Ми грали багато годин поспіль. Присвятивши чимало варіацій темі дідової втечі плотами, ми, трохи виснажені, але й щасливі, завершили свій концерт виконаним у формі гімну натяком на те, що зниклий безвісти палій, можливо, чудом урятувався.

Ще не відлунали останні звуки, ще з флейтою біля губів Клеп підхопився зі свого пролежаного ліжка. За ним потягся трупний дух. Але він порозчахував вікна, заткнув старою газетою камінну дірку, пошматував кольоровий портрет Єлизавети Англійської, проголосив завершення роялістського періоду, пустив у раковину воду з крана, вмився — так, він умився, Клеп почав митися, він зважився все змити, і це було вже не вмивання — це було справжнє омовіння; і коли він, омитий, відійшов від раковини й гладкий, скрапуючи водою, голий, мало не лускаючи від чистоти, з огидним, звислим набік членом став переді мною, підняв мене, підняв на випростаних руках — адже Оскар важив і важить небагато, — коли з нього потім вихопився сміх, знайшов вихід і вдарив у стелю, — аж тоді я збагнув: воскрес не лише Оскарів барабан, воскресіння зійшло й на Клепа, і ми привітали один одного й поцілували один одного в щоки.

Ще того самого дня — надвечір ми вийшли в місто, пили пиво, їли кров'янку з цибулею — Клеп запропонував мені заснувати з ним джазовий оркестр. І хоч я попросив трохи часу на роздуми, Оскар уже ухвалив своє рішення покинути не лише роботу Гравера в каменяра Корнефа, а й позування на пару з музою Улою і стати ударником у джазоркестрі.

Так Оскар посприяв тому, що його товариш Клеп підвівся з ліжка. І хоч він, не тямлячи себе від радощів, вискочив зі своїх смердючих простирадел і навіть не побоявся води, одне слово, остаточно став тим чоловіком, що любить казати: «Гоп!» та «А нам — море по коліна!», тепер, коли лежня звати Оскаром, я зважуся стверджувати: Клеп хоче зі мною поквитатися, він хоче відбити в мене бажання від ліжка в цьому лікувально-опікунському інтернаті, як я колись відбив у нього бажання від ліжка в його макаронному царстві.

Один раз на тиждень я мушу терпіти його відвідини, вислуховувати його оптимістичні джазові тиради, його музично-комуністичні маніфести, позаяк він, колишній лежень і вірний рояліст, прихильник англійського королівського дому, став, щойно я забрав у нього ліжко і Єлизавету з волинкою, активним членом КПН, і це в нього — й досі нелегальне тобі, і він не забуває про нього, коли п’є пиво, поглинає кров’янку чи пояснює миршавим чоловічкам, котрі вивчають біля шинквасу наклейки на пляшках, що є спільного — яке щастя! — між джазоркестром, який має постійну роботу, й радянським колгоспом.

У наші дні в наляканого мрійника вибір невеликий. Зігнаний із пролежаного ліжка, Клеп пристав до партії, навіть до забороненої, що робило її ще привабливішою. Ще одна регілія, яку він міг вибрати, називалася джаз. А по-третє, він, хрещений протестант, міг би перемінити віру й стати католиком.

Треба віддати Клепові належне: шляхи до всіх віросповідань він лишив для себе відкритими. Обережність, його важка й лискуча плоть, а також гумор, що знаходить поживу в оплесках, — усе це підказало йому рецепт, за яким по-селянському хитренькі постулати вчення Маркса треба перемішати із джазовою імпровізацією. І якщо одного дня він зустріне якогось священика лівих поглядів, такого собі робітничого жерця, а в того, на додачу, виявиться ще й зібрання платівок із диксилендами, від того самого дня цей марксист, в якого джаз — мов та жуйка, щонеділі бігатиме на причастя й пахощі неоґотичного собору збагачуватиме випарами свого тіла.

А щоб того самого не сталося й зі мною, я не даю виманити себе з ліжка, хоч цей чоловік обіцяє мені золоті гори. Він подає до суду заяву за заявою, працює пліч-о-пліч з моїм адвокатом, наполягає, щоб справу переглянули, домагається, щоб Оскара виправдали, щоб його випустили на волю — годі гноїти нашого Оскара в цьому інтернаті! — і все тільки через те, що Клеп не хоче лишити мене в моєму ліжку.

А проте я не шкодую, що, винаймаючи в Цайдлєра кімнатку, поставив товариша на ноги, і він тепер не лише стоїть, а й топчеться, а часом навіть бігає. Якщо не брати до уваги отих гнітючих годин, які я, поринувши в роздуми, присвячував сестрі Доротеї, то життя в мене настало тоді цілком безтурботне.

— Слухай, Клепе! — ляснув я його по плечу. — А чи не організувати нам джазоркестру?

Він лагідно поплескав мене по горбу, якого любив майже так само, як і своє черево.

— Ми з Оскаром організовуємо джазоркестр! — оголосив Клеп на весь світ. — Бракує лише путящого гітариста — такого, щоб умів урізати й на банджо.

Насправді до барабана й флейти потрібен ще один інструмент, який веде мелодію. Непогано було б, звісно, придбати й контрабаса, навіть із боку суто зорового, одначе знайти контрабасиста вже тоді було не так просто, тож ми наполегливо шукали собі гітариста. Ми частенько ходили в кіно, по двічі на тиждень, як я вже й розповідав наприпочатку, фотографувалися й за пивом та кров'янкою з цибулею викидали з паспортними знімками всілякі коники. Клеп під той час надибав десь руду Ільзу, з дурної голови подарував їй свою фотокарточку й уже через це мусив на ній одружитись. А ось гітарист нам не траплявся, й квит.

Дюсельдорфське Старе місто з його невеличкими круглими шибками, випуклими посередині, з гірчицею на сирі, з пивним духом і нижньорайнським розгойдуванням за довгими столами я вже трохи знав завдяки Академії мистецтв, де працював натурником, одначе пізнати ці квартали по-справжньому мені судилося лише поруч із Клепом. Ми шукали гітариста поблизу церкви святого Ламберта, в усіх забігайлівках, а надто — на Ратінґерштрасе, в «Однорозі», бо на танцях там грав Бобі й іноді дозволяв нам виступити з флейтою і барабаном; Бобі розхвалював мою бляшанку, хоч і сам був чудовий ударник, щоправда, на правій руці в нього бракувало одного пальця.

Гітариста ми не знайшли і в «Однорозі», проте я там трохи набив руку, до того ж не втратив деяких навичок, набутих іще в часи фронтового театру, й невдовзі вже міг би стати непоганим ударником, якби на перешкоді мені час від часу не ставала сестра Доротея.

Половина з того, про що я думав-передумував, — про неї. Та з цим ще можна було б якось миритися, якби друга половина була цілком і повністю присвячена барабанові. Але насправді виходило так, що починав я міркувати про барабан, а закінчував — про брошку з червоним хрестом у сестри Доротеї. Клеп, щоправда, віртуозно перекривав своєю флейтою усі мої огріхи, проте щоразу скрушно хитав головою, спостерігаючи, як Оскар поринає в роздуми.

— Може, ти хочеш їсти? Замовити кров'янку?

Причину всіх страждань у цьому світі Клеп убачав у вовчому голоді, тож не мав сумніву, що будь-якого страждання можна позбутися за допомогою порції кров'янки. На ту пору Оскар поглинав гори свіжої кров'янки з накришеною цибулею, запиваючи все це пивом, аби лиш його товариш гадав, що Оскареве страждання називається голод, а не сестра Доротея.

Ми здебільшого дуже рано виходили з помешкання Цайдлєра на Юліхенштрасе й снідали десь у Старому місті. А до Академії я тепер забігав лише тоді, коли нам потрібні були гроші на кіно. Муза Ула тим часом устигла чи то втретє, чи то вчетверте заручитися з художником Ланкесом і вже не відходила від нього, бо він почав одержувати свої перші великі промислові замовлення. Одначе позування без Ули не давало Оскарові ніякої втіхи — його знов спотворювали, страшенно замальовували чорним, отож я весь час був зі своїм товаришем Клепом, бо спокою не знаходив і в Марії з Куртиком. У неї щовечора виснув отой її шеф і одружений залицяльник Штенцель.

Якось — це було на початку осени сорок дев'ятого, — коли ми з Клепом, кожен зі своїм інструментом, повиходили з кімнат і зустрілися в коридорі, під дверима з молочно-білою шибкою, вже маючи намір вийти з помешкання, Цайдлєр трохи прочинив двері своєї вітальні й спальні воднораз і гукнув нас.

Він викотив у коридор вузенького, згорненого в товстий сувій килима й зажадав, щоб ми допомогли його розкласти, а потім і закріпити на підлозі. Це була коко-сова постілка — вісім метрів і двадцять сантиметрів завдовжки. Але коридор у цайдлєрівському помешканні був завдовжки лише сім метрів і сорок п'ять сантиметрів, отож сімдесят п'ять сантиметрів ми з Клепом мали відрізати. Робили ми це навсидячки, бо відрізати кокосові волокна, як виявилося, було досить непросто. Зрештою, постілка вийшла в нас на два сантиметри коротша, ніж треба. Однак завширшки вона була точнісінько така сама, як і коридор, отож Цайдлєр попросив нас спільними зусиллями прибити її до підлоги, бо йому, бачте, важко нахилятись. І саме Оскарові спало на думку ту постілку, перше ніж прибивати, трохи натягти. Так нам пощастило майже повністю відшкодувати оті два сантиметри, яких бракувало. Ми взяли цвяхи з широкими пласкими головками, бо цвяхи з вузенькими головками такого рідкого кокосового плетива не втримали б. І ні Оскар, ні Клеп не вдарили себе молотком по пальцях. Щоправда, кілька цвяхів ми все ж таки зігнули. Та це залежало вже від якості цвяхів із Цайдлєрових запасів, тобто ще дореформних. Коли наполовину прикріплена кокосова постілка вже лежала на підлозі, ми склали свої молотки навхрест один на одного й звели очі на їжачка, що спостерігав за нашою роботою, — хоч і не настирливо, та все ж очікувально. І він таки зник у своїй вітальні й спальні воднораз, а повернувся з трьома чарками зі свого лікеро-чаркового запасу і з пляшкою хлібної горілки. Ми випили за те, щоб постілка лежала міцно, а тоді зауважили — знову ж таки не нестирливо, а швидше очікувально, — що кокосові волокна викликають спрагу. Їжачкові чарочки були, мабуть, навіть раденькі, що в них кілька разів поспіль наллють хлібної горілки, перше ніж іще один сімейний вибух гніву перетворить їх на бите скло. Коли Клеп випадково впустив порожню чарку, вона на постілці не розбилася й навіть не брязнула. Ми всі похвалили нашу постілку. А ось коли пані Цайдлєр, яка з дверей вітальні-спальні спостерігала за нашою роботою, й собі похвалила кокосову постілку за те, що на ній не б'ються лікерні чарки, їжачка взяла злість. Він тупнув ногою там, де постілка ще не була прибита, схопив три порожні чарки й зник із ними у вітальні-спальні; потім там дзенькнув мисник — то Цайдлєр дістав іще кілька чарок, трьох йому було мало, — й відразу по тому Оскар почув добре знайому музику, а в уяві побачив голландську грубу й вісім потрощених чарок під нею. Господар нахилився, взяв шполу та віничка й, знову ставши Цайдлєром, змів на шполу бите скло, якого наробив, бувши їжачком. А поки він брязкав та дзенькав за спиною в пані Цайдлєр, сама вона й далі стояла в дверях, зацікавлена нашою роботою, тим більше що ми, коли Цайдлєр розлютувався, знов похапали молотки. У коридор він так і не повернувся, проте пляшку лишив у нас. Спершу нам, коли ми з Клепом по черзі ковтали горілку нахильці, було трохи незручно перед пані Цайдлєр. Щоправда, вона привітно кивала нам головою, хоч дати хильнути і їй ми навіть не подумали. Але працювали ми чистенько, вганяючи цвяшки один по одному в кокосову постілку. Коли Оскар прибивав її під дверима в сестри Доротеї, молочно-біла шибка за кожним ударом молотка деренчала. Це болем віддавалося в його серці, і в одну таку нестерпну мить він навіть опустив молотка. Та скоро лиш двері з молочно-білою шибкою лишилися позаду, в Оскара і його молотка справи пішли веселіше. Як колись настає кінець усьому, так настав кінець і нашій роботі. З кутка в куток бігли тепер цвяхи, по шию вгрузнувши в дошки й ледве утримуючи своїми широкими головками несамовито збурену водоверть кокосових волокон. Ми задоволено походжали туди-сюди коридором, тішилися такою довгою постілкою, нахвалювали свою роботу, натякали на те, що розкладати й прибивати кокосову постілку отак зрання, не маючи ріски в роті, було, мовляв, не дуже легко й, нарешті, домоглися того, що пані Цайдлєр зважилася ступити на новеньку, я б навіть сказав, незайману постілку, дійшла нею на кухню, запарила нам каву й поставила смажитися яєчню. Снідали ми в моїй кімнатці — Цайдлєрка побігла, їй пора було в контору до Манесмана; ми лишили двері навстіж, жували й трохи стомлено позирали на свій витвір — кокосову постілку, що пливла нам назустріч.