Ох, якби ж до того шоколадного пудингу та подали були якусь іншу поливку або щоб узагалі не подавали ніякої! Але поливка була ванільна. Густа, тягуча, жовта ванільна поливка. Така банальна-банальна, звичайнісінька, а проте неповторна ванільна поливка. На землі нема, певно, нічого смішнішого й воднораз трагічнішого, ніж ванільна поливка. Ваніль розливала ніжні пахощі, чимдалі щільніше огортаючи мене Марією, тож оту призвідницю всіх ванілей на світі, оту, що сиділа поруч із Мацератом і тримала його за руку, мені вже не сила було ні бачити, ні терпіти.

Тримаючись за спідницю Ґрефихи, яка вгорі щось там сьорбала ложкою, Оскар сповз зі свого дитячого стільчика й так і лишився лежати у Ліни в ногах; цієї хвилини він уперше відчув той властивий їй дух, який ураз перебив, поглинув, знищив будь-яку ваніль.

Цей новий для мене дух мав якийсь кислуватий присмак, і все ж я й далі лежав, оповитий ним, доки він, як мені здалося, притлумив усі мої спогади, пов'язані з ваніллю. Поволі, нечутно й не викликаючи жодних спазмів, до горла мені підкотилася блювота й принесла полегкість. І поки з мене виходив черепашачий суп, непережована свиняча печеня, майже цілий зелений горошок і оті кілька ложечок шоколадного пудинґа з ванільною поливкою, я осягнув сенс своєї знемоги, я здався на волю своєї знемоги, Оскарова знемога лягла пластом біля ніг Ліни Ґреф — і я поклав собі відтепер і що Божого дня нести свою знемогу до пані Ґреф.

Вязьма й Брянськ, а потім — багнюка й бездоріжжя. У середині жовтня сорок першого року Оскар і собі заходився щомога порпатися в баговинні. Ви вже даруйте мені, що оті успіхи в багнюці групи Центр я порівнюю з моїми власними успіхами в таких самих непрохідних і досить багнистих нетрях Ліни Ґреф. Достоту як там, на підступах до Москви, грузли танки й вантажівки, загруз тут і я. І хоч колеса там іще крутилися, перемелюючи багнюку, хоч і я тут не відступав і спромігся в буквальному розумінні слова збити піну в Ліниному баговинні, але про територіальні успіхи не могло бути й мови — ні під Москвою, ні в Ґрефихиній спальні.

Мені й досі ще не хочеться відмовлятись від свого порівняння: як майбутні стратеги дістали, певно, науку з невдалої, захряслої в багнюці операції, так і я зробив свої висновки за наслідками боротьби з Ліниними природними явищами. Тут не можна недооцінювати значення тилових звершень під час останньої світової війни. Оскар мав тоді сімнадцять років, але, попри свою молодість, завдяки підступно неозорому полігону Ліни Ґреф зумів вирости на справжнього чоловіка. Відмовляючись від порівнянь воєнного характеру, я тепер вимірюватиму Оскарові успіхи категоріями мистецькими й скажу так: коли Марія в наївно дурманному ванільному тумані дала мені зразки малих форм, познайомила мене з ліричними виявами, такими як шипучий порошок та пошуки грибів, то в кислуваторізких, густо переплетених випарах Ґрефихи я набув того широкого епічного дихання, яке нині дає мені змогу висловити успіхи на фронті й у ліжку одним словом: музика! Від по-дитячому сентиментальної, а все ж такої солодкої губної гармоньки в Марії — відразу за диригентський пульт, бо Ліна Ґреф надала мені цілий оркестр, так широко й так глибоко ешелонізований, що другий такий можна знайти хіба що в Байройті чи в Зальцбурзі. Тут я навчився трубити в трубу, бринькати на струнах, перебирати їх і водити по них смичком, і байдуже, про що йшлося — про генералбас, контрпункт, додекафонію, модерний ритм, вступ до скерцо чи до анданте, — пафос мій був сухий, стриманий і воднораз ніби лився безперервним м'яким потоком. Оскар видобував із Ґрефихи все, що можна було видобути, й хоч і не скажу, що не вдовольнявся, а проте, як і належить справжньому художникові, лишався невдоволений.

Від нашої бакалійної крамниці до Трефової городницької було якихось два десятки кроків. Городницька стояла навскоси через вулицю, дуже зручно, багато зручніше, ніж помешкання Александера Шефлєра на Кляйнгамервеґ. Мабуть, саме завдяки цьому зручному розташуванню я у вивченні жіночої анатомії посунувся трохи далі, ніж у штудіюванні своїх учителів Ґьоте й Распутіна. Припускаю також, що цю й досі таку разючу різницю в моїх освітах можна пояснити, а то й виправдати саме несхожістю обох моїх навчительок. Коли Ліна Ґреф зовсім не мала наміру мене вчити, а лише простодушно й пасивно надавала в моє розрядження всі свої скарби як наочний і піддослідний матеріал, то Гретхен Шефлєр ставилася до своєї вчительської місії аж надто поважно. Вона хотіла бачити мої успіхи, хотіла чути, як я читаю, хотіла спостерігати, як каліграфічно мої пальці барабанщика виводять літери, хотіла, щоб я запізнався з чарівною граматикою, і воднораз хотіла мати вигоду від цієї дружби. Та коли Оскар відмовився демонструвати їй будь-які наочні докази своїх успіхів, терпець Гретхен Шефлєр урвався, невдовзі після смерти моєї бідолашної матусі — як-не-як, а цілих сім років науки! — вона знов узялася за в'язання, а позаяк дітей їй Бог і далі не давав, то вона ощасливлювала мене, щоправда, тільки час від часу, переважно на великі свята, власноруч вив'язаними светриками, панчохами та рукавичками. Про Ґьоте й Распутіна мова між нами вже не заходила, і тільки уривкам із творів обох тих майстрів, які я й далі зберігав то там, то сям, а здебільшого на горищі в нашому будинку, Оскар завдячував те, що принаймні ця частина його науки не минула зовсім намарно; свою освіту я здобував сам і висновків доходив власних.

А ось хвороблива Ліна Ґреф була прикута до ліжка, ухилитися від мене вона не могла, не могла мене й покинути, бо недуга її була хоч і затяжна, однак не така серйозна, щоб смерть могла дочасно забрати в мене мою вчительку Ліну. Та позаяк на цій планеті нема нічого вічного, то саме Оскар покинув свою прикуту до ліжка вчительку, коли вирішив, що науку в неї завершив.

Ви скажете: в якому ж обмеженому світі цьому юнакові довелося здобувати освіту! Споряджатися на подальше життя вже дорослого чоловіка він мав на невеличкому п'ятачку між бакалійною крамницею, пекарнею та городницькою крамницею. І хоч я й мушу визнати, що свого першого, такого важливого досвіду Оскар набував у досить затхлому міщанському оточенні, був у нього, зрештою, й третій навчитель. Саме йому й випала доля відкрити перед Оскаром цей світ і зробити його тим, ким він є сьогодні, — особистістю, яку я, за браком кращого визначення, назву ім'ям, хоч і не зовсім вичерпним, космополіт.

Ідеться, як найкмітливіші з вас уже, мабуть, і здогадалися, про мого вчителя й наставника Бебру, що походив по прямій лінії від принца Євгенія, про нащадка роду Людовіка Чотирнадцятого, про ліліпута й музичного клоуна Бебру. Коли я кажу «Бебра», то маю на увазі, звичайно, й жінку поруч із ним, оту велику сновиду Розвіту Раґуну, красуню без віку, про яку я часто згадував у ті похмурі часи, коли Мацерат забрав у мене мою Марію. «Цікаво, скільки ж їй років, тій синьйорі? — запитував я сам себе. — І хто вона тепер — двадцятирічна, якщо не дев'ятнадцятирічна, квітуча дівчина? Чи граційна дев'яностодев'ятирічна баба, яка і в свої сто років незмінно втілюватиме вічну молодість у мініатюрі?»

Якщо мене не зраджує пам'ять, тих двох людей, таких близьких мені духом, я зустрів невдовзі по смерти моєї бідолашної матусі. У кав'ярні «Чотири пори року» ми втрьох випили по філіжанці кави, й після цього наші шляхи розійшлися. Тоді між нами виникли ледь помітні, проте досить вагомі політичні розбіжності. Бебра був наближений до райхсміністерства пропаганди, виступав, як неважко було здогадатися з його натяків, у приватних покоях панів Гебельса й Герінґа і намагався всіляко пояснити й виправдати в моїх очах таке своє сповзання. Він заходжувався розповідати про якогось впливового придворного блазня в добу середньовіччя, показував мені репродукції з картин іспанських художників, де був зображений який-небудь Філіпп чи Карлос зі своїм придворним почтом, а в центрі того церемонного товариства щоразу можна було розгледіти кількох блазнів у рюшиках, мереживах та штанях із буфами, і всі ті блазні були такі завбільшки, як Бебра чи, може, і як я, Оскар. А позаяк ті картинки припали мені до вподоби — тепер я навіть можу називати себе палким прихильником геніального художника Дієґо Веласкеса, — то я не хотів, щоб це так легко Бебрі минулося. Тож згодом він помалу й кинув порівнювати долю карлика при дворі іспанського короля Філіппа Четвертого зі своїм становищем при отому райнському вискочні Йозефові Ґебельсі. Бебра розводився про тяжкі часи, про слабаків, які іноді мають сходити з дороги, про опір, що процвітає потай; одне слово, це саме тоді пролунали слівця «внутрішня еміґрація», і тому шляхи Оскара й Бебри розійшлися.