Оскар усе ковзав на пофарбованій у бляклий колір підлозі й не переставав плакати навіть тоді, коли Марія, вже знову сміючись, підняла його, взяла на руки, погладила й притисла до того самого намиста з темно-червоних дерев'яних вишень, яке тільки й лишила на собі з одягу.

Похитуючи головою, вона обібрала в мене на губах свої кучерики і зчудовано промовила:

— Ох ти ж малий баламуте! Лізеш, сам не знаєш куди, а тоді ще й плачеш.

Ви знаєте, що це, власне, таке? Колись його можна було купити в невеличких пласких мішечках за будь-якої пори року. У нашій крамниці матуся продавала той порошок із присмаком маренки в мішечках нудотно-зеленого кольору. А ось на мішечках кольору недостиглих помаранчів стояло: «Порошок для шипучки з помаранчевим присмаком». Окрім того, був іще порошок для шипучки з малиновим присмаком, а також порошок, що, потрапивши у чисту воду з-під крана, сичав, булькав, вирував, а коли його починаєш пити й поки він утамовувався, ледь-ледь, зовсім трохи нагадував присмак цитрини, й сама вода в склянці прибирала відповідного, тільки ще ядучішого кольору: то була штучна жовтизна, що скидалася на отруту.

Що ще писалося на тих мішечках, окрім того, що шипучка має такий чи такий присмак? Там писалося ось що: «Натуральний продукт. Захищений законом. Берегти від вологи». А під пунктирною лінією стояло: «Надірвати тут».

Де ще можна було купити такий порошок? Мішечки, які я щойно описав, продавалися не лише в моєї матусі, а в будь-якій бакалійній крамниці — тільки не в Кайзеровій кав'ярні і не у великих продовольчих крамницях. І там, і в усіх ятках з прохолоджувльними напоями один такий мішечок коштував три пфеніги.

А ми з Марією брали той порошок задарма. Тільки коли не хотіли чекати, поки прийдемо додому, нам доводилося купувати їх у бакалійних крамницях або в ятках і платити три пфеніги, а то й усі шість, бо одного мішечка нам бувало мало, і ми просили два.

Хто з нас почав з порошком перший? Одвічна суперечка між двома закоханими. Я кажу: почала Марія. А ось Марія ніколи не стверджувала, що перший почав Оскар. Це запитання вона лишила без відповіді, але якби їй влаштували суворий допит, то заявила б: «Це порошок сам почав».

І Марії, звісно, ніхто б не заперечував. Тільки Оскар не міг погодитися з цим звинувачувальним вироком. Я так ніколи собі й не зізнався: з доброго шляху Оскара звів мішечок з порошком для шипучки за три пфеніги. Я мав тоді шістнадцять років і надавав великої ваги тому, щоб провина впала на мене чи принаймні на Марію, але в жодному разі не на порошок, якого треба було берегти від вологи.

Усе почалося за кілька днів після мого дня народження. За календарем купальний сезон завершувався. Однак погода про настання вересня й знати не хотіла. Після такого серпня, геть перепсованого дощами, літо показувало все, на що було здатне, і про його запізнілі успіхи можна було прочитати на чорній дошці біля щита товариства порятунку на водах: «Повітря — 29°, вода — 20°, вітер — південно-східний, переважно ясно».

Поки Фріц Тручинський, обер-єфрейтор авіації, надсилав нам листівки з Парижа, Копенгагена, Осло й Брюсселя — він весь час бував у відрядженнях — ми з Марією непогано засмагли. У липні ми мали постійне місце на сонячному боці сімейних купалень. Але там Марія вже не знала куди дітися від банальних жартиків шести- й семикласників у червоних штанях з гімназії Конрада, а також від занудних освідчень одного просторікуватого випускника середньої школи Петрі, тож у середині серпня ми відмовилися від сімейних купалень і знайшли собі багато спокійнішу місцину в жіночій купальні — неподалік від води, де опасисті й астматичні жінки сопіли, мов хвилі балтійського прибою, заходили у воду лише по свої здуті вени під жижками, а малишня, гола й погано вихована, боролася з долею, тобто ліпила з мокрого піску замки, які одразу й розсипалися.

Жіноча купальня — це коли жінки на пляжі самі, без чоловіків, і гадають, що їх ніхто не бачить, а юнакові, якого мусив приховувати в собі Оскар, лишалося тільки заплющувати очі, щоб не стати мимовільним свідком нескромних виявів жіночого єства.

Ми лежали на піску. Марія — в зеленому купальнику з червоною облямівкою, я — в своєму синьому. Пісок дрімав, море дрімало, розтоптані мушлі нас уже не слухали. Бурштин, який нібито проганяє сон, був десь інде, вітер, що, згідно з погодним зведенням на чорній дошці, віяв з південного сходу, теж помалу задрімав, і навіть усе безкрає, запевне перевтомлене небо вже не могло стримати позіхів. Та й ми з Марією трохи зморилися. Ми вже викупались, а після купання, а не перед ним, попоїли. Тепер вологі камінці — незадовго до цього то були ще вишні — лежали поряд з уже сухими, аж білими, й легенькими торішніми камінцями.

Спостерігаючи всю цю скороминущість, Оскар сипав пісок упереміж із тисячорічними, однорічними й ще зовсім свіжими вишневими камінцями на свій барабан — це був у нього такий собі пісочний годинник — і, граючись костями, намагався уявити себе в ролі смерти. Під теплою, сонною Маріїною плоттю я бачив окремі частини її кістяка, які запевне не дрімали, милувався просвітом між ліктьовою й променевою кістками, ковзав поглядом угору-вниз її хребтом і бавився в лічилку, проникав крізь обидва отвори в крижах і розважався, споглядаючи мечовидний відросток.

Але Марія, так ніби поруч я в ролі смерти зовсім і не забавлявся з пісочним годинником, ворухнулася, наосліп, покладаючись лише на свої пальці, сягнула рукою до пляжної сумки й щось там пошукала. Тим часом я вицідив рештки піску з останніми камінцями на вже напівприсипаний барабан. Марія так і не знайшла того, що шукала — мабуть, свою губну гармоньку, — отож перекинула сумку, і на пляжній підстилці ту ж мить опинилася ніяка не губна гармонька, а мішечок з порошком для маренкової шипучки.

Марія вдала, немовби здивувалась. А може, вона й справді здивувалась. Щодо мене, то я був таки здивований і не раз запитував себе тоді, запитую ще й тепер: як той порошок для шипучки, та дешевенька лакоминка, яку купують лише діти безробітних та вантажники, бо вони не мають грошей на справжній лимонад, — як той негодящий, залежаний товар потрапив до нашої пляжної сумки?

Поки Оскар отак розмірковував, Марії скортіло пити. Мусив і я, проти власної волі, урвати свої роздуми і зізнатися, що й мене діймає нестерпна спрага. Склянку ми з собою не прихопили, а до крана з питною водою було кроків тридцять п'ять, не менше — це якби по воду пішла Марія, — і добрих кроків п'ятдесят, якби туди подріботів я. Одне слово, щоб позичити в пляжного сторожа склянку й відкрутити крана поряд із його каютою, довелося б попомучитись, дибцяючи по розпеченому піску між горами м'яса, що лежало долілиць або горілиць і лисніло від крему «Нівея».

Обох нас цей шлях лякав, отож ми лишили мішечка на підстилці. Та зрештою я таки схопив його, перше ніж це встигла зробити Марія. Проте Оскар відразу й поклав мішечка назад, щоб його могла взяти Марія. Але Марія не брала. Тоді я знов узяв його сам і подав Марії. А Марія повернула його Оскарові. Я подякував і подарував його Марії. Одначе вона не хотіла приймати від Оскара ніяких подарунків. Довелося мені покласти мішечка знов на підстилку. Так він лежав там довгенько — лежав і не ворушився.

Оскар стверджує, що мішечка після гнітучої паузи взяла саме Марія. Ба більше: вона надірвала його краєчок саме там, де нижче від пунктирної лінії стояло: «Надірвати тут!» Потім подала відкритого мішечка мені. Цього разу Оскар подякував і відмовився. Марії пощастило вдати ображену. Вона рішуче, вкрай рішуче поклала відкритого мішечка на підстилку. Що ж мені лишалося ще, як не схопити, своєю чергою, мішечка й не запропонувати його Марії, поки до нього не натрусилося піску?

Оскар стверджує, що то саме Марія стромила одного пальця до надірваного місця, що то вона дістала звідти пальця й виставила його сторчма напоказ: до пучки пристало щось синювато-біле — порошок для шипучки. Марія простягла того пальця мені. Я, певна річ, його взяв. Щоправда, в ніс мені шпигонуло, але моєму обличчя пощастило вдати задоволення від тієї смакоти. І саме Марія підставила долоню. Оскар не стримався й витрусив до того рожевенького блюдця щіпку порошку. А вона не знала, що їй робити з тим порошком далі. Той горбик у її долоні був для неї чимось надто новим і надто дивовижним. Тоді я нахилився, зібрав у роті всю свою слину, випустив її на порошок, потім проробив те саме ще раз і випростався аж тоді, коли в роті вже зовсім не лишилося слини.