— А до речі, щодо здоров'я, — вкинув я. — Ви що, погано почуваєтесь?
Клеп звівся ще на кілька градусів, та, збагнувши, що втриматися рівно йому однаково не пощастить, знову впав горілиць на постіль і пояснив, що лежить, власне, для того, щоб з'ясувати, як почувається — добре, так собі чи погано. За кілька тижнів він, мовляв, сподівається дійти висновку, що почувається так собі.
А тоді сталося те, чого я так побоювався й чого сподівавсь уникнути, провадячи цю довгу й плутану розмову.
— Ох, любий мій добродію, поїжте зі мною трохи спагеті!
Отож ми заходилися їсти спагеті, зварені у воді, яку я приніс. Я не зважився попросити в нього оту липку каструлю, щоб добряче почистити її в раковині. Перекинувшись на бік, Клеп варив мовчки, рухи його були впевнені, як у сновиди. Воду він обережно злив до чималої консервної бляшанки, потім, майже не повертаючись ні в один, ні в другий бік, сягнув рукою під ліжко, дістав звідки масну, вкриту присохлими рештками томатної пасти тарілку, на мить, здавалося, завагався, тоді запустив руку під ліжко ще раз, вигріб на білий світ зіжмакану стару газету, витер нею тарілку, кинув папір знову під ліжко, похукав на заяложену тарілку, так наче хотів здмухати з неї останню порошинку, потім майже вишуканим рухом подав мені цю найогиднішу з огидних тарілок і запропонував Оскарові без зайвих церемоній призволятися.
Але я хотів, щоб першим узяв собі він, і закликав його починати. Тицьнувши мені в руки бридке начиння, що липло до пальців, Клеп столовою ложкою й виделкою вивалив на мою тарілку добру половину спагеті, елегантним рухом вичавив на те макаронне плетиво довгого черв'яка томатної пасти, викладаючи з неї узори, зверху щедро полив олією зі слоїка, те саме проробив у своїй каструлі, потрусив обидві порції перцем, розмішав свою й очима запропонував мені зробити те саме і з моєю.
— Ох, добродію любий, даруйте вже, що в цій оселі нема тертого пармезану. Але я вам однаково бажаю смачного! Нехай Бог благословить!
Оскар і досі не може збагнути, як він тоді змусив себе їсти тієї ложкою й виделкою. Одначе страва мені, хоч як дивно, припала до смаку. Ба більше, відтоді ті Клепові спагеті стали в мене кулінарним мірилом, яке я прикладав до всього, що ставили переді мною на столі.
Налягаючи на спагеті, я неквапом, непомітно, однак детально роглядав кімнату цього лежня. Особливу увагу в ній привертала нічим не затулена кругла дірка для каміна в стіні під самісінькою стелею; я немовби на собі відчував її чорний подих. За двома вікнами надворі гуляв вітер. Принаймні складалося враження, ніби то саме його пориви час від часу виштовхують із камінної дірки до Клепової кімнати хмарки сажі, і вона рівномірно лягає на меблі, мовби справляючи похорон. Та позаяк із меблів тут було лише ліжко посеред кімнати та кілька згорнених у трубу й накритих обгортковим папером килимів — вочевидь цайдлєрівська власність, — то я з певністю міг стверджувати: у цій кімнаті не було нічого чорнішого, ніж колись біле простирадло, подушки під головою в Клепа й рушник, яким цей лежень накривав собі обличчя щоразу, коли вітер заганяв до кімнати хмарку сажі.
Обоє вікон у цій кімнаті на вигляд були такі самі, як і вікна в цайдлєрівській вітальні й спальні воднораз, що виходили на Юліхенштрасе чи, правильніше сказати, на зелено-сіру крону каштана, котрий затуляв собою фасад цього будинку з помешканнями на винайм. Тут була тільки одна художня оздоба: кольоровий портрет Єлизавети Англійської, вирізаний, очевидно, з якогось ілюстрованого журналу й пришпилений канцелярськими кнопками на стіні між вікнами. Під тією картинкою на гачку висіла волинка, і крізь шар сажі ще навіть прозирав шотландський узор на її тканині. Поки я розглядав кольоровий знімок, думаючи не так про саму Єлизавету та її Філіппа, як — і то багато більше — про сестру Доротею, що стала між Оскаром і доктором Вернером і, мабуть, каралась у відчаї, не знаючи, кого вибрати, Клеп пояснював мені, що він — вірний і палкий прихильник англійського королівського дому, тим-то колись навіть брав уроки гри на волинці в музикантів одного шотландського полку британської окупаційної армії, до того ж тим полком командувала, мовляв, сама Єлизавета, і він, Клеп, навіть бачив у тижневій кінохроніці, як вона в шотландській спідничці, від голови до п'ят вся картата, провадила огляд свого полку.
Дивно, але цієї хвилини в мені раптом прокинувся мій католицизм. Я висловив сумнів щодо того, чи Єлизавета взагалі щось петрає у грі на волинці, а потім зробив кілька зауважень щодо ганебного кінця католички Марії Стюарт; одне слово, Оскар дав Клепові зрозуміти, що вважає Єлизавету особою немузикальною.
Власне, я сподівався, що цей рояліст ось-ось вибухне гнівом. Одначе Клеп лише всміхнувся — мовляв, дарма, я знаю все краще — й зажадав від мене пояснень, які дали б йому підставу зробити висновок, чи годен я, маленький чоловік — саме так той гладун мене й обізвав, — чи годен я щось судити про музику.
Оскар довго й мовчки дивився на Клепа. Той звернувся до мене із закликом, навіть не здогадуючись, до чого саме мене закликає. Мене наче щось прострелило з голови в горб. Ніби настав день Страшного суду над усіма моїми барабанами — старими, понівеченими, побитими бляшаними барабаними. Тисячі бляшанок, які я викинув на брухт, і один-однісінький барабан, якого я поховав на кладовищі в Заспе, — всі вони повстали, постали наново, цілі й неушкоджені, щоб святкувати своє воскресіння, вони подали голос, сповнили собою мене всього, зігнали з краю ліжка, потягли (після того, як я вибачився перед Клепом і попросив його хвилинку зачекати) з кімнати, пронесли повз двері з молочно-білою шибкою, повз комірчину сестри Доротеї — на підлозі там з-під дверей ще трохи виглядав чотирикутник листа, — загнали мене до моєї кімнатки, випхали назустріч мені того барабана, якого подарував художник Розкольников, коли малював «Мадонну-49», і я схопив барабана, я крутнувся з тою бляшанкою й двома паличками в руках — чи мене щось крутнуло, — і вискочив з кімнатки, промчав повз ту кляту комірчину, ступив, немовби виживши після тривалих блукань, до Клепового макаронного царства, сів, не довго церемонячись, на край ліжка, поклав зручніше свій біло-червоний струмент, спершу помахав паличками в повітрі, не в змозі, либонь, угамуватися й дивлячись кудись повз враженого Клепа, потім торкнувся, мовби ненароком, однією паличкою бляхи — ох! — і бляха відповіла Оскарові, а той уже опустив услід за першою паличкою й другу, і я почав барабанити, барабанити по черзі, і спочатку був початок, метелик пробарабанив між лампочками годину мого народження, я пробарабанив сходи до підвалу з їхніми дев'ятнадцятьма східцями й моє падіння зі сходів, коли ми святкували мій третій, отой знаменитий день народження, розклад уроків у школі Песталоцці я відбарабанив від першого рядка до останнього, потім вибрався з барабаном на Ярусну вежу, посидів з барабаном під політичними трибунами, пробарабанив вугрів, чайок і вибивання килимів у Страсну п'ятницю, посидів, барабанячи, біля домовини бідолашної моєї матусі — домовини, що звужувалася до ніг, далі перейшов до порубцьованої спини Герберта Тручинського, а коли почав вибивати на своїй бляшанці оборону Польської пошти на Гевеліусплац, то ще здалеку вгледів якийсь рух у головах ліжка, де я сидів, краєм ока побачив, як Клеп випростався, дістав із-під подушки якусь кумедну дерев'яну флейту, приставив її до рота й видув звуки такі солодкі, такі неприродні, вони так гармоніювали з моїм барабаном, що мені пощастило повести його за собою далі, на кладовище в Заспе до Пришелепка Лео, і я, коли Пришелепко Лео відтанцював своє, в Клепа на очах, для нього й разом із ним дав спінитися шипучому порошку мого першого кохання, я навіть прихопив його з собою у джунглі пані Ліни Ґреф, дав навіть прогуркотіти великій, розрахованій на сімдесят п'ять кілограмів барабанній машині городника Ґрефа, взяв Клепа із собою до фронтового театру Бебри, дав гучно побарабанити на моїй блясі Ісусові, а Смаженого Осетра й решту трясунів зігнав барабанним дробом із трампліна вниз, — унизу там сиділа Люція, — але я дозволив мурашкам і росіянам заволодіти моїм барабаном, хоча вдруге й не повів Клепа на кладовище в Заспе, де кинув свого барабана в яму вслід за Мацератом, а повернувся до своєї великої теми, яка не має кінця-краю: кашубські картоплища, жовтнева мжичка над ними, у чотирьох своїх спідницях сидить моя бабця, і коли я почув, як із Клепової флейти сіє жовтнева мжичка, як та флейта під дощиком і чотирма бабиними спідницями відшукала мого діда, палія Йозефа Коляйчека, і як та сама флейта відсвяткувала й потвердила зачаття бідолашної моєї матусі, серце в Оскара мало не скам'яніло.
