Засвітили гасові лампи, на столі з'явилися карти. Самогонку не прибирали. Стояв і яєчний лікер, саморобний. Від нього всі розвеселилися. А Ґреф, який не пив, почав співати. Завели пісню й кашуби, а Мацерат почав роздавати карти. Другим був Ян, третім — десятник із цегельні. Аж тепер я завважив, що нема моєї бідолашної матусі. Грали до пізньої ночи, проте жодному з чоловіків так і не пощастило виграти з чирвою без позички. А коли Ян Бронський ні з сього ні з того програв чирву без чотирьох валетів, я почув, як він стиха мовив до Мацерата:

— Аґнес цю партію запевне виграла б.

Я сповз із колін Гретхен і знайшов у дворі бабцю та її брата Вінцента. Обоє сиділи на дишлі від воза. Вінцент півголосом щось промовляв по-польському до зірок. Плакати бабці вже не сила було, але під свої спідниці вона мене пустила.

А хто візьме мене під спідниці тепер? Хто сховає мене від світла дня і світла від лампи? Хто подарує мені запах того розтопленого, ледь пригірклого жовтуватого масла, яке бабця збирала, зберігала, носила під спідницями, яким принагідно частувати мене, щоб той харч пішов мені на пожиток, щоб припав мені до смаку?

Я заснув під чотирма спідницями, зовсім неподалік від витоків моєї бідолашної матусі, і мені було там так само тихо, хоч і не так бездиханно, як і їй у дерев'яній труні, що звужувалася до ніг.

Кажуть, ніщо в світі не замінить рідну матір. Уже невдовзі після похорону мені почало дуже бракувати моєї бідолашної матусі. Припинилися гостини щочетверга в Сиґізмунда Маркуса, ніхто вже не водив мене на побачення з білим халатиком сестри-жалібниці Інґи, але особливо болісно нагадувала мені про матусину смерть кожна субота: матуся вже не ходила на сповідь.

Одне слово, про Старе місто, кабінет доктора Голаца й церкву Серця Ісусового мені довелося забувати. До маніфестацій я збайдужів. Як же мені було зваблювати перехожих підходити до вітрини, коли навіть професія спокусника стала Оскарові прісною і втратила будь-яку привабливість? Не було вже матусі, яка повела б мене до Міського театру на різдвяну виставу, до цирку Кроне чи Буша. Регулярно, хоч і досить неохоче, я й далі ходив на оті свої уроки, знуджено плентав рівними, як струна, вулицями передмістя на Кляйнгамервеґ, приходив до Гретхен Шефлєр, яка розповідала мені про подорожі, що їх влаштовувала «Сила в радощах» до країни опівнічного сонця, а я тим часом уперто порівнював Гьоте з Распутіним, порівнював без кінця-краю і від тієї сліпучо-похмурої круговерти рятувався тим, що брався вивчати історію. «Битва за Рим», «Історія міста Данцига», написана Кайзером, морські календарі Кьолєра… Мої давні, хрестоматійні твори давали мені сякі-такі знання про все на світі. Отож я ще й нині можу навести точні відомості про товщину броні, озброєння, спуск зі стапелів, завершення будівництва й штатний склад усіх кораблів, що брали участь у Скаґеракській битві, там-таки затонули чи дістали пошкодження.

Скоро мені вже мало сповнитися чотирнадцять, я любив усамітнюватись і частенько виходив погуляти. Барабан теж гуляв зі мною, але тепер я обходився з бляхою ощадливо, бо після матусиної смерти вчасно придбати новий барабан навряд чи пощастило б, і так воно, зрештою, й виявилось.

Коли ж це було — восени тридцять сьомого чи навесні тридцять восьмого? У кожному разі чвалаю я собі вздовж Гінденбурґалєе, в бік міста, і вже підходжу до кав'ярні «Чотири пори року», — тоді саме чи то падало листя, чи то розпукувалися бруньки, принаймні в природі щось діялось, — аж глядь — назустріч мені простує мій товариш і наставник Бебра, прямий нащадок принца Євгенія, а відтак і Людовіка Чотирнадцятого.

Ми не бачилися цілих три роки, одначе впізнали один одного за двадцять кроків. Бебра був не сам — попідручки з ним ішла така собі вишукана красуня південного типу, сантиметрів, може, на два нижча від Бебри, пальців на три вища від мене; знайомлячи нас, Бебра назвав її Розвітою Раґуною, найвідомішою сновидою в Італії.

Бебра запросив мене до кав'ярні «Чотири пори року» на філіжанку кави, ми сіли в «акваріумі», й дівулі-кавопивці за сусіднім столиком зашепотілися:

— О, диви — ліліпути! Ти ба', Лізбет? Вони що — виступатимуть у Кроне? Тра' буде піти.

Бебра всміхнувся до мене, і його обличчя помережали сотні тонюсіньких, ледве помітних зморщечок.

Кельнер, що приніс нам мокко, був дуже високий. Коли пані Розвіта замовляла в нього шматочок торта, то дивилася на того чоловіка у фраку, як дивляться на вежу.

Бебра не зводив з мене очей.

— Схоже, нашому скловбивці ведеться не вельми добре. Що сталося, друже мій? Уже не піддається скло чи голос не слухається?

Юний і гарячий, яким я тоді був, Оскар вирішив негайно продемонструвати своє невмируще мистецтво. Я роззирнувся навсібіч і вже спинив погляд на широкій скляній поверхні, за якою плавали декоративні рибки й похитувалися водорості, та не встиг пролунати мій спів, як Бебра сказав:

— Ні, друже мій! Ми вам і так віримо. Прошу вас, не треба руйнувань, повені, риб'ячого мору!

Я засоромлено вибачився, насамперед перед синьйорою Розвітою, яка тим часом дістала таке малесеньке-малесеньке віялко й почала збуджено ним обмахуватись.

— У мене померла матуся, — спробував я пояснити свою поведінку. — І нащо тільки вона це зробила? Я на неї лихий. А ще кажуть: мати все бачить, усе відчуває, все прощає. Все це — гасла, хоч на День матері виголошуй! Моя бачила в мені гнома. І якби могла, то позбулася б того гнома. Але вона не могла мене позбутись, бо дітей, навіть якщо вони — гноми, записують до паперів, і позбутися їх не дуже просто. До того ж я був її рідний гном, і вона, позбувшись мене, позбулася б і занапастила б і себе. Отож вона й спитала сама себе: «То я — чи гном?» І після того занапастила себе, їла саму рибу, і то навіть несвіжу, порозганяла коханців, а тепер, коли вона лежить на брентауському кладовищі, і коханці, й покупці — всі тільки й плещуть язиком: «То гном своїм барабаном загнав її в могилу. Через Оскарчика вона вже не хотіла жити, то він спровадив її на той світ!»

Я, звісно ж, добряче перегинав палицю — хотілося, мабуть, справити враження на синьйору Розвіту. Насправді провину за матусину смерть більшість людей покладали на Мацерата, а надто — на Яна Бронського. Бебра мене розгадав.

— Ви перебільшуєте, любий мій. Ви гніваєтесь на свою покійну матусю просто з ревнощів. Вона пішла на той світ не так через вас, як через свої стомливі любовні пригоди, тим-то ви й почуваєтесь, немовби вами знехтували. Ви злий і марнославний, яким, власне, й має бути геній!

Бебра зітхнув, глянув скоса на синьору Розвіту й додав:

— З таким зростом, як у нас, нелегко бути терплячим. Яке ж це важке завдання, яке високе покликання — не виявляти зовнішніх ознак росту і водночас не втрачати людяности!

Розвіта Раґуна, ця неаполітанська сновида зі шкірою гладенькою і зморшкуватою воднораз, та, якій я давав років вісімнадцять і якою вже за мить захоплювавсь як вісімдесяти, а то й дев'яносторічною бабусею, отож ця синьйора Розвіта погладила елегантний, англійського крою, пошитий на замовлення костюм пана Бебри, послала мені свій вишнево-чорний середземноморський погляд, а тоді глибоким голосом, в якому вчувався смак плодів і який зворушив мене й змусив заціпеніти, промовила:

— Карісімо, Оскарнело! Як я його розумію, ваш біль! Андіамо, їдьмо з нами — Мілан, Париж, Толедо, Гватемала!

У мене ледь не запаморочилося в голові. Я схопив ручку юної — кров з молоком — і давньої, як світ, синьйори Раґуни. Хвилі Середземного моря вдарили в мій берег, оливи зашепотіли мені на вухо:

— Розвіта стане вам, як матуся, Розвіта вас зрозуміє. Вона, велика сновида, що всіх бачить наскрізь, вона все розуміє, тільки сама себе не розуміє, о мама міа, тільки сама себе не розуміє — ні, діо!

Цієї миті Раґуна, щойно почавши пронизувати мене своїм сновидним поглядом і бачити наскрізь, навдивовиж раптово й злякано висмикнула свою долоню з моєї. Невже її нажахало моє зголодніле чотирнадцятирічне серце?