів йому:

— Камінця приніс.

Це вже починало скидатися на допит:

— І ви сховали того камінця до кишені?

— Я люблю носити в кишенях камінці.

— А мені здалося, що пес приніс вам скорше якусь паличку.

— А я кажу — камінця, хай то хоч сто разів була чи могла бути паличка.

— Виходить, усе ж таки паличка?

— Про мене — паличка чи камінець, райські яблучка чи столові…

— А паличка така, що ворушиться?